Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ ЗБИРАННЯ ТА ФІКСУВАННЯ ДОКАЗІВ У СИСТЕМІ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ - Опанасенко В.І.

Розглядаються питання класифікації (систематизації) злочинів проти правосуддя. Встановлено, що ці злочини класифікуються за такими критеріями: 1) за суб’єктом посягання; 2) за безпосереднім об’єктом злочину; 3) за механізмом заподіяння шкоди об’єкту посягання (його порушення «зсередини» та «зовні»); 4) за спільною інтегрованою характеристикою суб’єкта та об’єкта злочину; 5) за характером діяння (об’єктивною стороною злочину); 6) за особливостями діяльності конкретних державних органів по здійсненню правосуддя. Наголошується на особливому значенні класифікації злочинів проти правосуддя «за об’єктом». Обґрунтована доцільність виокремлення групи злочинів, які посягають на встановлений порядок збирання та фіксування доказів при здійсненні правосуддя. Визначається специфіка видового об’єкту відповідної групи правопорушень та механізм спричинення шкоди такому об’єктові.

 

Насамперед зазначимо, що розглядаємо класифікацію злочинів проти правосуддя не як самоціль, а як важливий компонент при здійсненні комплексного дослідження актуальних проблем відповідної групи злочинів; проведення класифікації дозволяє бачити такі проблеми у їх взаємозв’язку та взаємообумовленості. Для цілей нашої роботи важливо встановити, по-перше, чи виокремлювали дослідники злочинів проти правосуддя таку їх групу, як посягання на встановлений порядок збирання та фіксування доказів при здійсненні правосуддя (у широкому значенні цього слова). Якщо це мало місце, то яким чином позначалась (називалась) відповідна група злочинів, а також, які конкретні види посягань до неї відносились. Якщо ж  така група не виділялася, то до яких  груп, визначених внаслідок проведення класифікації, відносились злочини, пов’язані із впливом на матеріалізований об’єкт – джерело доказів (речові докази, документи, показання, висновки експертів), а також із впливом на людину, показання чи висновки якої можуть бути джерелом доказів.

Для виконання цих завдань розглянемо існуючі у науковій літературі погляди на класифікацію злочинів проти правосуддя, висловлені: а) дослідниками радянського періоду; б) сучасними українськими науковцями; в) окремими вченими пострадянських країн, кримінальне законодавство яких має спільні риси із українським у питаннях правового регулювання відповідальності за злочини проти правосуддя.

Питання про класифікацію злочинів проти правосуддя стало предметом активного обговорення  вже у 60-х років минулого століття – коли після набрання чинності у 1958 році такого акту, як Основи  кримінального законодавства   Союзу РСР та союзних республік, у «новостворених» кримінальних кодексах окремих республік вперше в особливих частинах з’явилися глави із відповідними назвами (у КК України 1960 р. – глава ІХ «Злочини проти правосуддя»).

У науковій літературі немає єдиного погляду не тільки щодо виділення окремих груп злочинів проти правосуддя, а й відносно того критерію, який має бути застосований як підстава для проведення класифікації. Зокрема, ці злочини класифікуються за такими критеріями: 1) за суб’єктом посягання; 2) за безпосереднім об’єктом злочину; 3) за механізмом заподіяння шкоди об’єкту посягання (його порушення «зсередини» та «зовні»); 4) за спільною інтегрованою характеристикою суб’єкта та об’єкта злочину; 5) за характером діяння (об’єктивною стороною злочину); 6) за особливостями діяльності конкретних державних органів по здійсненню правосуддя.

Одним із перших підходів (за часом його реалізації) щодо класифікації злочинів проти правосуддя став той, який передбачав обрання в якості системоутворюючого критерію при здійсненні такої суб’єкт злочину. Поділ злочинів проти правосуддя за суб’єктом набув значного поширення; можемо побачити його у роботах радянських науковців – В.К. Глістіна, Б.В. Здравомислова, Я.М. Кульберга, А. Сахарова та Н. Носкової, Ш.С. Рашковської та інших. При цьому представлені різні варіанти класифікацій за суб’єктом. Наприклад, В.К. Глістін злочини проти правосуддя поділяв на три групи: 1) злочини, що вчинюються службовими особами органів дізнання, слідства, прокуратури та суду; 2) злочини, що вчинюються приватними особами, які притягувані до відправляння правосуддя (учасники процесу, особи, що спонукають до дачі неправдивих показань, ті, що переховують злочин або вчиняють недонесення); 3) злочини, пов’язані із ухиленням від відбування покарання [15, с. 331-332]. До речі, останню групу автор пропонував розташувати у главі про злочини проти порядку управління. Схожий підхід застосували А. Сахаров та Н. Носкова, які виокремлювали: 1) злочини, вчинювані працівниками правоохоронних органів; 2) злочини, вчинювані громадянами; 3) злочини, вчинювані особами, які відбувають покарання [19, с. 46]. Суб’єкт злочину використовувала при класифікації злочинів проти правосуддя також Ш.С. Рашковська. Вона писала: «Цей критерій дозволяє більш чітко виявити особливості окремих груп злочинів, краще з’ясувати ступінь їх суспільної небезпеки та тим самим більш глибоко дослідити окремі склади злочинів, що входять до вказаних груп» [20, с. 15]. Науковець провела двоступеневу класифікацію. Спочатку вона поділила всі злочини проти правосуддя на дві групи: 1) злочини, що вчинюються службовими особами – працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами, суддями; 2) злочини, вчинювані іншими особами. В свою чергу друга група поділялася ще на три підгрупи: а) злочини, що протидіють розслідуванню, розгляду та вирішенню судом кримінальних справ; б) злочини, що протидіють виконанню судового вироку; в) злочини, що протидіють правильній діяльності органів правосуддя шляхом переховування злочинів та недонесення про злочини [20, с. 15-16]. Як бачимо, здійснюючи подальший поділ злочинів другої групи, Ш.С. Рашковська використала як підставу класифікації вже не суб’єкт, а об’єкт посягання.

Окремі науковці на пострадянському просторі продовжують наголошувати на важливому теоретичному та практичному значенні класифікації злочинів проти правосуддя за ознакою суб’єкта посягання. Наприклад, відома російська дослідниця злочинів проти правосуддя Л.В. Лобанова вказує, що така класифікація «дозволяє зорієнтуватись, від кого саме захищено правосуддя шляхом кримінально-правових обмежень, а також правильно встановити особу, що підлягає кримінальній відповідальності по відповідній статті кримінального закону. … вона дозволяє побачити і недоліки останнього» [16, с. 34]. Надалі авторка критикує підходи російського законодавця щодо об’єднання в одній статті Особливої частини КК декількох складів злочину, один з яких передбачає спеціального, а інший – загального суб’єкта. Класифікація Л.В. Лобанової відзначається тим, що здійснюється на основі декількох критеріїв, які характеризують різні якості суб’єкта, а саме пропонується враховувати: 1) наявність спеціальних ознак; 2) віднесення до посадових осіб правоохоронних органів; 3) наявність обов’язку сприяти правосуддю; 4) покладення обов’язку піддатися заходам примусу або виконати їх. Спочатку вчена виокремлює дві великі групи злочинів проти правосуддя – ті, що вчинюються спеціальним суб’єктом, та ті, що вчинюються загальним, а потім – проводить додатковий поділ злочинів першої групи [16, с. 33-34]. Варто відзначити, що Л.В. Лобанова не заперечує наукову цінність поділу злочинів проти правосуддя за іншим критерієм – безпосереднім об’єктом, та пропонує свій варіант такої класифікації (див. далі). В супереч цьому, інша дослідниця Гараніна М.А. стверджує, що система злочинів проти правосуддя, побудована за безпосереднім об’єктом, відрізняється складністю та є невдалою для практичного застосування [4, с. 23]. Цілий ряд російських вчених, окрім названих вище, наразі продовжує використовувати при характеристиці злочинів проти правосуддя таку класифікаційну ознаку, як суб’єкт злочину (переважною мірою, це автори відповідних глав у підручниках з Особливої частини кримінального права – наприклад, Т.В. Кондрашова, Ю.А. Красиков та інші).

