Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Понеділок, 26 грудня 2016 20:06

ВИЗНАННЯ НАСИЛЬНИЦЬКОГО ЗНИКНЕННЯ ЗЛОЧИНОМ SUI GENERIS ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ: PRO ET CONTRA - Задоя К.П.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Розглядається проблема криміналізації насильницького зникнення за кримінальним правом України. Насильницьке зникнення повинно бути визнано злочином sui generis за кримінальним правом України у зв'язку із особливостями природи цього злочину, імперативним характером заборони насильницького зникнення у сучасному міжнародному праві, необхідністю виконати окремі зобов'язання, що випливають з Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, а також у світлі практики Комітету з насильницьких зникнень.

 

14 серпня 2015 року Україна приєдналась до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень від 20 грудня 2006 року (далі — Конвенція), стаття 2 якої визначає насильницьке зникнення як:

 

...Арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону”.

 

Стаття 4 Конвенції покладає на держави-учасниці обов'язок вжити “відповідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві”, однак від моменту надання Верховною Радою України згоди на обов'язковість даного договору (17 червня 2015 року) до кримінального законодавства України не було внесено жодних змін або доповнень, спрямованих на виконання зазначеного обов'язку.

Можна припустити, що пасивність законодавця пояснюється відсутністю потреби у таких змінах або доповненнях у зв'язку з тим, що чинний кримінальний закон України вже встановлює кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення (англ. — enforced disappearance, ісп. — desaparición forzada). До певної міри подібну гіпотезу підтверджують думки, висловлені окремими представниками національної кримінально-правової доктрини.

Проблема визнання насильницького зникнення злочином окремого виду за кримінальним правом України у вітчизняній правовій доктрині

Конвенція опинилась у фокусі уваги українських криміналістів ще задовго до надання згоди на її обов'язковість вітчизняним парламентом. Так, у 2008 році О.Г. Колб та В.В. Кондратішина висловили тезу про тотожність насильницького зникнення та торгівлі людьми, відповідальність за яку передбачена статтею 149 Кримінального кодексу України 2001 року(далі — КК). Однак, на мій погляд, підстав для висновків про тотожність чи хоча б подібність насильницького зникнення та торгівлі людьми немає. У сучасному міжнародному конвенційному праві[1] торгівля людьми визначається у спосіб, який умовно іменується “AMP-моделлю”, а саме — торгівля людьми розглядається як тип поведінки, що поєднує три елементи: діяння (action), засоби його вчинення (means) та мету (purpose). При цьому мета торгівлі людьми завжди полягає у прагненні експлуатувати іншу людину. У свою чергу, насильницьке зникнення жодною подібною метою не характеризується, що з очевидністю випливає зі статті 2 Конвенції.

Більш зваженим видається підхід О.М. Броневицької. Співставивши норми Конвенції та КК, вона дійшла висновку про те, що попри відсутність у чинному кримінальному законі положення, яке визнавало б насильницьке зникнення злочином sui generis, він (закон) все ж “накриває” подібну поведінку за допомогою “парасольки” у вигляді декількох статей КК, а саме — ст.ст. 146, 365, 371, 375 та 424 КК [4, с. 322-323]. Prima facie така точка зору виглядає доволі переконливою, однак з певними застереженнями.

Видається, що у наведеному О.М. Броневицькою перелікові за будь-яких умов є зайвою згадка про статтю 375 КК. Аналізуючи співвідношення положень ст.ст. 371 та 375 КК, П.П. Андрушко дійшов висновку про те, що суддя може підлягати кримінальній відповідальності виключно за завідомо незаконне надання дозволу на застосування заходів забезпечення кримінального провадження, згаданих у ст. 371 КК, але не за саме їх застосування [5, с. 113-114]. Таким чином, положення ст. 375 КК a priori не охоплюють дій по обмеженню фізичної свободи людини, а отже — вони не можуть кореспондувати зі ст. 2 Конвенції. З іншого боку, запропонований О.М. Броневицькою перелік може бути доповнений вказівкою на ст. 374 КК, оскільки конструктивним елементом насильницького зникнення у конвенційному розумінні є залишення особи без захисту закону, що цілком узгоджується з юридичним змістом зазначеного положення кримінального закону України.

 Визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України: аргументи pro

 

На мою думку, все ж існує низка вагомих аргументів на користь нормативного (законодавчого) визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України.

Ці аргументи засновані на специфічності юридичної природи насильницького зникнення, правовому статусі заборони насильницького зникнення у сучасному міжнародному праві, особливостях окремих зобов'язань України, що випливають з Конвенції, а також на практиці моніторингу Комітетом з насильницьких зникнень національного законодавства держав-членів Конвенції.

 

1. Чинне кримінальне законодавство України не в повній мірі відображає юридичну природу насильницького зникнення

 

1.1. У ст. 1(2) Декларації про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18 грудня 1992 року (далі — Декларація), яка передувала прийняттю Конвенції, підкреслювалось, що насильницьке зникнення є кумулятивним порушенням відразу декількох прав людини (права на свободу та безпеку, права на визнання правосуб'єктності, права не піддаватись нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню), а також створює істотну загрозу праву на життя. Варто зауважити, що в доктрині міжнародного права інколи наводять ще більш розлогий перелік прав людини, які може порушувати насильницьке зникнення. Зокрема, мова йде про право на справедливий суд, право на ефективний судовий захист своїх прав [6, с. 41-42].

М. Новак у своїй доповіді, складеній в рамках процедури підготовки Конвенції, пропонував відобразити у тексті договору спрямованість насильницького зникнення проти багатьох правових благ або за допомогою їх перерахунку, або за допомогою визнання окремого (нового) права людини не піддаватись насильницькому зникненню. У підсумку в тексті статті 1(1) Конвенції була реалізована друга із цих пропозиції:

Ніхто не може піддаватися насильницькому зникненню”.

На жаль, спрямованість насильницького зникнення проти декількох правових благ істотно недооцінюється вітчизняними юристами — наприклад, О.М. Броневицька вважає, що це посягання спрямоване лише проти свободи та особистої недоторканості людини [4, с. 320-321, 326]. І, навпаки, видається, цілком виправданою позиція іноземної кримінально-правової доктрини про те, що злочини насильницького зникнення та, наприклад, викрадення людини посягають на нетотожні правові блага [7, c. 204].

1.2. Робоча група з питань насильницьких або недобровільних зникнень Комісії з прав людини Організації Об'єднаних Націй у 1995 році сформулювала уявлення про насильницьке зникнення як про поєднання трьох компонентів (елементів):

1) позбавлення особи свободи проти її волі;

2) залучення до цього (хоча б навіть і непряме) агентів держави;

3) приховування даних про долю особи та місце її знаходження.

Згодом на основі цієї концепції було створено статтю 2 Конвенції.

1.2.1. Специфічність першого елементу полягає у тому, що позбавлення волі може мати per se як протизаконний, так і законний характер [8, с. 54; 7, с. 210-211]. Відповідно, у подібних випадках акт насильницького зникнення de facto “усікається” до двох останніх елементів.

1.2.2. Другий з елементів насильницького зникнення одержав у дефініції насильницького зникнення (стаття 2 Конвенції) такий вигляд:

...[позбавлення особи волі у будь-якій формі, вчинене] представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави...”.

У такий спосіб на держави-учасниці Конвенції покладено відповідальність не лише за діяння їх агентів (представників), але й за діяння контрольованих ними приватних осіб, що діють в їх інтересах (зокрема, мова йде про так звані “ескадрони смерті”). У площині кримінального права це означає, що насильницьке зникнення в конвенційному розумінні є злочином зі спеціальним суб'єктом, яким можуть бути представники держави або приватні особи, що перебувають у зв'язку з ними (“діють з їх дозволу, за їх підтримки чи за їх згодою”).

