#3-4(16)2017 (9)
Практика Верховного Суду за порівняно нетривалий час накопичила численні свідчення на користь того, що застосування за аналогією підпункту "а" пункту 1 частини 2 статті 3604 попередньої редакції ЦПК при розгляді питання про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права є необхідним в інтересах забезпечення засад, закладених статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: верховенства права, права кожного на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
У статті «Правові основи бюджетного права в Україні» розглянуто поняття бюджетно-правової норми, особливості бюджетних правовідносин та визначено місце бюджетного права України. Бюджетне право залишається підгалуззю фінансового права. Оскільки окреслені правовідносини є різновидом владних публічних правовідносин, яким притаманні нерівність сторін, чітка субординація суб’єктів, виключне становище держави, що виражається у пріоритеті її волі над іншими суб’єктами. Таке становище держави зумовлено тим, що в даному разі регулювання здійснюється відносно грошових коштів, власником яких виступає держава чи орган місцевого самоврядування; вона ж є й організатором, що управляє рухом бюджетних коштів. Таким чином слід говорити про класичні владні відносини, зміст яких обумовлює застосування у сфері бюджетної діяльності притаманного їм методу правового регулювання — імперативного методу, методу владних приписів, наказів держави іншим суб’єктам правовідносин щодо їх поведінки. З урахуванням цього і закріплюється компетенція суб’єктів бюджетних правовідносин.
Бюджетні правовідносини, що опосередковують періодичний процес мобілізації, розподілу та використання публічних грошових фондів, є різновидом фінансових, а отже, їм притаманний і владно майновий характер останніх. Тобто, з одного боку, йдеться про регулювання руху грошових фондів (певного виду майнових відносин), а з другого – про регулювання шляхом використання державної влади, застосування владних засобів. Владно-майновий характер проявляється шляхом примусового відчуження частини майна (грошових коштів), накопичення їх через бюджетні доходи для потреб публічної влади. Владно-майновий характер бюджетних правовідносин передбачає й об’єктивні підстави розмежування компетенції між носіями публічної влади.
У статті розглянуто окремі аспекти співвідношення принципу пропорційності з принципами адміністративного судочинства. Виокремлено і охарактеризовано низку процесуальних принципів (законність, правова визначеність, верховенство права). Наведено зв’язки, які виникають між цими принципами і пропорційністю. Показано, як вказані принципи мають впливати на застосування а судами тесту на пропорційність у відповідності до ч. 2 ст. 2 КАС України. Запропоновано уточнення і доповнення до ст. 6 КАС України (верховенство права).
Створення мирових судів в Україні є однією з ідеї реформування сучасної системи судоустрою в Україні. Втім, ця ідея залишається нереалізованою і спрогнозувати, чи буде її втілено важко. В статті розглядаються різноманітні моделі та підходи до мирової юстиції, які можуть бути запроваджені в Україні, а також проблеми їх реалізації в сучасних умовах.
У статті автором зроблено спробу встановити функціональні можливості аксіологічного методологічного підходу до пізнання інтелектуальної власності як самостійної юридичної категорії. Встановлено аксіолого-правові аспекти пізнання інтелектуальної власності. З’ясовано пізнавальні переваги аксіологічного підходу до вивчення інтелектуальної власності та удосконалення його категоріального визначення. Виокремлено положення, які характеризують особливості розробки понятійних закономірностей інтелектуальної власності крізь призму його аксіолого-правового виміру, визначено потенційні результати такого наукового дослідження.
В статті на прикладі положень Конституції України про громадянство розглянута проблема тлумачення правових норм. Автор приходить до висновку, що тлумачення норм Конституції необхідно здійснювати, виходячи з наміру актуального законодавця, зважаючи на час застосування норми. Застосування волі історичного законодавця як критерію тлумаченню правових норм є проблематичним, оскільки в сучасних умовах встановити хто саме є автор закону видається неможливим. До того ж слід враховувати, що з часу прийняття норми відбуваються зміни в суспільних відносинах, які можуть призводити до змін в тлумаченні. Разом з тим, встановлення причин та обставин прийняття правової норми може бути додатковим орієнтиром для розуміння змісту правової норми.
Стаття присвячена дослідженню афінської демократії в аспекті прав громадян. Розглядаються обмеження прав афінських громадян за ознакою статі, порядку отримання громадянства, віку, проходження військової служби, проходження перевірки «докимасії», вчинення проступків, які вели до обмеження або ж і цілковитого позбавлення громадянських прав.
У статті розглянуто питання впливу знання філософсько-світоглядного рівня на дослідження державно-правової дійсності. На прикладі впливу окремих положень Конституції України на спрямованість юридичних досліджень визначено, що роль методологічних орієнтирів у пізнанні держави і права можуть виконувати в тому числі положення нормативно-юридичних актів.