У сучасному кримінальному праві України класифікація злочинів проти правосуддя «за суб’єктом» також досить поширена, зокрема, у навчальній літературі – посібниках, підручниках, практикумах. При цьому в одних випадках прямо зазначається підстава класифікації, а в інших – про неї можна судити, виходячи із змісту самого матеріалу. Наприклад, у посібнику «Кримінальне право України (Особлива частина)» авторства І.В. Хохлової, О.П. Шем’якова (2006 р.) стверджується, що «система злочинів проти правосуддя будується за суб’єктом розглядуваних злочинів» [23, с. 333]. На підставі заявленого критерію автори виділяють: 1) злочини проти правосуддя, які скоюються посадовими особами органів правосуддя; 2) злочини проти правосуддя, які скоюються особами, покликаними в силу закону до виконання обов’язків, що сприяють здійсненню правосуддя; 3) злочини проти правосуддя, які виражають неповагу до суду або осіб, що покликані надавати правову допомогу; 4) злочини проти правосуддя, які скоюються засудженими особами [24, с. 333-335]. На наш погляд, назва третьої групи свідчить про те, що злочини, які в неї входять об’єднує не суб’єкт, а спільні риси потерпілих; це означає, що виділення такої групи, незважаючи на заяву авторів, відбувається «за об’єктом».

Поєднання декількох критеріїв при систематизації злочинів проти правосуддя простежується також у програмі курсу «Кримінальне право України. Особлива частина» для студентів юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка (2010 р). Авторський колектив у складі Андрушка П.П., Берзіна П.С., Шапченка С.Д., Яценка С.С., виділяє такі групи:

         1) злочини проти правосуддя, що вчинюються службовими особами, які здійснюють чи забезпечують здійснення правосуддя;

         2) злочини проти правосуддя, вчинювані особами, на яких покладено обов’язки по сприянню у здійсненні правосуддя;

         3) злочини проти правосуддя, вчинювані засудженими;

         4) злочини проти правосуддя, вчинювані особами, які не мають безпосереднього відношення до здійснення правосуддя;

         5) злочини, що посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, інші блага та інтереси захисників чи представників особи у зв’язку з їх діяльністю по наданню правової допомоги [14, с. ].

         Перші чотири групи виокремлено з урахуванням характеристик суб’єкта злочину, і лише остання – за специфікою об’єкта.

         Варто відзначити, що наведену класифікацію злочинів правосуддя  (з посиланням на першоджерело – попереднє видання практикуму) використав Ю.В. Александров у підручнику за редакцією М.І. Мельника, В.А. Клименка (2008) [10]. При цьому чомусь зазначається, що відповідна система злочинів проти правосуддя побудована «за безпосередніми об’єктами» [10, с. 459]. Можна також згадати, що трохи раніше, ще за часів дії КК України 1960 р., Ю.В. Александров справді класифікував злочини проти правосуддя на підставі об’єкта (див далі).

У підручнику з Особливої частини кримінального права під редакцією О.О. Дудорова, Є.О. Письменського (2012 р.) запропоновано класифікувати злочини проти правосуддя за обома критеріями – і суб’єктом злочину, і об’єктом посягання. Автор відповідної глави у цьому підручнику А.С. Беніцький вважає, що залежно від суб’єкта злочини проти правосуддя можна розділити на такі групи:

1) злочини, що вчинюють працівники судового органу (професійні суді, народні засідателі, присяжні та працівники апарату суду);

2) злочини, що вчиняють працівники органу досудового розслідування, прокуратури, виконавчої служби, оперативно-розшукового органу, а також службові особи органу, на який покладено функції забезпечення безпеки щодо особи, узятої під захист;

3) злочини, що вчинюють особи, які відбувають покарання, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд, особа, щодо якої застосовано примусові заходи медичного характеру або примусове лікування;

4) злочини, що вчиняють свідок, потерпілий від злочину, експерт, перекладач, оцінювач, які зобов’язані сприяти або не протидіяти відправлянню правосуддя;

5) злочини, що вчиняють працівники банківської або іншої фінансової установи;

6) злочини, що вчиняють інші особи [9, с. 703]. (Запропонований А.С. Беніцьким варіант класифікації злочинів проти правосуддя «за об’єктом» буде досліджений далі, серед інших, проведених за такою підставою).

М.І. Хавронюк у посібнику з кримінального права (2014 р.) зазначає про існування різних критеріїв для класифікації кримінальних правопорушень проти правосуддя, проте вважає, що найкраще особливості цих правопорушень розкриваються у разі створення їх системи за критерієм суб’єкта [6, с. 791]. Автором пропонується таблиця, у якій зазначено види злочинів проти правосуддя та кількість засуджених за них осіб у 2012-2013 рр. Судячи із найменування колонок, науковець виокремлює наступні групи посягань:

         1) злочини проти правосуддя, вчинювані службовими особами, які здійснюють чи забезпечують здійснення правосуддя;

         2) злочини проти правосуддя, вчинювані засудженими та особами, які перебувають під вартою;

         3) злочини проти правосуддя, вчинювані іншими учасниками провадження;

4) злочини проти правосуддя, вчинювані особами, які не є учасниками кримінального провадження [6, 791].

М.І. Хавронюк сам вказує на вади такої класифікації: злочин, передбачений ст. 376-1 (незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду; віднесено автором до 1-ї групи – В.О.) може бути вчинено також і загальним суб’єктом; злочин, передбачений ст. 381 (розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист; віднесено автором до 1-ї групи – В.О.), може бути вчинено іншим учасником провадження; кваліфікуючою ознакою злочинів, передбачених ст. 376 та ст. 382 (відповідно, втручання в діяльність судових органів та невиконання судового рішення; обидва віднесені автором до 4-ї групи – В.О.) є вчинення їх службовою особою [6, с.792]. Можна також додати, що М.І. Хавронюк посягання за ч. 1 ст. 387 відносить до третьої групи, а за ч. 2 цієї ж статті – до першої, що навряд чи коректно з огляду на те, що стаття 387 КК в принципі «присвячена» злочину одного виду – розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування.

З огляду на те, що жодний варіант класифікації злочинів проти правосуддя за ознакою суб’єкта, не передбачає (та, звичайно, і не може передбачати) виокремлення групи посягань на встановлений порядок одержання доказів, надалі ми будемо використовувати наукові здобутки у цьому напрямку лише як допоміжні фактори. Це ж стосується і наведених вище класифікацій, у яких суб’єкт є основним, хоча й не єдиним критерієм групування кримінальних правопорушень, передбачених у Розділі ХVІІІ Особливої частини КК.

