Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН - Кухнюк Д.В., Геведзе Т.Л.

В системі захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, а також фізичних-осіб підприємців, право на судовий захист має особливе значення. Будучи вищим засобом захисту порушених або оспорюваних прав і законних інтересів громадян і організацій, передбаченим національним законодавством, судовий захист одягнена в особливу процесуальну форму, пред'являє ряд вимог до дій осіб, що звертаються до суду. І якщо в кримінальному процесі дані завдання покладаються на уповноважені державні органи (органи обвинувачення), то в господарському процесі дотримання пред'являються законом вимог стає завданням самого позивача. Сприяти вирішенню цих завдань покликаний інститут судового представництва, що виконує в господарському процесі найважливішу правозахисну функцію. Нажаль, чітке визначення поняття представництва в господарському процесі відсутній. Нормативне ж закріплення теоретичної моделі даного правового інституту має деякі вади, що викликають на практиці ряд труднощів у здійсненні процесуальним представником своїх правозахисних функцій. Обгрунтовується необхідність виділити цілі процесуального представництва, які будуть визначати призначення і природу названого процесуального інституту. Місія процесуального представництва повинна не тільки відповідати інтересам довірителя, а й переслідувати публічні функції щодо зміцнення законності та правопорядку, попередження правопорушень, формуванню поважного ставлення до закону і суду.

Основний Закон держави гарантує єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів, підтримку конкуренції, свободу економічної діяльності, незабороненої законом. Очевидно, що економічною діяльністю займаються люди і створювані ними юридичні особи - це і визначає одну з найважливіших основ взаємодії суспільства і держави. 

В кожній правовій демократичній державі діє правило, згідно з яким, як сама держава, так і об'єднання громадян, а також окремі особи повинні співвідносити свої вчинки з правом. Однак, зіткнення інтересів, різне розуміння правових норм є неминучим, і, як результат, породжує правові конфлікти. Як справедливо зазначав В.П. Грибанов, «суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише декларативним правом» [1, ст. 43]. Одним з необхідних засобів захисту порушених прав та інтересів є право на звернення до суду. Завдання щодо захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави шляхом своєчасного, ефективного і справедливого вирішення правових спорів на засадах верховенства права покладено на судову систему України - незалежну ланку державної влади, яка своїми специфічними засобами та спеціальним механізмом захищає права і законні інтереси громадян та юридичних осіб, а також затверджує законність і справедливість в суспільстві. 

Захист порушених або оспорюваних прав та інтересів учасників господарських правовідносин є основним завданням господарського судочинства.

По суті, господарське судочинство виступає елементом економічної системи держави, адже воно є тим мірилом законності ухвалених економіко-правових рішень, що рухають та розвивають економіку, забезпечують функціонування суб’єктів господарювання, захист приватної, державної та комунальної власності, утверджують господарський правопорядок в економіці.

Створення ефективної юрисдикційної системи вирішення зростаючої кількості економічних спорів, що адекватно відображає потреби підприємців, всього українського суспільства і держави, перш за все, пов'язане з інститутом представництва, що сприяє розвитку партнерських ділових відносин, зміцненню законності в сфері економічної діяльності та забезпеченню надання правової допомоги учасникам господарських відносин на професійній основі.

 Питання становлення та розвитку інституту судового представництва було предметом уваги дослідників усіх процесуальних галузей права, зокрема Є. Васьковського, І. Доманової, Г. Лазько, І. Павлуника, М. Треушнікова, С. Фурси, С. Халатова, Д. Чечота, М. Шакарян, М. Штефана, Ю. Притики, В. Беляневича та багатьох інших. 

Потреба учасників господарських правовідносин в правовій допомозі зростає разом із загальним підвищенням рівня правової культури, посиленням конкуренції, накопиченням негативного досвіду, пов'язаного з численними правопорушеннями в економічній сфері.

На відміну від громадян, організації, за своєю правовою природою, позбавлені можливості безпосередньо брати участь у судочинстві, а тому справи організацій ведуть в господарському суді їх органи в особі керівників або інші, за їх вибором, представники.

Отже, одним з інститутів, що забезпечує захист прав та інтересів юридичних осіб та громадян, які мають статус індивідуального підприємця, в значній мірі є представництво в господарському процесі. 

Вітчизняне процесуальне законодавство завжди виходило з можливості для осіб, що беруть участь у справі, мати право вибору: приймати участь в суді особисто, або скористатися допомогою представника.