1.2.3. Своєрідність третього елементу насильницького злочину обумовлює визнання цього злочину триваючим, про що inter alia сказано в ст. 8(1)(b) Конвенції:

Кожна держава-учасниця, що застосовує строк давності стосовно актів насильницького зникнення, уживає необхідних заходів для того, щоб строк давності в кримінальному судочинстві:

...b) починав обчислюватися з того моменту, коли злочин насильницького зникнення стає закінченим, з урахуванням його триваючого характеру”,

 

та прямо наголошено в Загальному коментарі Робочої група з питань насильницьких або недобровільних зникнень щодо насильницького зникнення як продовжуваного злочину. Тобто, насильницьке зникнення вважається вчинюваним доти, доки приховуються дані продолю чи місцезнаходження зниклої особи. Таким чином, на відміну від “звичайного” незаконного позбавлення волі чи викрадення людини, насильницьке зникнення може тривати й тоді, коли обмеження фізичної свободи особи реально припинилось через її смерть.

1.2.4. На жаль, жодне із положень кримінального закону України, що можуть розглядатись як національно-правові “аналоги” ст. 2 Конвенції, не відображає ані комплексного характеру правового блага, проти якого спрямоване насильницьке зникнення, ані особливостей суб'єктного складу цього посягання, ані особливостей “взаємодії” його об'єктивних та суб'єктивних ознак.

 

2. Необхідність визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України випливає з ч. 1 ст. 3 КК

 

У доктрині сучасного міжнародного права все більшого поширення набуває точка зору про те, що заборона насильницького зникнення набула статусу jus cogens (імперативної норми) міжнародного права [9; 10]. Важливим підтвердженням цього висновку є практика Міжамериканського суду з прав людини, який у своїх чисельних рішеннях наголошував на імперативному характері заборони насильницького зникнення — див., наприклад, рішення у справах Goiburú et al. v. Paraguay (2006), § 84; Gomes Lund et al. (“Guerrilha do Araguaia”) v. Brazil (2010), § 105; Chitay Nech et al. v. Guatemala (2010), § 86. Наприклад, в першому із вказаних рішень зазначено:

Коротше кажучи, Суд приходить до висновку, що як випливає з преамбули до згаданої Міжамеркианської конвенції [з прав людини], з огляду на особливу тяжкість такого злочину та природу прав, яким завдається шкода, заборона насильницького зникнення та зобов'язання переслідувати та карати відповідальних [за порушення цієї заборони] осіб, що їй [забороні] кореспондують, досягли статусу jus cogens”.

Таким чином, порушення заборони насильницького зникнення слід вважати злочином, що посягає на імперативну норму міжнародного права (jus cogens crime).

Частина 1 ст. 3 КК, у свою чергу, проголошує, що законодавство України про кримінальну відповідальність ґрунтується, у тому числі, на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. В одній із попередніх публікацій я звертав увагу на те, що формула “загальновизнані принципи та норми міжнародного права” відзначається серйозним ступенем правової невизначеності. Втім, видається, що від того часу ситуація змінилась на краще завдяки постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВССУ) “Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя” від 19 грудня 2014 року № 13, в абз. 2 п. 20 якої вказано, що під загальновизнаними принципами міжнародного права слід розуміти саме імперативні норми міжнародного права:

Під загальновизнаними принципами міжнародного права згідно зі Статутом ООН, Декларацією про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970 року, судам слід розуміти основні імперативні норми міжнародного права, які приймаються і визнаються міжнародною спільнотою держав у цілому і відхилення від яких є неприпустимим”.

 

Таким чином, щонайменше в частині згадки про загальновизнані принципи міжнародного права, ч. 1 ст. 3 КК з рештою одержала відносно чіткий правовий зміст. При цьому не можна не помітити, що порушення більшості jus cogens міжнародного права (зокрема, мова йде про заборони геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, піратства, катування, а також заборону застосування сили у міжнародних відносинах) визнаються злочинами окремого виду за кримінальним правом України. Відтак, вказівку ч. 1 ст. 3 КК на те, що цей Кодекс ґрунтується на загальновизнаних принципах міжнародного права, слід, очевидно, розуміти й як визнання українським законодавцем необхідності криміналізації порушень основних імперативних норм міжнародного права як посягань sui generis. Отже, було б послідовно застосувати такий самий підхід і щодо порушення заборони насильницького зникнення.