В.О. Навроцький у своєму курсі лекцій з Особливої частини кримінального права (2000 р.) висловив думку про те, що посягання на правосуддя не зосереджені в одній главі Кодексу (йдеться про Главу VІІІ Особливої частини КК 1960 р. – В.О.). Зокрема, частину норм віднесено ще й до злочинів проти порядку управління, до посадових злочинів і навіть до злочинів проти політичних та трудових прав громадян. Враховуючи це, В.О. Навроцький критикує наявні у літературі класифікації злочинів проти правосуддя за їх обмеженість. Сам автор пробує систематизувати всі норми, що містять посягання на правосуддя (в тому числі, передбачені у названих вище главах, а також у окремих статтях Загальної частини КК).  Підставою для класифікації відповідних посягань автор називає механізм заподіяння шкоди правосуддю. З урахуванням такого критерію, виділяються:

         1) злочини, які вчинюють судді та посадові особи правоохоронних органів;

         2) протиправний вплив на учасників правосуддя;

         3) невиконання чи протидія виконанню рішень органів правосуддя;

         4) перешкоджання діяльності органів правосуддя [18, с. 531-532].

         В.О. Навроцький не виокремлює злочини, що посягають на встановлений порядок одержання доказів. Злочини, пов’язані із впливом на людину, висновки чи показання якої можуть бути джерелом доказів, автор частково відносить до першої групи (примушування давати показання (ст. 175 КК 1960 р.), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, пов’язані із штучним створенням доказів обвинувачення (ч. 2 ст. 174)), частково – до другої (перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від дачі показань чи висновку, підкуп цих осіб або погроза помстою за раніше дані показання чи висновок (ст. 180)). Різні варіанти дезінформації органів правосуддя (ст. 177, 178), так само як відмова свідка від дачі показань або експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 179), а також причетність до злочинів (ст.ст. 186, 187) утворюють четверту групу.

Як бачимо, злочини, які є предметом нашого дослідження, В.О. Навроцький відніс до різних груп; це означає, що механізм заподіяння шкоди правосуддю при вчиненні відповідних посягань, на думку науковця, не є тотожним. В принципі ми погоджуємось з таким підходом, проте протиправний вплив на учасників правосуддя може здійснюватись і спеціальними суб’єктами – суддями та посадовими особами правоохоронних органів (що має місце у разі вчинення, наприклад, примушування до дачі показань чи штучне створення доказів обвинувачення при притягненні завідомо невинного до кримінальної відповідальності). З огляду на це вважаємо, що класифікація злочинів проти правосуддя, запропонована В.О. Навроцьким, не відображає у повній мірі механізм посягання, а побудована з використанням комплексного критерію, який включає і суб’єкт злочину.

Інший підхід відносно поділу злочинів проти правосуддя на групи побудований із використанням такого критерію як характеристика безпосереднього об’єкту того чи іншого складу. Класифікація посягань на правосуддя «за об’єктом» у літературі радянських часів була менш поширеною, ніж класифікація «за суб’єктом». Проте, ще у 1968 році І.С. Власов та І.М. Тяжкова спробували побудувати систему злочинів проти правосуддя з урахуванням ознак їх «підгрупового» об’єкта (термінологія авторів – В.О.):

1. Злочини проти правосуддя, об’єктом яких є «використання судово-слідчими працівниками їх прав в інтересах здійснення завдань правосуддя, а не всупереч таким».

2. Злочини проти правосуддя, які завжди перешкоджають отриманню від громадян доброякісних відомостей та доказів, що становлять собою важливу умову реалізації завдань правосуддя.

3. Злочини проти правосуддя, об’єктом яких є  безперешкодне отримання необхідних відомостей.

4. Злочини проти правосуддя, що посягають на виконання вироку [3, с. 25].

За логікою вчених, перша група – це група посягань на правосуддя «зсередини». Останні три – становлять посягання «зовні». Відзначимо використання дуже схожих, майже тотожних формулювань при характеристиці об’єктів другої та третьої групи: і там, і там йдеться про діяльність по отриманню доказів, проте злочини другої групи пов’язані з порушенням «якості» доказів, а третьої – безперешкодного порядку їх здобуття. При цьому до другої групи було віднесено такі злочини як, завідомо неправдивий донос, завідомо неправдиве показання, примушування свідка або потерпілого до дачі неправдивих показань, розголошення даних попереднього слідства; до третьої – відмова або ухилення свідка чи потерпілого від дачі показань, приховування злочинів, недонесення про злочини. Таким чином, І.С. Власов та І.М. Тяжкова серед злочинів проти правосуддя виділяли одразу дві групи посягань на докази та порядок їх отримання. Проте такий злочин, як примушування до дачі показань, який передбачає спеціального суб’єкта, пропонувалося розглядати у першій групі. Також треба відзначити, що аналіз нормативного матеріалу у своїй книзі науковці здійснювали по групах, виділених за принципом суб’єкта злочину (Глава ІІІ. мала назву «Охрана советского правосудия от преступных посягательств со стороны отдельных работников судебно-следственного апарата»; глава ІV – «Охрана советского правосудия от посягательств со стороны лиц, призванных содействовать его осуществлению»; глава V – «Охрана советского правосудия от посягательств со стороны иных лиц»).

Одним із перших наголосив на необхідності здійснювати класифікацію злочинів проти правосуддя «за об’єктом» український вчений М.І. Бажанов. У колективному труді «Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть Особенная» (1985 р.), М.І. Бажанов переконливо довів, що класифікація злочинів проти правосуддя за ознакою суб’єкта є історичною традицією, яка виникла у зв’язку із тим, що у кодексах союзних республік 1926-1935 років одна частина злочинів проти правосуддя знаходилась у главі про службові злочини, а інша – була віднесена до злочинів проти порядку управління. «Уявляється, що спроба класифікувати злочини проти правосуддя за їх безпосереднім об’єктом у більшій ступені відображає ті суспільні відносини, яким спричинюється шкода», - писав він [22, с. 313-314]. Науковець розвинув свою думку у  виданій через рік монографії «Уголовно-правовая охрана советского правосудия» (1986 р.) [2].

Використовуючи критерій спільності безпосереднього об’єкту, М.І. Бажанов виділив чотири групи злочинів проти правосуддя:

1) злочини проти правосуддя, які посягають на відносини, що забезпечують реалізацію конституційних принципів діяльності органів розслідування, прокуратури і суду;

2) злочини проти правосуддя, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків по справі;

3) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне припинення та розкриття злочинів;

4) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують виконання вироку (рішення) та призначеного до відбуття покарання.

Виокремлена автором друга група фактично об’єднує злочини, пов’язані з порушенням порядку одержання доказів; до неї М.І. Бажанов відносив: примушування до дачі показань; завідомо неправдивий донос; завідомо неправдиве показання; злісне ухилення свідка, експерта чи перекладача від явки або відмова від дачі показань; примушування свідка, потерпілого чи експерта до відмови від дачі показань чи висновку, а також до дачі неправдивих показань,  підкуп цих осіб або погроза з помсти за раніше надані показання або висновок. У третій групі називались: розголошення даних попереднього слідства; приховування злочинів; недонесення про злочини. Варто звернути увагу, що М.І. Бажанов першим відзначив спільні риси у об’єкті посягання відносно таких злочинів, як примушування до дачі показань (ст. 175 КК УРСР 1960 р.),  та примушування свідка, потерпілого чи експерта до відмови від дачі показань чи висновку, а також до дачі неправдивих показань,  підкуп цих осіб або погроза з помсти за раніше надані показання або висновок (ст. 180 КК УРСР 1960 р.), а також відніс зазначені злочини до однієї групи. Багато науковців після нього, хоча і визначали критерієм класифікації злочинів проти правосуддя «об’єкт», проте розміщували відповідні посягання по різних групах (спираючись, власне, на характеристику суб’єкта). Водночас, вважаємо необґрунтованим, принаймні повною мірою, розмежування злочинів другої та третьої груп за об’єктом (своєчасне припинення та розкриття злочинів перебуває у прямій залежності від одержання достовірних доказів; крім цього, злочин «злісне ухилення свідка, експерта чи перекладача від явки або відмова від дачі показань» ніяк не загрожує «достовірності» доказів, скоріше йдеться про можливу «відсутність» необхідних доказів, і об’єкт цього посягання перебуває десь «посередині» між визначеним автором об’єктом другої та третьої груп).