Ступінь розвитку інституту представництва є своєрідним індикатором стану демократії в суспільстві.

В Україні правова допомога, як відомо, здобула, значення конституційного принципу. Рішенням Конституційного суду України від
30 вересня 2009 року, надано роз'яснення про те, що право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі і формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права [2, ст. 2694].

Уявлення про різноманітність і види правової допомоги дає Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Слід зазначити, що виділення питань судового представництва продиктоване особливою складністю і відповідальністю цього виду діяльності, що безпосередньо впливає на якість правосуддя і правову культуру суспільства.

Представництво, будучи результатом розвинених юридичних відносин, як зазначав Н.О. Нерсесов, «вказівкою на вищу ступінь абстракції права, будучи поняттям штучним» [3, ст. 134], вимагає чіткого та коректного визначення. Між тим, в сучасній процесуальній науці рідкісний інститут має таку різноманітну, а часто і плутану термінологію, як інститут представництва. Представництво визначають і як процесуальні дії, і як процесуальне правовідношення, і як інститут процесуального права. При цьому автори різних визначень сперечаються один з одним, вказуючи на некоректність визначень опонентів в тій чи іншій частині. У зв'язку з відсутністю у нормах ГПК України чіткого визначення поняття представництва у господарському процесі, існує кілька підходів до розуміння даного поняття, які, нажаль, фактично дублюють теоретико-правові напрацювання дослідників цивільного процесуального права.

Одні науковці визначають представництво як процесуальну діяльність в межах наданих представнику повноважень від імені та в інтересах іншої особи [4, с. 28-31; 5, с. 73; 6, с. 8; 7, с. 545; 8, с. 108; 9, с.322], інші - як правовідносини, в яких одна особа здійснює в суді процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи [10, с. 6; 11, с. 125; 12, с. 98; 13, с. 136; 14, с. 60], треті - і як сукупність процесуальних дій, і як процесуальне правовідношення [15, с. 624; 16, с. 207-208]. На думку
С.А. Халатова, який розширює обсяг поняття представництва, останнє має бути визначено як єдність трьох його складових: дій, правовідносин і норм, об'єднаних в інститут [17, c. 67].

Одним з перших науковців, що дав визначення судовому представництву був К.І. Малишев, російський цивіліст, що належав до практичної школи юристів, який ще у 1874 році вказував, що представництвом є заміна однієї особи іншою, коли представник діє в процесі замість особи яку він представляє таким чином, що наслідки його діяльності відображаються на такій особі. [18, с. 207-208].

І.М. Ільїнська і Л.Ф. Лєсницька поняття процесуального представництва розкривали через суб'єктний і діяльнісний чинники, як вчинення від імені та в інтересах довірителя (сторони, третьої особи) ряду процесуальних дій, спрямованих на переконання суду в правильності заявленої вимоги або заперечення проти неї, на доведення обгрунтованості позиції довірителя [19, с. 141]

Є.В. Васьковський розумів під судовим представництвом «замену тяжущегося в процессе другим лицом, при которой все последствия судебной деятельности представителя падали на тяжущегося. Замещая тяжущегося в процессе, поверенный служит интересам своего клиента и обязан всячески соблюдать их». При цьому відносини між (довірителем) і його повіреним (представником) визначалися загальними засадами цивільного представництва. Правозаступник, на думку Є.В. Васьковського, це не заступник, а тільки помічник довірителя, експерт з юридичної частини та «співробітник суддів» [ 20, с. 621].

В.І. Ямковий дає визначення представництву в господарському суді як правовідношенню, в силу якого одна особа (судовий представник) здійснює процесуальні дії в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах особи, яку він представляє (сторони, третьої особи), внаслідок чого безпосередньо для останнього виникають права й обов’язки [21, с. 466-472]. Враховуючи те, що питання про правову природу процесуального представництва в юридичній літературі вирішується неоднозначно, серед процесуалістів переважає думка, що таке представництво виступає самостійним інститутом процесуального права [22, с. 198]. Крім того, одна група дослідників сфери господарського процесуального права під представництвом розуміють виключно процесуальну діяльність.

На думку авторів, визначення судового представництва як сукупності процесуальних дій відображає динаміку процесу і має велике значення для практичної діяльності представника, дозволяє зосередитися на конкретній роботі спрямованій на реалізацію його повноважень у суді. Процесуальний представник є активним учасником процесу, його діяльність спрямована на захист матеріальних прав та інтересів особи яку він представляє, шляхом використання встановлених процесуальним законом засобів в межах наданих особою, представництво інтересів якої здійснюється, повноважень.