3. Визнання насильницького зникнення злочином sui generis доцільне з огляду на окремі міжнародно-правові зобов'язання України, що випливають з Конвенції

 

Окрім зобов'язання, передбаченого статтею четвертою, Конвенція містить також для держав-учасниць ще ряд обов'язків у сфері кримінального права. Виконання окремих із них не вимагає, але робить доцільним визнання насильницького зникнення злочином окремого виду за кримінальним правом України.

3.1. Стаття 8(1)(a) Конвенції покладає на держави-учасниці зобов'язання, які стосуються строків давності для актів насильницького зникнення:

Кожна держава-учасниця, що застосовує строк давності стосовно актів насильницького зникнення, уживає необхідних заходів для того, щоб строк давності в кримінальному судочинстві:

а) був тривалим та домірним надзвичайній серйозності цього злочину...”

Звичайно, це положення є оціночним та дає учасникам Конвенції певний простір при його імплементації. Втім, при тлумаченні статті 8(1)(а) Конвенції слід обов'язково мати на увазі обставини, які передували її прийняттю. Зокрема, в одному з варіантів проекту договору положення щодо строків давності пропонувалось сформулювати значно конкретніше, а саме — вказувалось, що строки давності повинні бути настільки тривалими, наскільки це допустимо відповідно до законодавства держави-учасниці. І хоча у підсумку ця пропозиція не знайшла відображення у ст. 8(1)(а) Конвенції, дане положення все ж не повинно розумітись настільки обтічно, як може видатись prima facie.

Сучасні національні “аналоги” насильницького зникнення у кримінальному праві України характеризуються різними строками давності. При цьому вельми сумнівно, що строк давності тривалістю в два роки (наприклад, ч. 1 ст. 374 КК) або ж навіть у п'ять років (наприклад, ч. 1 ст. 146 КК) відповідає вимогам ст. 8(1)(а) Конвенції.

3.2. Непересічне значення має ст. 6(1)(b) Конвенції, що є першим прикладом “експансії” інституту командної відповідальності (command responsibility, superior responsibility) поза межі звичаєвих та договірних положень щодо відповідальності за так звані основні злочини (core crimes) за міжнародним правом (геноцид, агресія, воєнні злочини та злочини проти людяності):

Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для притягнення до кримінальної відповідальності принаймні:...

b) начальника, який:

і) знав, що підлеглі, які знаходяться під його реальною владою та контролем, скоювали або мали намір учинити злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це;

іі) ніс реальну відповідальність та здійснював реальний контроль стосовно діяльності, з якою був пов’язаний злочин насильницького зникнення, а також який

ііі) не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення вчинення акту насильницького зникнення або для передачі цього питання до компетентних органів для розслідування та кримінального переслідування;..”.

У вітчизняній кримінально-правовій доктрині призначення та природа цього положення одержали доволі неоднозначну оцінку. Зокрема, О.М. Броневицька вважає, що в ст. 6(1)(b) Конвенції характеризується спеціальний суб'єкт насильницького зникнення [4, с. 322-323]. Втім, суб'єкт насильницького визначення вичерпно охарактеризований у статті 2 цього договору, а в статті 6  визначаються об'єктивні та суб'єктивні підстави кримінальної відповідальності за акти насильницького зникнення. У свою чергу Л.М. Абакіна-Пілявська свтерджує, що у зазначеному положенні йде мова про криміналізацію причетності до злочину [17, с. 110].  Однак у міжнародному кримінальному праві (ані у його нормативному, ані у його доктринальному вимірах) інститут причетності до злочину не існує у тому вигляді, в якому це звично для пострадянського кримінального права, тож уподібнення, що пропонується авторкою є вельми сумнівним. Більше того, відповідно до однієї із двох ключових концепцій командної відповідальності, остання взагалі розглядається як специфічна підстава кримінальної відповідальності особи за “чуже” діяння, тобто — кримінальне переслідування начальника ґрунтується на ототожненні його поведінки з діями його підлеглих. Зрозуміло, що за такої умови вести мову про схожість командної відповідальності з інститутом причетності до злочину не можна. Втім, альтернативне розуміння командної відповідальності як sui generis злочину бездіяльності начальника дозволяє угледіти певну подібність між цим інститутом та інститутом причетності до злочину в пострадянському кримінальному праві.

