Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Вівторок, 14 червня 2016 19:41

ОБОВ’ЯЗОК ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЛЕЖНОГО РІВНЯ ДБАЙЛИВОСТІ ТА ОБАЧНОСТІ ЯК КРИТЕРІЙ ПРИЙНЯТНОСТІ ВПЛИВУ НА СУCІДНЮ ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ - Третяк Т.О.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Статтю присвячено правилам добросусідства. На думку автора статті, негативний вплив на сусідню земельну ділянку є різновидом шкоди, тому правила про підстави для відшкодування шкоди слугують критеріями прийнятності негативного впливу на чужу земельну ділянку. Однією з таких підстав є вина заподіювача шкоди, яку у статті пропонується розуміти як загальний обов’язок вжити всіх залежних від заподіювача шкоди заходів для недопущення чи зменшення негативного впливу на інтереси інших осіб.  У статті зроблено висновок про те, що обов’язок володільців джерел підвищеної небезпеки відшкодовувати завдану цими джерелами шкоду незалежно від вини є невиправданим і негативно позначається на правилах добросусідства. Такий негативний вплив полягає у тому, що обов’язок володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодовувати шкоду незалежно від вини призводить до виникнення обов’язку такого володільця усувати незручностей для сусіда навіть у тому випадку, коли володілець такого джерела вжив усіх залежних від нього заходів для уникнення чи зменшення таких незручностей. 

 

Вступ. За індексом захисту права власності Україна протягом періоду з 1995 по 2016 роки поступається таким країнам, як Гана та Демократична Республіка Конго[[i]], а за індексом економічних свобод посідає 162 місце зі 178 країн[[ii]]. Такий низькій рівень забезпечення права власності та економічних свобод негативно позначається на економічному розвиткові України. Забезпечення захисту права власності є необхідною умовою забезпечення економічного розвитку України. Чинником, який впливає на рівень захисту права власності є, поряд з іншими, забезпечення свободи використання об’єктів права власності та ефективність його захисту. Умовою забезпечення свободи використання об’єктів власності є ефективне правове регулювання використання земельних ділянок, частиною якого є правила добросусідства. Правове регулювання використання земельних ділянок позначається також і на ефективності використання інших об’єктів. Правове регулювання дозволеного впливу на чужі земельні ділянки є фрагментарним, значна частина правових норм є декларативними і не лише не підвищує ефективність правового регулювання, а призводить до його нечіткості, що лише шкодить ефективності захисту права власності на земельні ділянки. Вдосконалення правового регулювання використанням сусідами своїх земельних ділянок можливе лише за умови дослідження особливостей такого регулювання. Проведення дослідження деяких аспектів правил використання сусідніх земельних ділянок і присвячена ця стаття.

Методологія дослідження. У процесі написання статті було використано метод аналізу та синтезу. Під час дослідження автор також послуговувався методом аналізу правозастосовчої практики як одним із спеціально-юридичних методів дослідження.

Огляд літератури та результати. Правила добросусідства є системою прав та обов’язків власників земельних ділянок один по відношенню до одного. Спробу встановити цю систему прав та обов’язків було зроблено за допомогою статті 103 Земельного кодексу України від 25.10.2001 року № 2768-III[[iii]] (далі – ЗК), яка зобов’язує власників землі та землекористувачів «обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо)». Декларативність цієї статті викликала обґрунтовані зауваження в юридичній літературі, зокрема на думку А.М. Мірошниченка та Р.І. Марусенка положення цієї статті «… мають, на жаль, характер заклику, а не формально-юридичного припису. Звичайно, повністю формалізувати відносини добросусідства неможливо, проте термін «найменші незручності» є вочевидь непридатним для регулювання цих відносин»[ с. 277].

Істотного впливу на права та обов’язки добросусідства спричиняють також положення про відшкодування шкоди. Шкодою є «зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом»[iv] отже, спричинення негативного впливу на земельну ділянку, що істотно перешкоджає її використанню, є шкодою. Глава 82 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року № 435–IV(далі – ЦК) містить докладні правила, що регламентують підстави відшкодування шкоди. Ці правила одночасно виконують функції критеріїв прийнятності впливу на чужу земельну ділянку. Одним із правил відшкодування шкоди, що, на наш погляд, істотно впливає на зміст правил добросусідства, є вина та правила про відповідальність за ризик. Велике значення підходу до розуміння суті вини як підстави для відшкодування шкоди для змісту правил добросусідства робить необхідним докладніший розгляд правової природи вини.

В юридичній літературі поширені дві концепції вини. Першу умовно можна назвати «психологічна». Її суть полягає у тому, що вина є психічним ставленням правопорушника до його протиправного діяння та його шкідливих наслідків у формі умислу або необережности. На думку Г.К. Матвєєва, вина – це «психічне ставлення порушника … правопорядку у формі умислу чи необережности до своїх протиправних дій та їх шкідливих наслідків»[v].  Йоффе О.С. вважав, що  виною є «психічне ставлення особи  до вчиненого протиправній дії чи бездіяльності, а також до протиправних наслідків, що настають у зв’язку з цим»[ с. 123]. Близькі за змістом визначення вини містяться в роботах і інших авторів радянського періоду[с. 130]. Ще в радянській період було запропоновано і інше розуміння поняття вини [[vi], с. 151].Підхід до розуміння суті вини як психічного ставлення залишився і в українській літературі. Наприклад, на думку Д.В. Бобрової, «вина … визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія «психічне ставлення», що  використовується у понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків»[ с. 824]. На думку О.О.Отраднової «вина – це суб’єктивне психічне ставлення делінквента до своєї протиправної поведінки та її негативних наслідків»[ с. 135].