Заперечуючи проти зазначеної позиції, згідно з якою представництво є певного роду діяльністю, друга група дослідників зазначає, що вчинення процесуальних дій, хоча б і від імені іншого учасника процесу, є неможливим поза певних правовідносин. Дане твердження по своїй суті є правильним і не викликає будь-яких заперечень. Однак та обставина, що діяльність представника здійснюється в рамках відповідних правовідносин, не означає, що представництво не може розглядатися як така діяльність. Наведемо приклад: правосуддя, також здійснюється в рамках відповідних правовідносин, але воно не визначається як правовідношення або сукупність правовідносин, оскільки при подібному визначенні нівелювалася б суть правосуддя як діяльності з вирішення правових спорів. Схожий недолік має місце і при визначенні представництва як правовідношення.

Зміст правовідносин представництва в господарському судочинстві, є складноструктурним, що складається з ряду двосторонніх правовідносин і має внутрішню і зовнішню сторони.

Внутрішня сторона представництва - це відносини сторони, третьої особи з представником. Вираженням таких відносин є коло повноважень, яким довіритель наділяє представника. 

Зовнішня сторона представництва - це правовідносини, що виникають між господарським судом і представником, як учасником процесу, змістом якого є вчинення останім під контролем суду процесуальних дій спрямованих на реалізацію наданих йому правомочностей, а також тих дій, на вчинення яких він уповноважений довірителем. 

Представництво, у його загальному значенні, є явищем неоднозначним. Неоднозначність інституту представництва випливає як і з його різноманітних цілей, так і з особливостей, притаманних суб'єктам цих правовідносин.

На думку Я.А. Розенберга, метою представництва є вчинення від імені та в інтересах довірителя процесуальних дій, надання допомоги довірителю при вчиненні останнім процесуальних дій, сприяння здійсненню правосуддя
[ 23, с. 56].

В.М. Шерстюк виділяє у своїй роботі такі завдання судового представництва:

1) надавати довірителю допомогу у здійсненні ним своїх процесуальних прав і виконанні обов'язків;

2) запобігти порушення процесуальних прав довірителя;

3) домогтися для довірителя найбільш сприятливого рішення;

4) сприяння судові у здійсненні правосуддя [ 24, с. 8-9].

Р.А. Сидоров відзначає, що цілями представництва, здійснюваного адвокатом є:

1) вчинення від імені та в інтересах довірителя процесуальних дій, у разі коли в процесі виступає один представник без особи яку він представляє;

2) надання правової допомоги довірителю при вчиненні ним процесуальних дій самостійно;

3) забезпечення гарантій реалізації конституційного права на отримання правової допомоги;

4) опосередковане сприяння суду при здійсненні правосуддя [25, с. 38-39].

Аналіз існуючих думок про цілі представництва в господарському суді, свідчить про те, що сприяння суду в здійсненні правосуддя є однією з основних цілей діяльності представника у господарському судочинстві. Так, Д.М. Чечот вважав, що «метою судового представництва є захист представником в суді інтересів сторін і третіх осіб, допомога сторонам і третім особам у здійсненні ними своїх прав в суді і, нарешті, допомога суду, що здійснює правосуддя» [26, с. 136]. Подібна точка зору стосовно визначення мети судового представництва простежується і в роботі
І.М. Ільїнскої і Л.Ф. Лєсницької [27, с. 12]. 

Цілком зрозуміло, що вказані твердження мали місце бути, адже були запозичені із раніше діючого законодавства, коли, наприклад, адвокатура мала вигляд певної подоби правоохоронно-виховного органу, яка надавала фактичне сприяння правосуддю і забезпечувала вирішення інших зазначених вище завдань лише побічно, а не за допомогою здійснення спеціально спрямованих на це дій. Так, завданнями адвокатури було не тільки сприяння охороні прав і законних інтересів громадян і організацій, а й сприяння здійсненню правосуддя, дотриманню і зміцненню соціалістичної законності, вихованню громадян у дусі точного і неухильного виконання радянських законів, дбайливого ставлення до народного добра, дотримання дисципліни праці, поваги до прав, честі і гідності інших осіб, до правил соціалістичного співжиття [28, ст.1; 29, ст.1]. Однак, на думку авторів, важко погодитися із зазначеними вище твердженнями на підставі того, що представник надає допомогу суду в здійсненні правосуддя лише остільки, оскільки це є необхідним для представництва законних інтересів довірителя. Як справедливо відзначає В.М. Івакін, сприяння суду у встановленні істини у справі та правильної юридичної кваліфікації встановлених ним обставин справи, становить не мету судового представництва, а засіб для досягнення процесуальної мети [30, с. 498].