У будь-якому випадку видається, що беззастережна відповідь на запитання про те, чи відповідають положення кримінального закону України статті 6(1)(b) Конвенції, все ж повинна бути негативною, оскільки національне законодавство не забезпечує всеосяжної караності дій начальника за наявності обставин, передбачених вказаним договірним положенням. Наприклад, норми КК не охоплюють всієї множини ситуацій невжиття начальником заходів з метою недопущення або припинення насильницького зникнення (у конвенційному розумінні) його підлеглими.

На нашу думку, належне та ефективне виконання Україною зобов'язань, передбачених ст.ст. 6(1)(b) та 8(1)(a) Конвенції, можливе лише в контексті визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України. Альтернативний підхід, що полягав би у насиченні КК низкою положень, які передбачали б специфічні підстави кримінальної відповідальності (узгоджені зі статтею 6(1)(b) Конвенції) та кримінально-правові наслідки (узгоджені зі статті 8(1)(a) Конвенції) vis-à-vis до всієї “палітри” положень кримінального закону України, які нині “кореспондують” з різними елементами насильницького зникнення в його конвенційному розумінні, виглядав би надмірно партикулярним та складним для застосування. Інакше кажучи, у такому випадку статтю 49 КК слід було б доповнити окремим положенням щодо тривалості строків давності для випадків (1) вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 146, 365, 371, 374 та 424 КК, (2) якщо при цьому такі злочини містять ознаки насильницького зникнення у розмінні статті 1 Конвенції.

4. Практика Комітету з насильницьких зникнень засвідчує, що належне виконання зобов'язання, передбаченого статтею 4 Конвенції, вимагає визнання насильницького зникнення злочином окремого виду за національним кримінальним правом

 

Створений на виконання статті 26 Конвенції Комітет з насильницьких зникнень є інституційним механізмом, що у тому числі здійснює моніторинг додержання державами-членами Конвенції її положень. У своїй практиці Комітет вже неодноразово наголошував на тому, що лише визнання насильницького злочину sui generis дозволить говорити про належне виконання державою зобов'язання, що випливає зі ст. 4 Конвенції, а також інших пов'язаних з ним зобов'язань — див., наприклад, заключні зауваження до доповідей, наданих Німеччиною (§ 7, 8), Іспанією (§ 9, 10), Францією (§ 12, 13).

Слід відмітити, що позицію Комітет з насильницьких зникнень важко назвати невиправдано ідеалістичною, оскільки низка держав вже визнали у своєму кримінальному законодавстві насильницьке зникнення злочиномокремого виду див., зокрема, ст. 142ter Кримінального кодексу Аргентини, ст. 320 Кримінального кодексу Перу, ст. 236 Кримінального кодексу Уругваю.

 Висновки

 

Приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень безсумнівно засвідчує її прагнення протидіяти цьому особливо тяжкому прояву порушенню прав людини. Більше того, події останніх років, на жаль, засвідчують, що проблема насильницьких зникнень не є “чужим” явищем для українського суспільства та української правової системи.

Разом із тим, навряд чи є виправданою пасивність вітчизняного законодавця, який уникає внесення до кримінального закону змін, які б забезпечили належне виконання зобов'язань, що випливають з Конвенції. Схоже, що законодавець опинився у полоні традиційної для української правової доктрини тези про неможливість [18] або ж навіть про неприпустимість[19] дослівного відтворення у національному законодавстві положень міжнародних договорів щодо криміналізації діянь. Ця багатовимірна та значною мірою справедлива точка зору тим не менше не може вважатись абсолютним постулатом.

Досвід імплементації міжнародних антикорупційних конвенцій мав би стати для суб'єктів законодавчої ініціативи сигналом про те, що буквальне прочитання тексту міжнародного договору не відображає всієї глибини та множини зобов'язань, які випливають з нього, а “творча переробка” конвенційного положення у національному законодавстві (як у випадку з антикорупційними договорами) або ж уникнення заходів по його імплементації  з мотивів повноти та достатності кримінального закону (як у випадку з Конвенцією), насправді, може призвести до порушення міжнародно-правових зобов'язань України. Подібний поверховий підхід є тим більш неприпустимим у випадку із таким надчутливим для сучасного світу питанням як насильницькі зникнення.