Варто відзначити, що М.І. Бажанов зберіг свій підхід щодо класифікації злочинів проти правосуддя «за об’єктом» і після набрання чинності новим КК України 2001 р. (див. всі видання підручнику «Кримінальне право України. Особлива частина», підготовленого викладачами НЮАУ імені Ярослава Мудрого).  З урахуванням реалій нового кримінального законодавства, М.І. Бажанов, окрім названих вище чотирьох груп злочинів проти правосуддя, виокремив ще одну – злочини, які посягають на життя, здоров’я, особисту безпе­ку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учас­ників судочинства [11]. В усьому іншому, в тому числі, щодо віднесення злочинів, які є предметом нашого дослідження, до тих чи інших груп, позиція науковця залишилась незмінною.

Схожий погляд на систему злочинів, передбачених Розділом ХVІІІ Особливої частини КК, висловлюють автори навчального посібника «Злочини проти правосуддя» (2011 р.) за загальною редакцією проф. В.І. Борисова та проф. В.І. Тютюгіна. Ними виділяється п’ять груп правопорушень:

  1. злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду;
  2. злочини, які посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства;
  3. злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі;

4) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та присічення злочинних посягань;

5) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують виконання рішень, вироків, ухвал та постанов  суду і призначеного ним покарання [7, с. 8-10].

До третьої групи пропонується віднести наступні посягання: примушування давати показання (ст. 373 КК); завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385 КК), перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК) [7, с. 9].

З наведеного видно, що автори підтримують як загальний підхід М.І. Бажанова щодо здійснення класифікації злочинів проти правосуддя, так і «змістовне наповнення» кожної з груп.

Класифікацію злочинів проти правосуддя, запропоновану М.І. Бажановим, називає «найбільш точною» сучасна українська дослідниця Н.Ю. Алєксєєва [1, с. 38]. У дисертації «Кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них» (2015 р.) авторка, в цілому погоджуючись з М.І. Бажановим, вважає доцільним віднести до групи злочинів, що посягають на відносини, які забезпечують отримання достовірних доказів та істинних висновків у справі, ще і такий, як розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування (ст. 387 КК). На думку Н.Ю. Алєксєєвої, це протиправне діяння перешкоджає істинності висновків по справі більше, ніж  вчасному присіканню та розкриттю злочинів. Також уточняється назва відповідної групи посягань, з огляду на те, що авторка є прихильником іншої концепції об’єкта злочину, ніж М.І. Бажанов. Видовим об’єктом злочинів відповідної групи Н.Ю. Алєксєєва називає не суспільні відносини, а їх порядок – пропонується вести мову про злочини, які посягають на охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин в сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі [1, с. 40]. Водночас назва групи злочинів, запропонована авторкою і винесена у тему її дисертації, відображає скорше не об’єкт посягань, а їх суб’єкт та потерпілого – «злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них». До відповідної групи віднесено злочини за ст. 384-387 КК. На жаль, текст роботи не дає можливості однозначно визначити позицію Н.Ю. Алєксєєвої щодо класифікації злочинів проти правосуддя взагалі, і виокремлення групи посягань «у сфері доказування» зокрема. Припустимо, що вчена, в цілому підтримуючи підхід М.І. Бажанова із вказаного питання, застосовує додаткові критерії класифікації, і в межах більш великої  групи посягань на «порядок суспільних відносин в сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних доказів та істинних висновків по справі» виділяє меншу – тих, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них.

За єдиним критерієм – об’єктом злочину, здійснює класифікацію злочинів проти правосуддя Є.В. Фесенко, автор відповідної глави у підручнику з Особливої частини кримінального права 1999 року видання. Науковець, який одним із перших в Україні розробив так звану «ціннісну» концепцію об’єкта злочину, зауважує, що видові об’єкти злочинів (проти правосуддя) визначають особливості суб’єктів відносин, проти яких спрямовані злочини зазначеного виду, і блага, які належать цим суб’єктам і яким може бути заподіяна або спричинюється шкода. Відповідно до цього, було запропоновано виділяти такі види злочинів проти правосуддя:

1. Злочини, що посягають на права та інтереси особи, що охороняються законом, якими вона наділена як учасник або інший суб’єкт кримінального або цивільного процесу;

2. Злочини, що посягають на інтереси всебічного, повного і неупередженого розслідування і судового розгляду справ;

3. Злочини, що посягають на безпеку, честь та гідність суддів;

4. Злочини, що посягають на інтереси своєчасного присікання та розкриття злочинних діянь;

5. Злочини, що посягають на інтереси забезпечення неухильного виконання судових рішень та вироків [12, с. 591-592].

Отже, Є.В. Фесенко не виокремлював серед злочинів проти правосуддя групу посягань на встановлений порядок одержання доказів. Окремі злочини, з тих, що є предметом нашого розгляду, а саме – завідомо неправдивий донос (ст. 177 КК України 1960 р.), завідомо неправдиве показання (ст. 178 цього ж акту), відмова свідка від дачі показань або експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 179) та перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від дачі показань чи висновку, підкуп цих осіб або погроза помстою за раніше дані показання чи висновок (ст. 180) вчений відніс до виділеної ним другої групи. Примушування давати показання (ст. 175), а також притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, пов’язані із штучним створенням доказів обвинувачення, входять до першої групи (ч. 2 ст. 174). Приховування злочинів (ст. 186) та недонесення про злочин (ст. 187) утворили четверту групу посягань.

Зводячи найбільш близькі за безпосередніми об’єктами злочини у певні групи, Ю.В. Александров (автор глави у підручнику з Особливої частини кримінального права, 1998 р.) побудував систему злочинів проти правосуддя таким чином:

1) злочини, що посягають на конституційні права громадян в системі правосуддя;

2) злочини, що посягають на законодавчо регламентований порядок всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи;

3) злочини, що посягають на відносини, пов’язані із виконанням судових вироків і постанов [13, с. 506].

Певним недоліком проведеної вченим класифікації, на нашу думку, є те, що у другу групу дещо штучно були зведені досить різні, в тому числі і за специфікою об’єкту, злочини, такі як, погроза судді чи образа судді з одного боку, а також утаювання майна, що підлягає конфіскації чи приховування злочинів, з іншого. До другої групи Ю.В. Александров відніс і ті кримінальні правопорушення, які цікавлять нас в межах даного дослідження (ст. 177-180, 186, 187 КК 1960 р.)