В юридичній літературі обстоюється й інша концепція вини. Наприклад, на думку Б.І. Пугінського та М.Д.Сафіуліна «під виною у господарській та юрисдикційній практиці розуміють випадок, коли виникли дві обставин, які дають підстави для притягнення до відповідальності: 1) боржник мав реальні можливості для належного виконання обов’язку та 2) не вжив всіх необхідних заходів для недопущення порушення, відвернення шкоди»[ с. 217]. К. Цвайгерт та Х. Кьотц, характеризуючи правову природу вини, зазначають «[в]инувато діє той, хто з наміром, тобто свідомо, зі своєї волі порушує захищені законом блага або з необережності. При цьому  під «необережністю» мається на увазі вияв недостатнього ступеня розумної обачності й турботливості, що розуміються в загальноприйнятому для ділового оборону сенсі слова … ; з цією метою використовується фікція способу дій розумної й добросовісної людини у схожій ситуації»[ с. 364]. Концепція вини як психічного ставлення зазнала обґрунтованої, на наш погляд, критики в юридичній літературі. Підводячи підсумок критиці цієї концепції вини, В.В. Вітрянський доходить висновку про те, що «для оцінки вини боржника не мають жодного правого значення індивідуалізовані якості боржника і тим більше його «психічні переживання» у зв’язку з вчиненим правопорушенням. Замість цього використовують абстрактну модель поведінки, якої можна очікувати в тій чи іншій ситуації від розумного та добросовісного учасника майнового обороту»[ с. 759].

Традиційно в юридичній літературі формами вини вважають: умисел (прямий та непрямий) та необережність (грубу і просту)[ с. 325]. В.Д. Примак вважає привабливим підхід, за якого до одного поняття вини включають умисел як різновид психічного ставлення та необережність як незабезпечення належного рівня обачности та дбайливости, вважаючи, що така конструкція є «несуперечлива єдність морального, інтелектуально-вольвого і поведінкового (зовнішнього, доказового) аспектів вияву суб’єктивної сторони неналежної поведінки суб’єкта цивільного права»[ с. 282].

Незважаючи на поширеність такого розуміння вини, є підстави вважати, що вона є результатом змішування римського розуміння вини з іншої концепцією вини. Вина як незабезпечення певного рівня дбайливости бере свій початок з римського права. Вина в римському праві означала невиконання того, що вимагало право[вільне тлумачення с. 284]. Римські юристи застосовували правило «Si omnia quae oportuit, observavit, caret culpa» (немає вини, якщо було виконано все, що вимагалося)та «Culpam esse quod cum a diligente provideri poterit, non esset provisum» (вина є, якщо не особа не передбачила те, що дбайливий міг передбачити) [с. 284].

За ступенем вини її поділяли на грубу необережність (culpa lata) та легку необережність (culpa velis чи просто culpa). Груба необережність чи груба недбалість мала місце тоді, коли особа не забезпечила тієї міри дбайливості, якої можна вимагати від кожного (Lata culpa est nimia neglegentia, id est non intellegere quod omnes intellegunt (D. 50.16.213.2). Груба вина – це надзвичайна недбалість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють)[вільне тлумачення с. 285]

Легка вина (culpa levis) має місце тоді, коли не забезпечено того ступеня дбайливості, яка властива доброму господарю, дбайливому голові сім’ї – bonus paterfamilias, diligens paterfamilias.  Римські юристи виробили тип дбайливого старанного господаря – homo diligens et studiosus paterfamilias (D. 22. 3. 25), який і служив мірилом для визначення ступеня дбайливості боржника при виконанні зобов’язання і у зв’язку з цим, ступеня його відповідальності за вину [вільне тлумачення с. 285]. Найбільш часто вина означала саме легку вину (culpa levis) [с. 286].

Аналіз Дігестів Юстнініана не залишає сумнівів  у тому, що умисел не був формою вини у римському праві. Останнє розмежовувало такі поняття як «умисел» (dolus malus [с. 346]) і «вина» (culpa[с. 276]), а остання включала в себе грубу необережність (culpa lata)  і просту необережність (culpa velis чи просто culpa), с. 285]. Для переконливості наведемо приклади з Дігестів Юстиніана. «Співспадкоємець повинен відповідати щодо спадкового майна не тільки за умисел, але і за вину … »(D.10.2.25.16.)[с. 331]; «За позовом, що ґрунтується на цій главі (Закону Аквілія), карають і умисел, і вину» (D.9.2.30.3(перше речення))[с. 321]; «[ч]асто трапляється, що  ризик за річ, що передана для зберігання, чи монети несе той, у кого вони перебувають на зберіганні, наприклад, якщо про це є угода. Також якщо хтось пропонує приймати на зберігання, то той же Юліан пише, що (зберігач) бере на себе ризик (за цілісність) зданого на зберігання, проте таким чином, що відповідає не лише за умисел, але і за вину (недбалість), та за зусилля, вжиті для збереження речі, і не відповідає лише за випадкову подію» (D.16.3.1.35)[ с. 412]. Щоправда, умисел деякі римські юристи прирівнювали до грубої необережности [с. 258].

Отже, римське право не знало наведеної вище несуперечливої єдности морального, інтелектуально-вольового і поведінкового аспектів суб’єктивної сторони. На наш погляд, у такій єдності немає жодної необхідності. Правило про відшкодування шкоди за умови вини заподіювача означає, що умовою настання відповідальності є порушення загального обов’язку забезпечувати певного рівня дбайливости та обачности. Такі умови відповідальності означають матеріально-правову вимогу діяти дбайливо і обачно, себто відповідальність за вину (у римському розумінні цього слова) означає відповідальність за порушення обов’язку діяти дбайливо і обачно. У такому її розумінні вина збігається з протиправністю діяння і є частиною останньої. Порушення права власника земельної ділянки має місце не тоді, коли порушені нормативи ГДК чи інші нормативи, а тоді і тільки тоді, коли таке порушення є результатом невжиття всіх залежних від порушника заходів. Саме за таких умов потерпілий має право вимагати припинити чи усунути негативний на нього вплив. Якщо перевищення нормативів трапилося у випадку, коли заподіювач вжив всіх залежних від нього заходів, то у такому разі має місце непереборна сила і право потерпілого не порушено. Виникла подія, в результаті якої йому було завдано шкоди. Ризик завдання шкоди в результаті події потерпілий має можливість застрахувати. Якщо він цього не робить, то він приймає на себе ризик виникнення таких наслідків.