Слушною видається позиція Я.А. Розенберга, який вказує на те, що 

«метою представництва в процесі є вчинення юридичних дій, а саме процесуальних дій» [31, с. 39].

В обгрунтування означеної позиції, необхідно зазначити, що у господарському процесі, представник не може діяти на шкоду інтересам клієнта, всупереч його волі. Так, він надає суду лише ті докази, що підтверджують законність і обгрунтованість вимог особи яку він представляє, наводить у судовій промові доводи лише на його користь. Важливо підкреслити те, що суд не вправі вимагати від представника здійснення будь-яких дій, які забезпечували б встановлення істини взагалі, а не захист інтересів довірителя. Наприклад, суд не може зобов'язати представника надати ті чи інші докази, в тому числі і ті, що підривають процесуальну позицію довірителя, як це він міг би зробити у разі, якщо представник насправді був би особою, що сприяє здійсненню правосуддя.

Таким чином, не можна говорити про наявність у представника обов'язку надавати суду допомогу у встановленні істини по справі. Метою діяльності судового представника є надання правової допомоги довірителю, і тільки таким чином вказаний інститут може сприяти вирішенню завдання господарського правосуддя: правильному і своєчасному розгляду і вирішенню справи.

Мета процесуального представництва визначається необхідністю забезпечити найбільш повний захист інтересів громадян і організацій. Вказану тезу можна розкрити шляхом виділення загальних цілей і завдань представництва:

- ведення справи в суді при неможливості особистої участі в процесі;

- забезпечення участі в суді юридичних осіб;

- надання правової допомоги;

Проаналізувавши наведені вище визначення представництва можна прийти до висновку про те, що:

 - по-перше, представництво пов'язане з діяльністю в суді осіб, уповноважених на те сторонами або третіми особами; 

 - по-друге, здійснення представником суб'єктивних прав і обов'язків довірителя відбувається тільки в межах, визначених довірителем;

 - по-третє, виконуючи свої обов'язки, представник вступає в процесуальні правовідносини як з довірителем, так і з судом. Ці відносини опосередковуються процесуальним правом, але не тільки з довірителем і судом, а й з іншими суб'єктами господарського процесу.

Вивчивши думки і позиції різних вчених-процесуалістів, на підставі комплексного теоретичного та практичного дослідження сутності інституту представництва в господарському процесі авторами сформовано його правове поняття: представництво в господарському процесі розуміється в роботі як здійснювана представником в інтересах довірителя діяльність, спрямована на виникнення, зміну або припинення процесуальних правовідносин, врегульованих нормами Господарського процесуального кодексу України, що становлять самостійний інститут господарського процесуального права.

Таким чином, інститут представництва дозволяє учасникам господарського процесу, з одного боку, доручати представництво в суді своїх інтересів особі, обраній ними, а з іншого - вимагати від представника здійснення всіх передбачених законом заходів та використання зазначених у ньому засобів в цілях захисту інтересів довірителя.

В сучасних умовах значення судового представництва важко переоцінити. Це пояснюється низкою причин. По-перше, у зв'язку з переходом до змагальної моделі господарського судочинства та зняттям з суду обов'язку доказуванню. В умовах покладення обов'язку доказування безпосередньо на сторін, особі, котра не володіє необхідним мінімумом юридичних знань, буде вкрай складно довести обгрунтованість своїх вимог або заперечень. По-друге, ускладнення та динамізм правової системи, а також збільшення кількості правових актів, що, в свою чергу, вимагає певної спеціалізації і серед юристів. Тому без участі представника з юридичною освітою провести судовий процес на професійному рівні стає практично неможливим. Викладеними причинами пояснюється існування в сучасному правовому суспільстві інституту адвокатури.