У підручнику з кримінального права під редакцією Є.Л. Стрєльцова (2009) наводиться дуже схожа на попередню класифікація злочинів проти правосуддя виходячи із безпосереднього об’єкта відповідних посягань:

1) злочини, що посягають на конституційні права громадян у сфері правосуддя (ст.ст. 371, 372, 373, 374, 375, 380, 381 КК);

2) злочини, що посягають на законодавчо регламентований порядок всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (ст.ст. 376, 377, 378, 379, 383, 384, 385, 386, 387, 388, 396, 397, 398, 399, 400 КК);

3) злочини, що посягають на відносини, пов’язані із виконанням судових рішень і постанов (ст.ст. 382, 389, 390, 391, 392, 393, 394, 395 КК) [23].

Злочини, пов’язані із впливом на джерело доказів (речові докази, документи, показання, висновки), а також на людину, що може давати показання чи висновки, поміщені до другої групи.

М.В. Шепітько, розглядаючи питання систематизації злочинів проти правосуддя (2010, 2011р.р.), наголошує на доцільності виокремлення в системі родового об’єкта видових об’єктів. За критерієм подібності безпосередніх об’єктів злочинів проти правосуддя виокремлено такі видові об’єкти: 1) суспільні відносини по забезпеченню формування доказів або іншої інформації, що має оціночний характер під час здійснення правосуддя (статті 371, 372, 373, 383, 384, 385, 386, 387, 396 КК); 2) суспільні відносини, що забезпечують вирішення завдань суду під час здійснення правосуддя (статті 375, 376, 376¹, 377, 378, 379, 380, 381 КК); 3) суспільні відносини, що забезпечують вирішення завдань, які стоять перед захисником (представником) особи під час здійснення правосуддя (статті 374, 397, 398, 399, 400 КК); 4) суспільні відносини, що забезпечують виконання судового рішення під час здійснення правосуддя (статті 382, 388, 389, 390, 391, 392, 393, 394, 395 КК). М.В. Шепітько спеціально звертає увагу на те, що в системі злочинів першої групи не знайшло відображення таке суспільно небезпечне явище як фальсифікація доказів, що вчинюється особами, які здійснюють дізнання, досудове слідство або судовий розгляд [26, с. 6].

Використовуючи об’єкт злочину в якості критерію для проведення класифікації злочинів проти правосуддя, А.С. Беніцький у підручнику з Особливої частини кримінального права (2012 р.), виділяє шість «основних» (за його  словами) груп:

1. Злочини, що посягають на інтереси правосуддя у сфері здійснення та забезпечення нормальної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури та суду (далі по тексту автор уточнює, що до цієї групи належать посягання «зсередини», тобто скоєні спеціальними суб’єктами, які наділені владними повноваженнями по реалізації завдань правосуддя);

2. Злочини, що посягають на інтереси правосуддя у сфері забезпечення гарантій незалежності діяльності судових органів при здійсненні правосуддя, а також гарантій безпеки життя, здоров’я та права власності суддів або їх близьких родичів (А.С. Беніцький конкретизує, що відносить до такої групи посягання, вчинені «ззовні», так званими «загальними» суб’єктами);

3. Злочини, що посягають на інтереси правосуддя у сфері нормального здійснення посадовими особами своїх функцій щодо отримання необхідних доказів та встановлення об’єктивної істини щодо справи в ході проведення досудового розслідування та судового розгляду (наголошується, що злочини цієї групи скоюються учасниками кримінального судочинства, які зобов’язані не перешкоджати нормальному порядку проведення дізнання, досудового слідства, судового розгляду; соціальний зв'язок розривається «ззовні»);

4. Злочини, що посягають на інтереси правосуддя у сфері забезпечення належного виконання законних вироків, постанов, ухвал чи рішень суду, а також рішень Європейського суду з прав людини;

5. Злочини, що посягають на інтереси правосуддя у сфері здійснення заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист;

6. Злочини, що посягають на інтереси правосуддя у сфері забезпечення гарантій діяльності та професійної таємниці захисників або представників особи, а також гарантій життя, здоров’я та права власності зазначених осіб або їх близьких родичів [9, с. 512-514].

Якщо не брати до уваги деякі вади цієї «класифікації», які наявні внаслідок порушення законів логіки щодо здійснення класифікацій взагалі (уточнення автора свідчать, що він використовував не єдиний критерій для виділення принаймні перших трьох груп злочинів проти правосуддя, а одразу декілька у їх поєднанні – об’єкт злочину, суб’єкт злочину та механізм злочинного впливу – В.О.), то треба відзначити принциповий підхід по виокремленню групи злочинів, пов’язаних із посяганнями на встановлений порядок одержання необхідних доказів та встановлення об’єктивної істини по справі (див. групу № 3). До цих злочинів, на думку А.С. Беніцького, належать: завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385 КК), перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК), розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387), незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описане чи підлягає конфіскації (ст. 388 КК), приховування злочину (ст. 396 КК). Також до відповідної групи автор пропонував віднести злочин, передбачений ст. 3811 КК – невиконання слідчим вказівок прокурора (явно помилково по тексту підручника  нумерація відповідної норми наводиться як ст. 3881 КК). На сьогоднішній день остання позиція не актуальна – ст. 3811 виключена з кримінального закону. Даючи оцінку наведеному, зауважимо, що злочин за ст. 388 КК більше «тяжіє» до іншої групи – тих, що посягають на інтереси правосуддя у сфері забезпечення належного виконання законних вироків, постанов, ухвал чи рішень суду. Спірною видається також позиція А.С. Беніцького відносно об’єкта такого правопорушення, як розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування (ст. 387 КК). Так, злочин за ст. 387, на наш погляд, може спричиняти шкоду або ставити у загрозу спричинення шкоди встановлений порядок одержання необхідних доказів, а може – і ні, отже більш коректно називати відповідну соціальну цінність не безпосереднім об’єктом складу злочину, а факультативним об’єктом кримінально-правової охорони.

Водночас абсолютно безпідставно, на нашу думку,  науковець не відносить до групи № 3 такий злочин, як примушування давати показання (ст. 373 КК). Звертаємо увагу, що «дзеркальне» посягання, вчинене загальним суб’єктом – примушування до давання завідомо неправдивих показань, до відмови від давання показань (злочин за ст. 386 КК), А.С. Беніцький розглядає як посягання на встановлений порядок одержання доказів. Тобто у цій ситуації вирішальним критерієм для автора, судячи з усього, виявився як раз не об’єкт, а суб’єкт злочину.

Досліджуючи питання об’єкту посягання за ст. 383 КК – Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, у публікації 2014 р., Ю.В. Калініченко зачіпає більш загальну проблему – класифікації кримінальних правопорушень, передбачених у Розділі ХVІІІ Особливої частини КК. Хоча авторка і  не вибудовує повноцінну систему злочинів проти правосуддя, вона виокремлює серед них групу посягань, видовим  об’єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів і встановлення об’єктивної істини у справі. До відповідної групи за ознакою подібності безпосередніх об’єктів, окрім злочину за ст. 383 КК, нею віднесено посягання, передбачені статтями 373, 384-386 КК [8, с. 178].