Той факт, що вина як незабезпечення належного рівня дбайливости та обачности є порушенням обов’язку діяти дбайливо і обачно, прихильники психологічної концепції вини використовують як аргумент на користь психологічної концепції вини. Наприклад, у одній із своїх робіт О.С. Йоффе зазначає «ноебережна вина звичайно характеризується як результат недотримання певних вимог без аналізу втіленого в ній психічного ставлення порушника до своєї поведінки чи в кращому разі з одночасною вказівкою на те, що психічне ставлення тут проявляється у негативного вигляді («не знав») та повинности («повинен був знати»). У такому разі необережна вина виходить за рамки загального розуміння поняття вини як певного психічного ставлення і нічим не відрізняється від протиправности, яка також є порушенням вимог, встановлених законом. Таким чином, слід розмежовувати обсяг порушених вимог як критерій оцінки необережности і саму необережність як форму психічного ставлення до неправомірної поведінки»[ с. 135]. На думку В.Д. Примака наведений вище аргумент О.С. Йоффе «переконливо доводить доцільність розмежування теоретичного поняття вини, в якому має бути розкрито її зміст і функції як правового засобу, і критеріїв установлення вини в конкретній поведінці … .» [с. 284]. Схожу думку висловила О.О. Отраднова. На думку вченої «поведінкові» визначення вини [обов’язок вживати достатніх заходів для запобігання порушенню] без інтелектуально-вольового аспекту просто перетворюються на констатацію факту протиправності поведінки. Але про вину особи ми можемо говорити тільки тоді, коли вона, по-перше, усвідомлювала або мала можливість усвідомлювати своєю поведінку, а по-друге, передбачала або мала можливість передбачити можливі наслідки у вигляді заподіяння шкоди» [с. 328].

Ми не поділяємо стурбованости О.С. Йоффе, В.Д. Примака, О.О. Отраднової про те, що вина як результат недотримання певних вимог збігатиметься з протиправністю. На наш погляд, саме так її і потрібно розуміти. Винна поведінка є порушенням загального обов’язку дотримуватися вимог дбайливости та обачности. Використання поняття вини як психічного ставлення правопорушника істотно позначається на якості та чіткості правових норм. Наприклад, частина перша статті 1166 ЦК містить таке правило «майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала». Згідно з частиною другою статті 1166 ЦК «особа яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини». Якщо слова «що шкоди завдано не з її вини» замінити словами «що вона вжила всіх залежних від себе заходів для запобігання шкоди» то підстави для відшкодування шкоди не зміняться.  

Натомість розмежування протиправності, яка включає і порушення обов’язку дотримуватися певного рівня дбайливості та обачності, з одного боку, та вини як психічного ставлення до протиправних дій та їх наслідків з іншого, може бути підставою для висновку, згідно з яким особа, що заподіяла шкоду, не забезпечивши належного рівня дбайливости та обачности (порушила обов’язок діяти дбайливо та обачно), може бути, однак, звільнена від відповідальности за умови, якщо вона мала певне психічне ставлення до заподіяння шкоди у момент такого заподіяння. Безперечно, це не так. Жодне психічне ставлення повністю дієздатного порушника, який не вжив належних заходів для запобігання виникненню шкоди, не можуть його звільнити від відповідальности за заподіяну шкоду. У зв’язку з цим, формулювання частини другої статті 218 ГК, згідно з яким «учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення» видається більш досконалим, аніж наведене вище формулювання частин першої та другої статті 1166 ЦК.

Навіть в чинній редакції частина друга статті 1166 ЦК, на наш погляд, фіксує загальний обов’язок дотримуватися певного рівня дбайливости та обачности, адже забезпечення достатнього рівня дбайливости та обачности виключає вину особи навіть у розумінні «психологічної» концепції вини. Це твердження стосовно умислу є очевидним. Для необережності як форми вини з погляду «психологічної» концепції вини «характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити»[с. 825]. Неважко побачити, що і легковажний розрахунок на відвернення негативних наслідків правопорушення, і непередбачення того, що особа могла чи повинна була передбачити, є прикладам порушення загального обов’язку забезпечити достатнього рівня дбайливости та обачности. 

Отже, те, що у законодавстві названо виною у формі необережності – це порушення загального обов’язку забезпечити певного рівня дбайливости та обачности. Цей обов’язок випливає з  частини другої статі 1166 ЦК, частини другої статті 218 ГК, статей 9 – 11 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073–Х статей 23–25 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 № 2341–ІІІ .

Особливість цього обов’язку полягає у тому, що він може діяти як самостійно, так і бути частиною інших обов’язків. Наприклад, якщо законодавець не встановив того чи іншого нормативу, або ж сусід не перевищив встановленого нормативу негативного впливу на сусідню земельну ділянку, якщо при цьому такий сусід не вжив всіх залежних від себе заходів для зниження чи припинення негативного впливу, то він порушив правила добросусідства.

Обов’язок вживати всіх залежних від себе заходів є частиною норм, що вимагають дотримуватися нормативів якості довкілля та нормативів негативного впливу на довкілля як критеріїв добросусідства. Традиційно критеріями неприйнятного впливу вважаються нормативи якості довкілля [с. 36–37; с. 70–71; с. 20–21; с. 213; с. 31; с. 36–37 та інші]. Норматив гранично дозволеної концентрації забруднювальних речовин у повітрі, воді чи ґрунті (далі – ГДК), нормативи гранично-дозволених рівнів електромагнітного та іншого фізичного впливу (далі – ГДР) є не лише показниками довкілля, яке вважається безпечним. Вони практично діють як вимоги до здійснення діяльності (переважно господарської). Порушення цих нормативів означає створення небезпеки для життя і здоров’я людини, а тому і порушення правил добросусідства. Наприклад, концентрація формальдегіду на Бесарабській площі у місті Києві у істотно перевищувала норматив ГДК у 2014 році [с. 85]. Відповідачем у такій справі може бути лише орган, невиконання обов’язку якого і призвело до виникнення такої ситуації. На жаль, норма статті 16 Конституції України, що покладає такий обов’язок на державу, є декларативною. Якщо орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування порушив свій обов’язок, наслідком чого стало перевищення нормативів якості довкілля, то це позначатиме порушення права на екологічну безпеку або ж права власності на земельну ділянку (якщо мав місце негативний вплив на земельну ділянку). У такому разі потерпілий матиме можливість вимагати у суду зобов’язати порушника відновити становище, що існувало до порушення його права (пункт четвертий частини другої статті 16 ЦК) та відшкодування майнової і компенсації моральної шкоди (пункти 8 та 9 частини другої статті 16 ЦК).