У статті «Берґсон, кінематографічний принцип пізнання й obiterdictum» розглянуто принципові моменти епістемології французького філософа-інтуїтивіста Анрі Берґсона, зокрема, в частині критики ним властивого інтелекту «кінематографічного принципу пізнання» та у співвідношенні з положеннями так званої інтервальної методології.
Головними недоліками інтелектуального пізнання Берґсон уважав схильність інтелекту унерухомлювати те, що є в дійсності змінним, рухомим, бо змінне й рухоме для нього є невловимим; розкладати речі на частини, бо те, що є складним, для нього недосяжне; спрощувати речі й робити їх однорідними; квантифікувати та вписувати речі в просторові схеми, тобто трактувати їх передовсім арифметично й геометрично; механізувати речі, ставлячись до всього як до інертної матерії; релятивізувати речі, розглядаючи кожну річ лиш ув окремих її співвідношеннях із іншими.
Критика А. Берґсоном невідрефлексованого інтелектуального пізнання в багатьох аспектах видається виправданою, але пропонована ним альтернатива – інтуїтивне пізнання – в силу своєї нераціональності й непрактичності навряд чи виправдана. Натомість наголошена французьким філософом потреба усвідомлення вад і недоліків інтелектуального пізнання та необхідність відповідних методологічних коректив задля їх усунення цілком очевидна.
Автором статті відзначено, що А. Берґсон послуговується для характеристик інтелектуального пізнання передовсім візуальними метафорами; відтак інтелектуальне пізнання набуває в нього відчутного позиційно-інтервального характеру й у цілому перебуває в річищі епістемологічного перспективізму. Перспектива виступає тут в ролі кореневої метафори, конституента, й зумовлює похідні структури й метафори, такі як дистанція, інтервал, ракурс, фокус, горизонт, фрейм тощо.
Урахування функцій похідних структур і метафор дозволило нейтралізувати відзначені А. Берґсоном недоліки інтелектуального пізнання в контексті сучасних методологій наукових досліджень, зокрема, в рамках інтервальної методології. Запроваджені нею методи інтервалізації, гносеологічного фокусування, зовнішнього доповнення, концептуальних картування та збирання тощо почасти компенсують вади «кінематографічного механізму» інтелектуального пізнання та забезпечують об’єктивність результатів наукових досліджень.
У статті «Берґсон, кінематографічний принцип пізнання й obiterdictum» розглянуто принципові моменти епістемології французького філософа-інтуїтивіста Анрі Берґсона, зокрема, в частині критики ним властивого інтелекту «кінематографічного принципу пізнання» та у співвідношенні з положеннями так званої інтервальної методології.
Головними недоліками інтелектуального пізнання Берґсон уважав схильність інтелекту унерухомлювати те, що є в дійсності змінним, рухомим, бо змінне й рухоме для нього є невловимим; розкладати речі на частини, бо те, що є складним, для нього недосяжне; спрощувати речі й робити їх однорідними; квантифікувати та вписувати речі в просторові схеми, тобто трактувати їх передовсім арифметично й геометрично; механізувати речі, ставлячись до всього як до інертної матерії; релятивізувати речі, розглядаючи кожну річ лиш ув окремих її співвідношеннях із іншими.
Критика А. Берґсоном невідрефлексованого інтелектуального пізнання в багатьох аспектах видається виправданою, але пропонована ним альтернатива – інтуїтивне пізнання – в силу своєї нераціональності й непрактичності навряд чи виправдана. Натомість наголошена французьким філософом потреба усвідомлення вад і недоліків інтелектуального пізнання та необхідність відповідних методологічних коректив задля їх усунення цілком очевидна.
Автором статті відзначено, що А. Берґсон послуговується для характеристик інтелектуального пізнання передовсім візуальними метафорами; відтак інтелектуальне пізнання набуває в нього відчутного позиційно-інтервального характеру й у цілому перебуває в річищі епістемологічного перспективізму. Перспектива виступає тут в ролі кореневої метафори, конституента, й зумовлює похідні структури й метафори, такі як дистанція, інтервал, ракурс, фокус, горизонт, фрейм тощо.
Урахування функцій похідних структур і метафор дозволило нейтралізувати відзначені А. Берґсоном недоліки інтелектуального пізнання в контексті сучасних методологій наукових досліджень, зокрема, в рамках інтервальної методології. Запроваджені нею методи інтервалізації, гносеологічного фокусування, зовнішнього доповнення, концептуальних картування та збирання тощо почасти компенсують вади «кінематографічного механізму» інтелектуального пізнання та забезпечують об’єктивність результатів наукових досліджень.