У своїй роботі Ю.В. Калініченко піддає критиці «змістовне наповнення» окремих груп злочинів проти правосуддя у класифікаціях М.В. Шепітька та А.С. Беніцького. На її думку, запропоновані названими науковцями групи злочинів виглядають  надто укрупненими та викликають певні сумніви в однорідності та близькості за змістом суспільних відносин, на які ці злочини посягають. Зокрема, авторка стверджує, що злочини за статтями 371, 372 КК посягають на суспільні відносини, якими забезпечується дотримання органами досудового розслідування, прокуратури та суду конституційних принципів здійснення правосуддя, а точніше, гарантованого Конституцією України захисту ряду особистих прав і свобод людини при розслідуванні та розгляді судових справ. З огляду на це, науковець вважає, що відповідні правопорушення мають відноситись не до посягань на порядок формування одержання доказів (як це зроблено М.В. Шепітьком), а до злочинів, які посягають на конституційні принципи здійснення правосуддя в Україні. Ю.В. Калініченко також заперечує проти віднесення А.С. Беніцьким до виділеної тим третьої групи, злочинів за статтями 387, 388, 396 КК, оскільки, на її думку, специфіка таких злочинів пов’язана з перешкоджанням своєчасному розкриттю та припиненню злочинних посягань [8, с. 177-178].

У 2016 р. М.І. Мельниченко захистив кандидатську дисертацію на тему «Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні». Навіть з назви роботи вбачається, що науковець виокремлює відповідну групу посягань у системі злочинів проти правосуддя. Автор вважає, що, «злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні є підвидом злочинів проти правосуддя та розуміються як передбачені Розділом ХVІІІ Особливої частини КК України умисні суспільно-небезпечні діяння, вчиненні особами, які належать до сторони обвинувачення або сторони захисту, спрямовані на порушення одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні (статті 373, 374, 383, 384, 385 та 386 КК України)» [17, с. 11]. На наш погляд, позиція М. І. Мельниченко відзначається певними недоліками. По-перше, у роботі не достатньо обґрунтовано віднесення названих вище злочинів до однієї групи. Якщо це специфіка безпосереднього об’єкту, то, наприклад, злочин за ст. 383 КК – завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, не посягає на порядок одержання доказів, оскільки перебуває поза межами здійснення процесу доказування. По-друге, і це основне – більшість із зазначених автором статей передбачають посягання, які можуть бути вчинені не лише при здійсненні кримінального провадження, більш того, не лише при здійсненні правосуддя (див. диспозиції статей 384, 385, 386 КК України). Оскільки М.І. Мельниченко не здійснює повної класифікації злочинів, передбачених Розділом ХVІІІ Особливої частини КК України, важко спрогнозувати, чи відніс би він названі статті ще й до іншої групи злочинів, чи просто необґрунтовано звузив би їх зміст лише до посягань у сфері кримінального провадження. Отже, віддаючи належне М.І. Мельниченку, який вперше в Україні на монографічному рівні дослідив групу злочинів, що посягають на порядок одержання доказів, все ж таки відзначаємо і наведені недоліки, що безпосередньо впливають на коректність наукової класифікації злочинів проти правосуддя.

На пострадянському просторі наразі багато науковців є прихильниками здійснення класифікації (систематизації) злочинів проти правосуддя на підставі спільних рис безпосереднього об’єкта окремих посягань. Варто назвати російських вчених –  О.І. Чучаєва, І.В. Дворянскова, О.І. Друзіна (останні два автори частину робіт написали у співавторстві с О.І. Чучаєвим), Л.В. Іногамову-Хегай, О.В. Федорова та інших. В межах цієї роботи ми не будемо досліджувати сам зміст класифікацій злочинів проти правосуддя, здійснених зарубіжними науковцями, проте маємо відзначити тих, хто виокремлює групу злочинів, що посягають на встановлений порядок доказування.

О.І. Чучаєв поділяє злочини проти правосуддя на п’ять груп, одна з яких – «Злочини, що посягають на процесуальний порядок одержання доказів по справі». До неї науковець відносить наступні посягання: примушування до дачі показань (ст. 302 КК РФ); фальсифікація доказів та результатів оперативно-розшукової діяльності (ст. 303 КК РФ); провокація хабара або комерційного підкупу (ст. 304 КК РФ); завідомо неправдивий донос (ст. 306 КК РФ); завідомо неправдиві показання, висновок експерта, спеціаліста або неправильний переклад (ст. 307 КК РФ); відмова свідка або потерпілого від дачі показань (ст. 308 КК РФ); підкуп або примушування до дачі показань або ухилення від дачі показань або до неправильного перекладу (ст. 309 КК РФ) [25, с. 6-7].

Схожим чином бачить систему злочинів проти правосуддя також І.В. Дворянсков. Об’єднуючи в одну групу посягання, передбачені статтями 302-304, 306-309 КК РФ, вчений висловлює думку, про те, що безпосереднім об’єктом таких є механізм кримінально-правового забезпечення достовірних доказів [5, с. 69-70]. Визначена група злочинів досліджувалась І.В. Дворянсковим на рівні кандидатської дисертації та написаній на її основі монографії.

До певної міри звужує групу злочинних посягань на порядок одержання доказів, порівняно із названими вище науковцями, М.В. Рудов. Він вважає, що в системі норм про злочини проти правосуддя, є такі, які призначені спеціально для боротьби з посяганнями на істину в кримінальному процесі. До останніх автор відносить статті 302, ч. 2 та 3 ст. 303, ст. 307-309 КК РФ [20, с. 5]. Тобто, М.В. Рудов не вважає «посяганнями на істину» завідомо неправдивий донос та провокацію хабара. Помилковим, на наш погляд, є прагнення науковця відокремити посягання «в кримінальному процесі» від тих, що вчинюються в межах інших форм офіційного провадження, адже відповідні норми російського кримінального закону, так само, як українського, такого розподілу не містять.

Таким чином, окремі вітчизняні та зарубіжні науковці, які здійснюють класифікацію злочинів проти правосуддя «за об’єктом», виокремлюють серед них групу посягань на встановлений порядок одержання доказів. При цьому назва відповідної групи, а також конкретний перелік кримінальних правопорушень, які входять до неї, певною мірою відрізняються (див вище). Інші автори включають посягання, які нас цікавлять, до більш «широкої» групи, яка узагальнено визначається ними як «злочини, що посягають на встановлений порядок розслідування та судового розгляду справи».

На нашу думку, злочини, пов’язані із впливом на матеріалізований об’єкт – джерело доказів (речові докази, документи, показання, висновки експертів), а також із впливом на людину, показання чи висновки якої можуть бути джерелом доказів, мають ознаки, характерні лише для них. Ці ознаки визначаються якісною специфікою безпосереднього об’єкта відповідних посягань (див. далі), що і дозволяє вести мову про об’єднання їх в межах однієї групи.

Відзначимо, що поняття «доказування» визначено як на законодавчому рівні, так і у теорії права, також встановлені основні етапи відповідної діяльності. Оскільки наша публікація має свою мету, у ній ми не будемо зупинятись на нормативних та доктринальних аспектах поняття доказування, а спробуємо дати власне визначення, яким скористаємось, щоб встановити особливості безпосереднього об’єкта для деяких видів злочинів проти правосуддя.   На нашу думку, доказування – це врегульована процесуальними законами діяльність компетентних службових осіб, а також інших осіб, на яких покладено відповідний обов’язок, яка полягає у збиранні, перевірці, фіксуванні та оцінці зафіксованих у процесуальному джерелі фактичних даних (фактів та обставин), що мають значення для прийняття рішення у справі.