При цьому надзвичайно важливо, чи міг відповідач вжити заходів, яких був зобов’язаний вжити. Якщо відповідач не міг вжити заходів, до яких був зобов’язаний законодавством, суд повинен відмовити у задоволенні позову. Суд повинен відмовити у задоволенні позову і тоді, коли орган виконавчої влади мав дискреційне повноваження і вжив всіх залежних від себе заходів. Навіть якщо суд задовольнить такий позов, то таке рішення неможливо буде виконати. Отже, у разі неможливості виконання обов’язку навіть задоволення позову нічим не допоможе позивачеві. Якщо орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не мали можливости відвернути порушення права, цей орган не може вважатися порушником суб’єктивного права людини. Якщо суд прийме інше рішення, йому ні до чого буде присудити відповідача, а посадова особа відповідача не може бути притягнута до відповідальности за статтею 382 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 № 2341–ІІІ (далі – КК), адже остання встановлює відповідальність за умисне невиконання рішення суду. Таким чином, позивач має можливість усунути порушення його права лише у випадку, коли відповідач (орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування) повинен був не допустити порушення його права та міг це зробити.

Загальновизнаним в юридичній літературі є визначення суб’єктивного права як юридично-забезпеченої можливости [див. наприклад, с. 115; с. 372, с. 609, с. 288]. Юридично не забезпечена можливість перестає бути суб’єктивним правом. Вищевикладене свідчить про те, що власник земельної ділянки має право не на те, щоб не було перевищено нормативів якості довкілля, а лише на те, щоб зобов’язані суб’єкти вжили всіх залежних від них заходів для недопущення або ж зменшення такого перевищення.

Такий же само порядок дії нормативів негативного впливу на довкілля. До таких критеріїв належать нормативи гранично дозволеного викидання забруднювальних речовин (далі – ГДВ), гранично дозволеного скидання забруднювальних речовин у водні об’єкти (далі – ГДС). Особливість ГДВ та ГДС полягає у тому, що вони регулюють обсяг забруднювальних речовин, що викидаються (скидаються) з екологічно-небезпечного обладнання. Їх перевищення ще не призводить до порушення вимог до якості довкілля. Саме ця обставина і спричинила розбіжності у підходах вчених до того чи вважати нормативи ГДВ чи ГДС критеріями права на екологічну безпеку (такі критерії як правило виступають і критеріями добросусідства). На думку Андрейцева В.І. «… визначені екологічним законодавством екологічні нормативи, що передбачають гранично допустимі викиди та ски­ди, або тимчасово погоджені нормативи для деяких суб'єктів не пов'язуються із системою нормативів екологічної безпеки» [с. 28]. Іншої думки тримається В.Л. Бредіхіна, на думку якої ГДВ та ГДС «… є хоча і непрямим, але усе-таки важливим фактором, оскільки перевищення цих нормативів збільшує ризик забруднення довкілля, що фактично створює небезпеку для життя і здоров’я людини» [с. 31].

Незважаючи на розбіжності у поглядах, обидва автори для встановлення того, чи порушено право на екологічну безпеку (порушення цього правила означає і порушення вимог добросусідства), аналізують вплив (в тому числі і можливий) на довкілля. Андрейцев В.І., підставно вважаючи, що порушення нормативів ГДВ та ГДС ще не означають зміну довкілля до ступеня, коли воно вважається небезпечним, доходить логічного висновку, що ні ГДВ, ні ГДС не є критеріями екологічної безпеки і відповідно права на екологічну безпеку. Бредіхіна В.Л., навпаки, вважає ГДС та ГДВ критеріями екологічної безпеки, тому що їх перевищення «збільшує ризик забруднення довкілля», тобто знову ж таки збільшує ризик змін у довкіллі. 

На наш погляд, для того, щоб правильно визначити роль тих чи інших нормативів у механізмі правого забезпечення права на екологічну безпеку, потрібно відмовитися від підходу, який використали Андрейцев В.І. та Бредіхіна В.Л. Потрібно ставити питання не про те, чи означає порушення тих чи інших нормативів негативні зміни у  довкіллі (чи ризик таких змін), а чи виявила зобов’язана особа належну дбайливість та обачність для того, щоб забезпечити дотримання критеріїв добросусідства (нормативів ГДВ, ГДС). Будучи одними із критеріїв дбайливости та обачности, нормативи негативного впливу на довкілля є критеріями добросусідства та права на екологічну безпеку. Ці нормативи є такими критеріями не тому, що їх порушення одразу робить довкілля небезпечним. Навпаки, природні особливості довкілля можуть призвести до того, що перевищення зазначених нормативів не призведе до перевищення нормативів якості довкілля (наприклад, ГДК). У цій частині твердження В.І. Андрейцева є правильними. Перевищення нормативів ГДВ та ГДС є порушенням правил добросусідства та права на екологічну безпеку тому, що ці нормативи визначають рівень дбайливості, який повинна забезпечити зобов’язана особа. Невиконання цієї вимоги є не лише порушенням вимог чинного законодавства та вимог дозволу, а і порушенням правил добросусідства та права на екологічну безпеку.

Нормативи ГДВ та ГДС слід тлумачити у системі з нормами, що встановлюють загального обов’язку забезпечувати належного рівня дбайливости та обачности. Цей обов’язок прямо закріплено у частині другій статті 218 ГК та випливає з правила про відповідальність за вину, закріпленого у частині другій статті 1166 ЦК. Будучи витлумаченим у системі з частиною другою статті 218 ГК та частини другої статті 1166 ЦК, обов’язок дотримуватись нормативів негативного впливу на довкілля означає обов’язок забезпечити достатнього рівня дбайливости та обачности у дотриманні цих нормативів. Якщо такого рівня дбайливости та обачности дотримано, а зазначених нормативів порушено, відповідач, що забезпечив достатнього рівня дбайливости та обачности, не є порушником правил добросусідства, а отже і права власності чи права на екологічну безпеку.