Список використаної літератури:

  1. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав./
    В.П. Грибанов. - Изд. 2-е, стереотип. - М.: «Статут», 2001. - 411 с.
  2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009 // Офіційний Вісник України. – 2009. – № 79. – Ст. 2694.
  3. Нерсесов Н.О. Избранные труды по представительству и ценным бумагам в гражданском праве / Н.О. Нерсесов. - М.: 1998 г. - 286 с.
  4. Червоний Ю.С. Представительство в гражданском процессе // Суспільство, держава і право. - 2003. - Вип. 2. - С. 28-31.
  5. Решетникова И.В, Ярков В.В.Гражданский процесс / И.В. Решетникова, В.В. Ярков. - М.: 2000. – 352 с.
  6. Павлунік І.А. Представництво у цивільному процесі України: автореф. дис. ... на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право/ І.А. Павлунік. - К.: 2002. - 20 с.
  7. Суханов Е.А.Гражданское право / Е.А. Суханов. - В 4 тт. -Т. 1. Общая часть. - М.: 2004.- 545 с.
  8. Ярков В.В. Гражданскии процесс / В.В. Ярков. - М.: 2005. - 108 с.
  9. Сергеев А.П. Гражданское право / А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. - В 3 тт. / Т. 1. - М.: 2005. – 322 с.
  10. Скловский К.И. Представительство в гражданском праве и процессе (вопросы теории: сущность, со- держание, структура): дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.03./ Скловский Константин Ильич. - Ростов-на-Дону: 1982. –
    153 с. 
  11. Власов А.А. Гражданскии процесс: Учеб. пос./ А.А. Власов. - М.: 2005. – 464 с.
  12. Тертишніков В.І. Цивільний процес України: навч.-практ. посіб./ В.І. Тертишніков. - Вид. 4-те, доп. і переробл. - Х.: Вид-во «Юрайт», 2012.-
    424 с.
  13. Комаров В.В.Гражданский процесс: учебник / В.В. Комаров. - Х.: 2001. - 704 с.
  14. Білоусов Ю.В. Цивільний процес: навч.посібн. / Ю.В. Білоусов. - К.: Наукова думка: Прецедент, 2004. - 262 с.
  15. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України/ Академічний курс: підруч. (для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.)/
    М.Й. Штефан. - К.: Концерн “Видавничий дім «Ін Юре», 2005. - 624 с.
  16. Грибанов В.П. Советское гражданское право / В.П. Грибанов, С.М. Корнеев. - В 2 тт. Т. 1. - М.: 1979. – 346 с.
  17. Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе/ С.А. Халатов. - М.: 2002. – 208 с.
  18. Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства /
    К.И. Малышев. - СПб.: 1874. – 266 с.
  19. Демидова Л.А. Адвокатура в России/ Л.А. Демидова.- Юридический Дом «Юстицинформ», 2009 г. – 576 с.
  20. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры / Е.В. Васьковский.- СПб.: Типография П.П. Сойкина, 1893. - 621с.
  21. Ямковий В.І. Проблемні питання участі адвоката як процесуального представника в господарському суді / В. І. Ямковий // Форум права. – 2010. – № 3. – С. 466–472 [Електроннии ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010- 3/10jvibgc.pdf.
  22. Ватман Д. П. Адвокат в гражданском процессе / Д. П. Ватман,
    В.А. Елизаров. – М. : Юридическая литература, 1969. – 198 с.
  23. Розенберг Я.А. Представительство по гражданским делам в суде и арбитраже/ Я.А. Розенберг. - Рига: изд-во «Зинатне», 1981 г. - 148 с.
  24. Шерстюк В.М. Судебное представительство по гражданским делам/ В.М. Шерстюк. - М.: 1984., - 175 с.
  25. Сидоров Р.А. Представительство в гражданском процессе: автореф. ... дис. канд. юрид. наук / Р.А. Сидоров. – Тверь: 2002. – 25 с.
  26. Чечот Д.М. Участники гражданского процесса / Д.М. Чечот. - М.: 1960. - 136 с.
  27. Ильинская И.М., Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство в гражданском процессе / И.М. Ильинская, Л.Ф. Лесницкая. – М.: 1964. – 290 с.;
  28. Закон СССР «Об адвокатуре в СССР» от 30 ноября 1979 г. //Ведомости Верховного Совета СССР. – 1979 . – № 49. – С. 846. 
  29. Положения об адвокатуре РСФСР, утвержденного постановлением Совета Министров РСФСР от 20 ноября 1980 г. //Об адвокатуре. – М., 1996.
  30. Ивакин В.Н. Представительство в гражданском и арбитражном процессе: структура и особенности правоотношений // Научные труды МГЮА. - 2007. - № 4. - С. 696 – 716.
  31. Розенберг Я.А. Представительство в советском гражданском процессе./ Я.А. Розенберг. – Рига.: 1974. – 132 с.

 

Прочитано 1083 разів
Ви тут: Home Архів номерів #3(8)/2014 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН - Кухнюк Д.В., Геведзе Т.Л.