Визначимо, які саме посягання можна віднести до групи злочинів «у сфері доказування». Злочини, передбачені ст. 373, 374, 384, 385, 386 КК посягають не на всі елементи доказової діяльності; зокрема при їх вчиненні не ставиться у небезпеку заподіяння шкоди діяльність компетентних службових осіб по оцінці доказів. Не є об’єктом зазначених посягань і діяльність по перевірці доказів (теоретики перевірку доказів, як правило ототожнюють з їх дослідженням). Переважна більшість злочинів з них, а саме – передбачені статтями 384-386 КК, спрямовані на перешкоджання діям уповноважених осіб по виявленню фактів та обставин, які можуть мати значення для справи, тобто таких, які можуть бути визнані доказами. Іншими словами, безпосереднім об’єктом відповідних складів злочинів має визнаватись діяльність по збиранню доказів. (Одразу зауважимо, що «частина» дій, передбачених ст. 386 КК, а саме погроза свідку, потерпілому чи експерту з помсти за раніше дані показання чи висновок, не посягають на доказову діяльність взагалі, а їх віднесення до складу «Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови давання показань чи висновку», викликає великий сумнів). Такі злочини, як примушування давати показання (ст. 373 КК), та порушення права на захист (ст. 374 КК), хоча і відрізняються механізмом злочинного посягання від тих правопорушень, які названі вище, також передбачають можливість завдання шкоди встановленому законом порядку збирання доказів. Отже, до злочинів, які посягають на встановлений порядок збирання доказів, ми безумовно відносимо ті, що передбачені статтями 373, 374, 384, 385, 386 КК.

Переважна більшість вчених, які виокремлюють групу посягань на встановлений порядок одержання доказів, відносить до них злочин за ст. 383 КК – завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Вище відзначалась спірність, або принаймні, умовність такої позиції. З огляду на те, що злочин за ст. 383 КК має формальний склад – вважається закінченим з моменту отримання органом дізнання, слідчим, прокурором або судом неправдивого повідомлення про вчинення злочину, вчинення відповідного діяння перебуває поза межами здійснення кримінального провадження і доказування, отже і не посягає на порядок одержання та фіксування доказів. Враховуючи певну «спорідненість» злочину за ст. 383 та злочину за ст. 384 КК - завідомо неправдиве показання, допустимо вести мову про дослідження відповідних посягань в межах однієї групи, проте із певним застереженнями (порушується підстава здійснення класифікації «за об’єктом»).

З огляду на те, що один із кваліфікованих різновидів злочину притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності передбачає вчинення відповідного діяння, поєднаного з і штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією (ч. 2 ст. 372 КК), постає питання про віднесення відповідного посягання до виокремленої нами групи. Безперечно, в цілому злочин, передбачений ст. 372 КК, має безпосередній об’єкт, відмінний від доказування, на наш погляд - більш широкий (не лише збирання, перевірка, фіксування чи оцінка доказів, а взагалі законна діяльність уповноважених осіб по  притягненню до кримінальної відповідальності). Водночас, вчинення діяння по фальсифікації доказів в межах притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, передбачає незаконний вплив на докази як матеріалізований об’єкт, тим самим посягає на встановлений законом порядок  їх збирання та фіксування. Відповідна соціальна цінність для злочину за ст. 372 КК може визначатись як факультативний об’єкт  кримінально-правової охорони.

Деякі вчені відносять до групи злочинів проти порядку одержання доказів кримінальне правопорушення, передбачене ст. 396 КК. З огляду на те, що злочин за ст. 396 КК серед іншого може полягати у переховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, діяльність по збиранню доказів може зазнавати шкоди і при вчиненні відповідних дій. Отже, для злочину за ст. 396 КК збирання доказів може розглядатись як факультативний об’єкт кримінально-правової охорони.

Вище зазначалось, що злочин за ст. 387 КК, може спричиняти шкоду або ставити у загрозу спричинення шкоди встановлений порядок одержання необхідних доказів, а може – і ні, отже більш коректно називати відповідну соціальну цінність не безпосереднім об’єктом складу злочину, а факультативним об’єктом кримінально-правової охорони.

Значна частина російських науковців відносить до групи злочинів, що посягають на порядок одержання доказів, провокацію хабара або комерційного підкупу (ст. 304 КК РФ). Такий підхід підтверджується позицією російського законодавця, який розмістив норму, що передбачає відповідне посягання, серед злочинів проти правосуддя –одразу після статті про фальсифікацію доказів. У вітчизняному КК склади злочину «Провокація підкупу» визначені у нормі, яка віднесена до групи злочинів у  сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг (ст. 370 КК України). Опускаючи спірні моменти щодо необхідності існування цієї норми, відзначимо, що більшість дослідників пояснювали місце статті про провокацію підкупу в системі Особливої частини КК не специфікою об’єкту, а лише «спорідненістю» передбаченого нею посягання із злочинами давання-одержання неправомірної вигоди. Об’єктом відповідного злочину нерідко називали інтереси правосуддя. Враховуючи характер забороненого ст. 370 КК діяння, вважаємо, що воно не повинно розглядатись як прояв «штучного створення доказів обвинувачення», оскільки не включає ні дій по викривленню чи спотворенню даних про можливий або скоєний злочин, ні якихось подібних дій, пов’язаних із впливом на джерела доказів, ні навіть дій по повідомленню завідомо неправдивої інформації про злочин органам влади. Отже, скоєння провокації підкупу не посягає на встановлений порядок збирання або фіксування доказів.

Таким чином єдиним або основним безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених ст.ст. 373, 374, 384, 385, 386 КК є здійснювана у відповідності до закону процесуальна діяльність компетентних органів та осіб по збиранню, а також фіксуванню доказів. З огляду на це вказані злочини можуть бути об’єднані в одну групу.

Назва відповідної групи має відображати специфіку видового об’єкта відповідних посягань, отже цілком прийнятним видається найменування «Злочини, що посягають на врегульовану процесуальними законами діяльність компетентних осіб по збиранню та фіксуванню доказів при здійсненні офіційного провадження», або, у більш скороченому варіанті, «Злочини проти встановленого порядку збирання та фіксування доказів». Ми не погоджуємось із тими науковцями (М.І. Бажанов, І.В. Дворянсков та інші), які вважають, що відповідні правопорушення посягають на «достовірність доказів», і фіксують це у назві групи (наприклад, «Злочини проти правосуддя, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків по справі» - М.І. Бажанов). «Достовірність» – не єдина ознака доказів; поряд із нею називають ще належність, допустимість та достатність. Деякі з названих вище злочинів, зокрема – пов’язані із фальсифікацією доказів, справді посягають на достовірність доказів, інші – наприклад, примушування давати показання, ставлять під сумнів допустимість доказів, треті – завдають «комплексної шкоди». Отже, визначати одну з необхідних характеристик доказів як видовий об’єкт певної групи злочинів, немає підстав.

Враховуючи той факт, що факультативним об’єктом кримінально-правової охорони для злочинів за статтями 387, 396 та ст. 372 КК, також визнається діяльність по збиранню та/або фіксуванню доказів у кримінальному провадженні, зазначені правопорушення в цілях наукового дослідження можна приєднати до виокремленої вище групи. Злочин за ст. 383 КК посягає на інший об’єкт,  і не має відноситись до такої групи у разі проведення суворої класифікації «за об’єктом».