Розуміння винної поведінки як незабезпечення належного рівня обачности та дбайливости призводить до зміни порядку дії всієї системи критеріїв добросусідства. В основі всієї системи таких критеріїв лежить правило про необхідність забезпечувати належного рівня обачности та дбайливости. Якщо законодавець вважає таке правило недостатнім для гарантування законних інтересів сусідів, він встановлює додаткових вимог, для виконання яких зобов’язана особа повинна забезпечити достатнього рівня дбайливости та обачности. Прикладами таких норм є нормативи якості довкілля (наприклад, ГДК, ГДР), а також нормативи негативного впливу на довкілля (наприклад, ГДВ, ГДС)  чи санітарні правила тощо.  

Встановлення названих вище нормативів не змінює, однак, порядку їх застосування. Згадані нормативи, лише встановлюють те, для досягнення чого зобов’язаний суб’єкт повинен вжити всіх залежних від нього заходів або іншими словами забезпечити належного рівня обачности та дбайливости. Таким чином, ГДК як критерій добросусідства означає не те, що зобов’язана особа повинна забезпечити дотримання ГДК незалежно від того чи могла вона це зробити чи ні. Цей норматив означає обов’язок забезпечити належного рівня дбайливости та обачности для того, щоб не допустити порушення цього нормативу. Якщо попри всі зусилля зобов’язаного, перевищення нормативів ГДК все ж трапилося, то такий випадок є казусом, а не порушенням правил  добросусідства (а отже і права власності чи/та права на екологічну безпеку). При цьому, особа, що допустила такий вплив, повинна вжити всіх залежних від себе заходів для якнайшвидшої припинення такого впливу. Якщо таких заходів не буде вжито, або буде забезпечено недостатнього рівня дбайливости та обачности для якнайшвидшого припинення такого впливу, то така ситуація вже буде означати порушення права власності власника земельної ділянки, на яку спричинено вплив.

Трапляються випадки разового, не тривалого впливу. Наприклад, від будинку відокремилася частина конструкції і завдала шкоди сусідові. У випадку, якщо вплив є разовим і не тривалим повинні застосовуватися загальні положення про відповідальність, а саме: якщо заподіювач шкоди не вжив всіх залежних від нього заходів, він повинен відшкодовувати такої шкоди, якщо ж заподіювач вжив всіх залежних від себе заходів, то він не повинен такої шкоди відшкодовувати. 

Відмінність між цими двома випадками заподіяння шкоди полягає у тому, що у випадку тривалого негативного впливу, негативний вплив є наслідком діяльності заподіювача шкоди. При цьому діє норма, що зобов’язує його чинити менше незручностей сусідові, тому як тільки з’явиться можливість усунути такий вплив, шляхом вжиття всіх залежних від особи заходів, таких заходів має бути вжито.

Відповідальність незалежно від вини. Статтею 1187 ЦК передбачено обов’язок порушника відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, незалежно від вини порушника. Така норма означає, що володільці джерел підвищеної небезпеки зобов’язані відшкодувати шкоду, навіть якщо вони вжили всіх залежних від них заходів. Таке положення закріплене у частині п’ятій статті 1187 ЦК, згідно з якою «[о]соба, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого». Така відповідальність у юридичній літературі отримала назву відповідальності за ризик. На думку Т.І. Ілларіонової «він [ризик] використовується як інструмент, за допомогою якого здійснюється нормативний розподіл несприятливих наслідків між суб’єктами охоронного правовідношення і тим самим формується зміст правового зв’язку» [с. 121]. Відповідальність за ризик передбачає також і друге речення частини другої статті 218 ГК. На відміну від ЦК, зазначена стаття передбачає відповідальність за ризик лише за порушення для господарських зобов’язань. Згідно з частиною першою статті 173 ГК господарським зобов’язанням є правовідношення, «… що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку». Таким чином, господарське зобов’язання є відносним правовідношенням, тому є підстави для висновку, згідно з яким, якщо учасник господарських відносин спричинить неприпустимий вплив (вплив, що порушує правила добросусідства) на земельну ділянку іншого учасника господарських відносин, перший буде звільнений від відповідальності, якщо доведе, що вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення такого впливу (перше речення частини другої статті 218 ГК). При цьому ГК не встановлює жодних інших правил для володільців підвищеної небезпеки, що дає підстави вважати, що для них буде діяти описане вище правило, закріплене у першому реченні частини другої статті 218 ГК. Отже, якщо учасник господарських відносин, що володіє джерелом підвищеної небезпеки, спричинив неприпустимий вплив на сусідню земельну ділянку, і якщо при цьому він вжив усіх залежних від себе заходів для недопущення такого впливу, то за частиною другою статті 218 ГК його слід звільнити від відповідальности, а за частиною п’ятою статті 1187 ЦК власник земельної ділянки має право вимагати усунення негативних наслідків, спричинених таких впливом (відшкодування завданої шкоди в натурі), за винятком випадів, коли такий вплив був зумовлений непереборною силою або умислом потерпілого.

З метою напрацювання пропозицій для вдосконалення чинного законодавства необхідно з’ясувати мету покладення відповідальності на володільців джерел підвищеної небезпеки за ризик. В юридичній літературі мотивом встановлення відповідальности володільців джерел підвищеної небезпеки за ризик називалося те, що така відповідальність «… стимулює володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання заподіяння шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої техніки» [с. 848]. Обов’язок вживати всіх можливих заходів для відвернення шкоди випливає з частини другої статті 218 ГК, яка звільняє учасника господарських відносин від відповідальности за умови, якщо він вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення такого порушення. Функцію стимулювати володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів для відвернення порушення прав потерпілих буде виконувати і відповідальність за вину, якщо останню розуміти як невжиття порушником всіх можливих заходів для відвернення порушення і для цього немає жодної потреби вдаватися до конструкції «відповідальности за ризик». З іншого боку, неможливо стимулювати володільця джерела підвищеної небезпеки до неможливих заходів. Отже, відповідальність за невжиття всіх залежних від порушника заходів здатна належним чином стимулювати до використання джерел підвищеної небезпеки таким чином, щоб таке використання спричиняло якомога менше шкоди або ризику такої шкоди для інших осіб.