Використані джерела:

1. Колб О.Г., Кондратишина В.В. Кримінально-правові та кримінологічні аспекти боротьби з торгівлею людьми в Україні // Боротьба з торгівлею людьми : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Донецьк, 26 червня 2008 р.) / Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, Фонд Ганнса Зайделя. Донецьк : Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2008. С. 134–138.

2. Gallagher A.T. The International Law of Human Trafficking. Cambridge: Cambridge University Press. 2010. 596 p.

3. Stoyanova V. The crisis of a definition: Human trafficking in Bulgarian law // Amsterdam Law Forum. Vol. 5. № 1. 2013. P. 64-79.

4. Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність на особисту свободу особи вимогам міжнародно-правових актів // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 3. С. 319-327.

5. Андрушко П.П. Доктринальне і правозастосовне тлумачення норми, сформульованої у ст. 375 КК // Юридична Україна. 2015. № 7-8. С. 86-120.

6. Milić T. International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance // Medunarodni Problemi. Vol. 62. №. 1. 2010. P. 37-64.

7. Ambos K. et al. Desaparición Forzada de Personas. Análisis comparado e internacional. Bogotá: Temis. GTZ: Fiscalía general de la Nación: Embajada de la república federal de Alemania. 2009. 255 p.

8. Vermeulen M.L. Enforced Disappearance. Determining State Responsibility under International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance: Ph.D. thesis. Utrecht University. 2012. 550 p.

9. Augusto A., Trinidade C. Enforced Disappearances of Persons as a Violation of Jus Cogens: The Contribution of the Jurisprudence of the Inter-American Court of Human Rights // Nordic Journal of International Law. Vol. 81. № 1. 2012. P. 507-536;

10. Sarkin J. Why the prohibition of enforced disappearance has attained jus cogens status in international law // Nordic Journal of International Law. Vol. 81. №. 4. 2012. P. 537-584.

11. Bassiouni M. C. International crimes: jus cogens and obligatio erga omnes // Law & Contemp. Probs. Vol. 59. 1996. Р 63-74.

12. Задоя К.П. Положення частини першої статті 3 Кримінального кодексу України як приклад невдалого “правового трансплантату” // Вісник Вищої ради юстиції. 2012. № 3 (11). С. 105-113. URL: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Vvryu/2012_3/DOC/12zkpflt.pdf (дата звернення: 06.11.2016).

13. Scovazzi T. Citroni G. The struggle against enforced disappearance and the 2007 United Nations convention. Leiden: Martinus Nijhoff Publishers. 2007. 434 p.

14. Ambos K. Superior responsibility //The Rome Statute of the International Criminal Court: A Commentary / eds. A. Cassese, P. Gaeta, J. R. W. D. Jones. 2002. Vol. 3. P. 823-872

15. Värk R. Superior Responsibility // KVÜÕA Toimetised. 2012. №. 15. P. 143-161.

16. O'Keefe R. International criminal law. Oxford: OUP, 2015. 688 p.

17. Абакіна-Пілявська Л.М. Міжнародні стандарти криміналізації причетності до злочину // Науковий вісник Херсонського державного університету. 2013. Вип. 4. Т.2. С. 108-111.

18. Зелинская Н.А. Глобализация преступности и транснациональное уголовное право // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке : материалы Шестой Международной научно-практической конференции 29 – 30 января 2009 г. М.: Проспект, 2009. С. 474 – 478.

19. Письменський Є.О. Кримінальне та міжнародне право: основні елементи взаємодії // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2010. № 2. С. 277–286.

 

Прочитано 241 разів Останнє редагування Понеділок, 26 грудня 2016 22:08
Ви тут: Home Архів номерів #4(12)/2015 ВИЗНАННЯ НАСИЛЬНИЦЬКОГО ЗНИКНЕННЯ ЗЛОЧИНОМ SUI GENERIS ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ: PRO ET CONTRA - Задоя К.П.