Що стосується більш загальної проблеми, який критерій – об’єкт або суб’єкт, має бути покладений в основу класифікації злочинів проти правосуддя, зауважимо декілька моментів. По-перше, виокремлення груп злочинів проти правосуддя за суб’єктом має значні вади, пов’язані із тим, що нерідко злочин одного виду може бути вчинено різними суб’єктами, внаслідок чого віднесення його до тієї чи іншої групи може бути здійснено з великою долею умовності (наприклад, злочин за ст. 3761 КК, та інші – див. вище). По-друге, внаслідок класифікації за суб’єктом до різних груп попадають діяння, схожі за змістом та характером суспільної небезпеки (як то, примушування давати показання за ст. 373 КК та примушування до давання завідомо неправдивих показань – ст. 386 КК). В решті-решт, вітчизняне кримінальне законодавство закріплює формально-матеріальний тип визначення поняття злочину; отже, обов’язковою ознакою такого правопорушення є не лише кримінальна протиправність, а й суспільна небезпечність, характер якої визначається, насамперед, об’єктом посягання. Система Особливої частини кримінального права побудована з урахуванням класифікації об’єктів та їх значення. Крім того, класифікація злочинів за об’єктом дозволяє визначити місце норми, якою доповнюється кримінальний закон. Наприклад, С.Д. Шапченко зазначає, серед інших, такі основні правила систематизації Особливої частини кримінального права України:

«1. Глави[1] Особливої частини КК України як окремі підсистеми утворюються шляхом виділення законодавцем відносно самостійної соціальної цінності, яка стає родовим об’єктом певної групи злочинів; якісна специфіка такої соціальної цінності має бути відображена у назві відповідної глави…

2. Послідовність розміщення глав у межах Особливої частини КК визначається, як правило, пріоритетною для законодавця ієрархією соціальних цінностей, виділених ним як родові об’єкти певної групи злочинів. …

5. Групування статей, що передбачають відповідальність за злочини певних видів, у межах окремих глав Особливої частини КК, як правило, здійснюється з урахуванням спільності рис безпосередніх об’єктів, на які посягають зазначені злочини…» [12, с. 21-22].

Названі правила є загальновизнаними, тобто встановлено, що правові норми Особливої частини кримінального закону розміщено з урахуванням ознак об’єкта посягань,  передбачених цими нормами. З огляду на це, дослідники в галузі Особливої частини кримінального права, в тому числі ті, які займаються питаннями систематизації (класифікації), не повинні ігнорувати принципи, закладені самим законодавцем. Таке твердження не варто розглядати як заклик здійснювати доктринальну класифікацію тієї або іншої сукупності злочинів лише за об’єктом. Навпаки, інші варіанти безперечно мають як наукову, так і практичну цінність, проте повинні наводитись не замість класифікаціїзаоб’єктом, апорядзнею.

     Використані джерела:

1. Алєксєєва Н.Ю. Кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них : дисертація на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Наталія Юнівна Алєксєєва. – Київ, 2015. – 238 с.

2. Бажанов М.И. Уголовно-правовая охрана советского правосудия : учебное пособие / Бажанов М.И. – Х. : Юрид. ин-т, 1986. – 42 с.

3. Власов И.С. Ответственность за преступления против правосудия / И.С. Власов, И.М. Тяжкова. – М. : Юрид. лит., 1968. – 134 с.

4. Гаранина М. А. Системы преступлений против правосудия: формирование и развитие : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Марина Алексеевна Гаранина. – М., 1995. – 27 с.

5. Дворянсков И.В. Уголовно-правовое обеспечение получения достоверных доказательств : Дисс… к.ю.н. : 12.00.08 / Иван Владимирович Дворянсков. – Ульяновск. 2001. – 199 с.

6. Дудоров О.О. Кримінальне право : навчальний посібник / О.О. Дудоров, М. І. Хавронюк; за заг. Ред. М.І. Хавронюка. – К. : Ваіте, 2014. – 944 с.

7. Злочини проти правосуддя [Текст] : навч. Посіб. / за заг. т.. В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. – Х.: Нац. Ун-т «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2011. – 160 с.

Калініченко Ю. Питання щодо визначення видового та безпосереднього об’єктів завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину (т.. 383 КК України) / Ю. Калініченко // Вісник національної академії правових наук України. - № 3. – 2014. – С. 173-183.

8. Кримінальне право (Особлива частина) : підручник : в 2 т. / [за ед.. О.О.Дудорова, Є.О.Письменського]. – Луганськ: Вид-во «Елтон-2», 2012. Т. 1–784 с.; Т. 2.– 780 с.

9. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник (Ю.А. Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ед.). – Вид. 2-ге, переробл. Та допов. / За ед.. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К. : Атіка, 2008. – 712 с.

10. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник / [Баулін Ю. В., Борисов В. І., Тютюгін В. І. та ед.] ; за ед.. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – [4-е вид., перероб. І доп.]. – Харків : Право, 2010. – 608 с.

11. Кримінальне право України: Особлива частина : підручник для студентів юрид. Вузів і ед.. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова [та ед.]; за ед.. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андрушка. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 896 с.

12. Кримінальне право України: Практикум: Навч. Посібник / Андрушко П. П., Шапченко С. Д. та ед.; За ед.. С. С. Яценка. – 2-е вид., перероб. І допов. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 592 с.

13. Кримінальне право. Особлива частина : підручник /  Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько [та ед.]; відпов. ед.. Шакун В.І. – К.: НАВСУ – “Правові джерела», 1998 – 896 с.

14. Курс советского уголовного права / Н.А. Беляев, Н.С. Лейкина, В.К. Глистин [и ед.]; отв. ед.. Н.А. Беляев. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1968 – 1981. – Т. 4. Часть Особенная. – 1978. – 557 с.

15. Лобанова Л.В. Преступления против правосудия: теоретические проблемы классификации и законодательной регламентации / Л.В. Лобанова. – Волгоград: Изд-во Волгоградського ун-та, 1999. – 268 с.

16. Мельниченко М.І. Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні: автореф. анд. На здобуття наук. Ступеня анд.. Юрид. Наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Максим Ігорович Мельниченко. – Київ, 2016. – 20 с.

17. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина : курс лекцій /  В.О. Навроцький. – К. : «Знання», КОО. 2000. – 771 с.

18. Носкова Н. Преступления против правосудия / А. Сахаров, Н. Носкова // Социалистическая законность. – 1987. - № 11. – С. 46-48.

19. Рашковская Ш. С. Преступления против социалистического правосудия : [ед.я для студ. ВЮЗИ] / Ш. С. Рашковская ; [отв. ед.. А. Н. Васильев]. – М., 1978. – 55 с.

20. Рудов М.В. Уголовно-правовые средства охраны истины в уголовном производстве : Автореф. Дисс… к.ю.н. : 12.00.08 / Михаил Викторович Рудов. – Владивосток, 2002. – 26 с.

21. Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть Особенная / [отв. ед.. Ф.Г.Бурчак]. – К.: Наукова думка, 1985. – 447с.

22. Уголовное право Украины. Особенная часть : здк / Бабий А П, Доброход И С, Кармазин Ю А, Корниенко В А и зд.; зд общ. зд. Стрельцова Е.Л. – [4-е зд]. – X : Одиссей, 2009. – 496 с.

23. Хохлов І.П. Кримінальне право України (Особлива частина) : навчальний посібник / І.П. Хохлов, О.П. Шем’яков. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 688 с.

24. Чучаев А.И. Преступления против правосудия : научно-практический комментарий / А. И. Чучаев. – Ульяновск : Дом печати, 1997. – 78 с.

25. Шепітько М. В. Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Михайло Валерійович Шепітько. – Харків, 2011. – 20 с.

 

Прочитано 143 разів
Ви тут: Home ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ ЗБИРАННЯ ТА ФІКСУВАННЯ ДОКАЗІВ У СИСТЕМІ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ - Опанасенко В.І.