Одним із можливих аргументів на користь відповідальності за ризик є те, що ніби то така відповідальність стимулює якомога менше використовувати джерел підвищеної небезпеки і таким чином сприяє зниженню ризику завдання шкоди. Наприклад, якщо у суб’єкта господарювання є вибір чи виробляти сталь в Україні чи ввозити її з-за кордону, то відповідальність за ризик стимулює обрати ввезення з-за кордону, оскільки в ході такої діяльність імовірність завдати шкоди набагато менша. Широке коло об’єктів, використання яких створює підвищену небезпеку, зводить таке стимулювання практично до нуля. В багатьох випадків відмовитися від використання джерел підвищеної небезпеки просто неможливо. Наприклад, власник земельної ділянки зводить будівлю. Будь-яка будівля є джерелом підвищеної небезпеки у розумінні частини першої статті 1187 ЦК. Замінити цей об’єкт нічим.

Стимулювання до зниження ризику ще не виправдовує необхідності встановлення відповідальності за ризик. Позадоговірна відповідальність у вигляді відшкодування шкоди відрізняється від інших заходів правового стимулювання тим, що вона «… виступає як особлива реакція держави стосовно особи, яка вчинила правопорушення. Вона виражається в осуді її поведінки та супроводжується для неї негативними наслідками» [с. 815]. На наш погляд, не може заслуговувати осуду правомірна, хоча і небезпечна діяльність, якщо при цьому особа, що її здійснює, вжила всіх залежних від себе заходів для відвернення шкоди іншим. Покладення на таку особу обов’язку відшкодувати шкоди незалежно від вини є нічим іншим як різновидом страхування потерпілого за рахунок володільця джерела підвищеної небезпеки.

В юридичній літературі було висловлено підтримку такому способові вирішення питання про відшкодування шкоди, безвинно завданою джерелом підвищеної небезпеки. Наприклад, на думку О.Л. Жуковської«[с]уть обов’язку відшкодувати випадково заподіяну шкоду … відрізняється від суті відповідальності і полягає у односторонньому владному вольовому впливі держави на заподіювача шкоди з метою усунути негативних майнових наслідків його поведінки» [с.46].

Страхування шкоди, безвинно завданої джерелом підвищеної небезпеки, за допомогою саме інституту відповідальности за ризик, істотно позначається на правилах добросусідства. Як було зазначено вище, шкодою є будь-яке зменшення чи пошкодження майна. Створення незручностей, зумовлених негативним впливом на чужу земельну ділянку, є шкодою у зазначеному вище розумінні. Деліктна відповідальність за вину означає обов’язок усунути таких незручностей, якщо вони стали результатом того, що особа, що спричиняє цих незручностей, не вжила всіх залежних від себе заходів для їх відвернення або пом’якшення. Деліктна відповідальність за ризик означає, що особа, яка спричинила незручностей, повинна їх усунути навіть у випадку, якщо вона вжила всіх залежних від себе заходів для відвернення або пом’якшення таких незручностей. В останньому випадку явно порушено баланс інтересів на користь потерпілого і таке порушення єрезультатом того, що законодавець вирішив використати відповідальність для гарантування відшкодування безвинно завданої шкоди та для стимулювання заподіювача зменшувати або уникати використовувати джерела підвищеної небезпеки у своїй діяльності.

Отже, положення статті 1187 ЦК варто було б виключити з ЦК або ж як мінімум зробити неможливим її вплив на правила про добросусідства. Результатом такого впливу може бути вимога усувати будь-які незручності, навіть ті, що виникли за умови вжиття володільцем джерела підвищеної небезпеки всіх залежних від себе заходів для попередження або зменшення такого впливу.

Гідним уваги є те, що наприклад, Німецьке цивільне уложення (далі – НЦУ) не передбачає відповідальності за ризик володільців джерел підвищеної небезпеки. Навпаки, порушник звільняється від відповідальності за умови якщо він вжив всіх залежних від себе заходів, при цьому встановлено можливість встановити більш сувору чи більш м’яку відповідальність законом. Наприклад, параграф 823 НЦУ містить таке правило «(1)[о]соба, що умисно чи в результаті необережности протиправно заподіє шкоду життю чи здоров’ю, посягне на свободу, власність чи інше право іншої особи, зобов’язана відшкодувати потерпілому заподіяної шкоди. (2) Такий же обов’язок виникає у особи, що порушить закон, спрямований на захист іншої особи. Якщо за змістом такого закону його порушення можливе також без вини, то обов’язок відшкодувати шкоду виникає лише за умови вини [порушника]»[с. 239–240]. 

Частина перша параграфа 836 НЦУ встановлює правила про відповідальність власника земельної ділянки, за шкоду, завдану об’єктами, що розташовані на його земельній ділянці. Згідно з цією частиною «Якщо внаслідок руйнування будівлі чи іншої споруди, що розташована на земельній ділянці, чи внаслідок руйнування частини будівлі чи споруди загине людина, чи їй буде заподіяно тілесних ушкоджень чи завдано шкоди здоров’ю, чи буде пошкоджено річ, то володілець земельної ділянки, за умови, що руйнування чи часткове руйнування будівлі чи споруди відбулися через помилки, вчинених при їх спорудженні, або через неналежну їх експлуатацію, зобов’язаний відшкодувати потерпілому заподіяну шкоду. Обов’язок відшкодувати шкоду не виникає, якщо володілець з метою попередження небезпеки забезпечив належну за умовами обороту дбайливість»[ с.  239–242].Як перше, так і друге реченні цієї частини виключають відповідальність власника земельної ділянки, який забезпечив достатню дбайливість і обачливість. Цікаво, що будівлі і споруди описані у пункті першому параграфа 836 НЦУ відповідають ознакам джерела підвищеної небезпеки, відповідальність за шкоду завдану якими, регламентується статтею 1187 ЦК. Як свідчить частина п’ята статті 1187 ЦК забезпечення порушником належного рівня обачности та дбайливости, на відміну від НЦУ, не звільняє його від відповідальности.

На наш погляд, положення статті 1187 ЦК не можна тлумачити як таку, що вимагає дисбалансу інтересів сусідів. Такий дисбаланс порушуватиме вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952 та Протоколу першого до цієї конвенції, адже під час розгляду справ Європейський суд з прав людини перевіряє, чи забезпечила країна-член конвенції справедливого балансу різних інтересів. Наприклад, у пункті 119 рішення у справі «Геттон на інші проти Об’єднаного королівства» від 08.07.2003. Європейський суд з прав людини зазначив: «питання полягає у тому, чи під час реалізації політики щодо нічних польотів у Аеропорті Гітроу в 1993 році було забезпечено справедливого балансу інтересів між суперечливим інтересами осіб, на яких впливає нічний шум та громади в цілому …».  У пункті 122 цього ж рішення Європейський суд з прав людини сформулював своє завдання таким чином «Суд [Європейський суд з прав людини] повинен розглянути, чи можна стверджувати, що Країна забезпечила справедливого балансу між тими інтересами [інтересами економічного добробуту країни в цілому] та протилежними до них інтересами осіб, на яких впливає шум, включаючи заявника». Отже, під час розгляду справ проти держав, Європейський суд з прав людини вважає своїм завданням встановити, чи забезпечено справедливого балансу між різними інтересами, що суперечать один одному та у разі якщо держава не забезпечить такого балансу виносить рішення про порушення державної положень Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Цю конвенцію Україна ратифікувала законом № 475/97-ВР від 17.07.97, тому вона є частиною національного законодавства, а закони застосовуються в частині, в якій не суперечать цій конвенції. Отже, навіть за чинним законодавством України правило статті 1187 ЦК не може означати обов’язку усувати будь-яких незручностей, навіть тих, що виникли в умовах, коли особа, що їх спричинила, вжила всіх залежних від себе заходів для їх усунення.

Висновки. Підводячи підсумок цієї статті, необхідно акцентувати увагу на таких висновках.

  1. Обов’язок відшкодовувати шкоду лише за умови вини заподіювача означає обов’язок власника чи користувача земельної ділянки вживати всіх залежних від нього заходів для відвернення або зменшення незручностей для власників або користувачів сусідніх земельних ділянок.
  2. Саме по собі порушення нормативів якості довкілля та нормативів негативного впливу не є порушенням права власності на земельну ділянку та
  3.  права на безпечне довкілля, якщо порушник вжив всіх залежних від нього заходів для відвернення такого порушення.
  4. Обов’язок володільців підвищеної небезпеки відшкодовувати завдану шкоду незалежно від вини є нічим не виправданим і порушує баланс інтересів власників та користувачів земельних ділянок та суперечить вимогам Європейського конвенції про захист права і основоположних свобод.

Використані джерела

1. 2016 index of Economic Freedom. Property rights // http://www.heritage.org/index/visualize (last visited 24.02.2016).

2. 2016 index of Economic Freedom // http://www.heritage.org/index/ranking(last visited 24.02.2016).

3. Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3. – Ст. 27.

4. Мірошниченко А. М. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / А. М. Мірошниченко, Р. І. Марусенко. – Київ: Алерта, 2013. –544 с.

5. Боброва Д.В. Глава 35 Зобов’язання і заподіяння шкоди / Д.В. Боброва // Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / [Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та інші] за ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –  С. 803 – 890.

6. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

7. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой отвественности / Г. К. Матвеев. – Москва: Юридическая литература, 1970. – С. 311.

8. Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. – Москва: Юридическая литература, 1975. – 880.

9. Самощенко И.С. Понятие правонарушения по советскому законодательству. М., 1963. – 286 с.

10. Пугинский Б.И. Гражданско-правовые средства в хозяйственных отношениях / Б.И. Пугинский. – М.: Юридическая литература, 1984. – 224 с.

11. Боброва Д.В. Глава 35 Зобов’язання і заподіяння шкоди / Д.В. Боброва // Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / [Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та інші] за ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –  С. 803 – 890.

12. Отраднова О.О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань : монографія / О.О. Отраднова. – К.: Юрінком Інтер, 2014. – 238 с.

13. Пугинский Б.И. Правовая экономика: проблемы становления / Б.И. Пугинский. Д.Н. Сафиулин. – М.: «Юридическая литература», 1991. – 238 с.

14. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. –М.: Международные отношения, 1998. – Т. 2. – 512 с.

15. Брагинский М. И., Договорное право. Книга первая: Общие положения: [Брагинский М.И., Витрянский В. В.] Изд. 3-е, стереотипное. – М.: Статут, 2001. – 848 с.

16. Примак В.Д. Вина і добросовісність у цивільному праві (теорія, законодавство, судова практика) / В.Д. Примак. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 432 с.

17. Примак В.Д. Вина і добросовісність у цивільному праві (теорія, законодавство, судова практика) / В.Д. Примак. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 432 с.

18. Розенталь И.С. Раздел VII Общее учение об обязательствах и договорах / Розенталь И.С. //  Римское частное право: Учебник / [Перетерский И.С., Краснокутский В.А., Флешиц Е.А. и др.] ; под. ред. И.Б. Новицкого и И.С. Петереского. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 203 – 293.

19. Розенталь И.С. Раздел VII Общее учение об обязательствах и договорах / Розенталь И.С. //  Римское частное право: Учебник / [Перетерский И.С., Краснокутский В.А., Флешиц Е.А. и др.] ; под. ред. И.Б. Новицкого и И.С. Петереского. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 203 – 293.

20. Розенталь И.С. Раздел VII Общее учение об обязательствах и договорах / Розенталь И.С. //  Римское частное право: Учебник / [Перетерский И.С., Краснокутский В.А., Флешиц Е.А. и др.] ; под. ред. И.Б. Новицкого и И.С. Петереского. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 203 – 293.

21. Розенталь И.С. Раздел VII Общее учение об обязательствах и договорах / Розенталь И.С. //  Римское частное право: Учебник / [Перетерский И.С., Краснокутский В.А., Флешиц Е.А. и др.] ; под. ред. И.Б. Новицкого и И.С. Петереского. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 203 – 293.

22. Розенталь И.С. Раздел VII Общее учение об обязательствах и договорах / Розенталь И.С. //  Римское частное право: Учебник / [Перетерский И.С., Краснокутский В.А., Флешиц Е.А. и др.] ; под. ред. И.Б. Новицкого и И.С. Петереского. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 203 – 293.

23. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. Около 50 000 слов. / И.Х. Дворецкий. – М.: «Русский язык», 1976. –  1096 с.

24. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. Около 50 000 слов. / И.Х. Дворецкий. – М.: «Русский язык», 1976. –  1096 с.

25. Розенталь И.С. Раздел VII Общее учение об обязательствах и договорах / Розенталь И.С. //  Римское частное право: Учебник / [Перетерский И.С., Краснокутский В.А., Флешиц Е.А. и др.] ; под. ред. И.Б. Новицкого и И.С. Петереского. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 203 – 293.

26. Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997. – 608 с.

27. Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997. – 608 с.

28. Памятники римского права: Законы XIIтаблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Зерцало, 1997. – 608 с.

29. Розенталь И.С. Раздел VII Общее учение об обязательствах и договорах / Розенталь И.С. //  Римское частное право: Учебник / [Перетерский И.С., Краснокутский В.А., Флешиц Е.А. и др.] ; под. ред. И.Б. Новицкого и И.С. Петереского. – М.: Юриспруденция, 2000. – С. 203 – 293.

30. Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. – Москва: Юридическая литература, 1975. – С. 880 с.

31. Примак В.Д. Вина і добросовісність у цивільному праві (теорія, законодавство, судова практика) / В.Д. Примак. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 432 с.

32. Отраднова О.О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань : монографія / О.О. Отраднова. – К.: Юрінком Інтер, 2014. – 328 с.

33. Боброва Д.В. Глава 35 Зобов’язання і заподіяння шкоди / Д.В. Боброва // Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / [Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та інші] за ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –  С. 803 – 890.

34. Відомості Верховної Ради УРСР.1984. – № 51. – Ст. 1122.

35. Відомості Верховної Ради України. – 2001.№ 25. – Ст. 131.

36. АндрейцевВ.І. Екологічне право: Курс лекцій: [Навч посібник для юрид. фак. і вузів]  / Андрейцев В.І.  – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

37. Кравченко С.М. Розділ IV Екологічні права та обов’язки громадянина / С.М. Кравченко // Екологічне право України: [Підручник для студ. вищ. навч. закладів] / [А.П.Гетьман, М.В.Шульга, В.К.Попов та ін.] ; за ред. А.П.Гетьмана та М.В.Шульги. – Х.: Право, 2006. – С. 66 – 80.

38. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии / Ю.С. Шемшученко. – К.: Накова думка, 1989. – 206 с.

39. Шемшученко Ю.С. Человек и его право на безопасную (здоровую) окружающую среду / Ю.С. Шемшученко  // Государство и право. – 1993. – № 10. – С. 120 – 125.

40. Бредіхіна В. Л. Конституційні засади права громадян на безпечне навколишнє середовище: монографія / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. / В.Л. Бредіхіна. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. — 168 с.

41. Ільків Н. В. Екологічне право: [Навч посібник] / Н. В. Ільків, Я. З. Гаєцька-Колотило. – Київ: Істина, 2008. – 296 с.

42. Щорічник стану забруднення атмосферного повітря на території України  за даними державної системи спостережень гідрометслужби за 2014 рік. – Центральна геофізична обсерваторія. – К., 2015. – С. 204.

43. Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25. – Ст. 131.

44. Окіншевич Л. Вступ до науки про право і державу / Лев Окіншевич. – Мюнхен: Український вільний уіверситет, 1987. – 223 с.

45. Скакун О. Ф. Теорія держави і права / О. Ф. Скакун. – Харків: Консум, 2001. – С. 656 с.

46. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права / Г. Ф. Шершеневич. – Москва: Издание БР. Башмаковых, 1910. – 805 с.

47. Матузов Н.И. Тема 13. Право и личность. Параграф 3. О праве в объективном и субъективном смысле. Гносеологический аспект // Теория государства и права: курс лекций / [Байтин М.И., Борисов В.В., Григорьев Ф.А.  и др.]; под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд. перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. – С. 263 – 319.

48. АндрейцевВ.І. Право екологічної безпеки: Навч. на наук.-практ. Посіб. / Андрейцев В.І. – К.: Знання-Прес, 2002. – 332  с.

49. Бредіхіна В. Л. Конституційні засади права громадян на безпечне навколишнє середовище: монографія / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. / Бредіхіна В.Л. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. – 168 с.

50. Илларионова Т.И. Система гражданско-правовых охранительных мер / Т.И. Илларионова. – Томск: Издательство Томского университета, 1982. –168 с.

51. Боброва Д.В. Глава 35 Зобов’язання і заподіяння шкоди / Д.В. Боброва // Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / [Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та інші] за ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –  С. 803 – 890.

52. Боброва Д.В. Глава 35 Зобов’язання і заподіяння шкоди / Д.В. Боброва // Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / [Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та інші] за ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –  С. 803 – 890.

53. Жуковская О.Л. Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности : Некоторые аспекты проблемы / О.Л. Жуковская. – Киев : Либідь, 1994. – 200 с.

54. Гражданское уложение Германии. Deutsches Bürgerliches Gesetzbuch mit Einführungsgesetz: Ввод. закон к Гражд. уложению; Пер. с нем.; Науч. Редакторы – А.Л. Маковский [и др.]. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 816 с.

55. Гражданское уложение Германии. Deutsches Bürgerliches Gesetzbuch mit Einführungsgesetz: Ввод. закон к Гражд. уложению; Пер. с нем.; Науч. Редакторы – А.Л. Маковский [и др.]. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 816 с.

56. Гражданское уложение Германии. Deutsches Bürgerliches Gesetzbuch mit Einführungsgesetz: Ввод. закон к Гражд. уложению; Пер. с нем.; Науч. Редакторы – А.Л. Маковский [и др.]. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 816 с.

57. European Convention of Human Rights // Аvailable at http://www.echr.coe.int/Documents/Convention_ENG.pdf (last visited Feb. 23, 2016).

58. Judgment in Case of Hatton and others v. The United Kingdom dated 08.07.2003 // Available at file:///C:/Users/pc/Downloads/CASE%20OF%20HATTON%20AND%20OTHERS%20v.%20THE%20UNITED%20KINGDOM%20(1).pdf(last visited Feb. 23, 2016).

59. Відомості Верховної Ради України. –1997.40. – Ст. 26

Прочитано 355 разів Останнє редагування Неділя, 17 липня 2016 15:15
Ви тут: Home Архів номерів #3(11)/2015 ОБОВ’ЯЗОК ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЛЕЖНОГО РІВНЯ ДБАЙЛИВОСТІ ТА ОБАЧНОСТІ ЯК КРИТЕРІЙ ПРИЙНЯТНОСТІ ВПЛИВУ НА СУCІДНЮ ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ - Третяк Т.О.