Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення у суспільних відносинах, поведінці конкретних осіб, тобто тоді, коли воно реалізуються. Змістом реалізації більшості правових норм є здійснення (виконання) суб'єктами права суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що виникають на підставі юридичних приписів. У літературі під реалізацією правових норм розуміють їх втілення в життя у практичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян [6,с.7].
У соціально-правовому механізмі реалізації конституційних прав і свобод громадян слід розрізняти забезпечення останніх і власне їх реалізацію. Під забезпеченням конституційних прав і свобод розуміють систему їх гарантування, тобто систему загальних умов і спеціальних (юридичних) засобів, які забезпечують їх правомірну реалізацію, а в необхідних випадках і охорону.
Реалізація конституційних прав і свобод громадян означає втілення їх в життя й задоволення потреб і інтересів у процесі використання конституційних прав і свобод. Діяльність щодо реалізації конституційних прав і свобод громадян протікає в певних соціальних умовах, які виступають відносно до цих прав і свобод у якості середи їх реалізації. В якості гарантій реалізації конституційних прав і свобод громадян виступають не будь-які соціальні умови, а лише ті, які позитивно впливають на їх реалізацію.
Будь-який принцип є керівною, основоположною ідеєю, яка втілюється у поведінці конкретних індивідів. Права, свободи й обов'язки людини і громадянина реалізуються на основі принципу рівності. Насамперед зазначений принцип впливає на реалізацію соціально-економічних прав. Здійснення громадянських і політичних прав зазвичай не пов'язане із суттєвими матеріальними витратами, не вимагає значних коштів з боку держави і суспільства та, зрештою, самих громадян. А ось використання економічних, соціальних та культурних прав стає можливим, як правило, лише за наявності неабияких ресурсів у розпорядженні держави, суспільства та й, у багатьох випадках, громадян і їх об'єднань. Тобто ці права залежать від достатку держави, від її здатності до стабільного економічного розвитку, а також і від добробуту самих громадян.
Економічні, соціальні і культурні права – це права, пов'язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя [20, с.150]. Вони торкаються таких важливих сфер людини, як підприємницька й інша економічна діяльність, власність, праця, відпочинок, здоров'я, освіта, і покликані забезпечити матеріальні, духовні й інші соціально важливі потреби особи. Соціально-економічні права мають специфічні особливості, що робить їх досить залежними від сталої економічної політики держави. Ступінь захищеності цих прав залежить не тільки і не стільки від наявності досконалого правового механізму їх реалізації, а насамперед від відповідності цієї категорії прав економічному потенціалу суспільства [9, с.247].
В умовах економічної кризи непросто гарантувати реалізацію соціально-економічних прав, оскільки право не може бути вище за економіку. Але, якщо людину визнано найвищою соціальною цінністю, то в реальному житті повинні існувати такі економічні і правові інститути, де кожна людина первісно володіє не лише політичними правами, але й необхідним мінімумом соціальних прав і можливостей. При цьому матеріальні гарантії повинні надходити насамперед від держави у рамках соціально-правової політики у вигляді забезпечення права на гідний достатній рівень. Інакше право на гідне існування буде носити декларативний характер [16, с.182].
Конституція України гарантує всім рівні можливості для реалізації конституційних прав і свобод, але, виявляється, щоб скористатися такими можливостями іноді необхідною є наявність відповідних умов, насамперед матеріальних. Зупинимося, для прикладу, лише на окремих прикладах.
Конституція гарантує ефективне і доступне для всіх громадян медичне обслуговування, яке є безоплатним (ст. 49). Але, насправді, воно не є безоплатним, а навпаки, дуже дорого коштує, і не завжди є доступним для всіх. Актуальність проблеми платної медицини знайшла відображення у Рішенні Конституційного Суду України від 25.11.98 р. №15-рп / 98 у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти» від 17.09.96 р. №1138 зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.97р. №449 (справа про платні медичні послуги). Конституційний Суд України, розглянувши зазначені питання, дійшов висновку, що положення зазначеної постанови є неконституційними. Ці положення втратили чинність з дня ухвалення рішення Конституційним Судом. Проте, практика свідчить, що зазначене Рішення Конституційного Суду не виконується.
Права, передбачені статтями 46 – 48 Конституції України (право на соціальний захист; на житло; право на достатній життєвий рівень) характеризують нашу державу як соціальну, однак за існуючої економічної ситуації зазвичай не реалізуються, а отже є декларативними. Загалом, українське конституційне законодавство зробило крок назад у порівнянні як з міжнародно-правовим регулюванням, так і з радянськими конституціями, зокрема, з Конституцією УССР 1978 р. Приміром, чинна Конституція гарантує право на працю, однак на відміну від попередньої, не зобов'язує державу гарантувати отримання роботи [5, с.20]. Уперше в Україні на конституційному рівні закріплено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст.48), але для більшості громадян це право сьогодні залишається мрією, а проголошені Конституцією України економічні, соціальні й культурні права і свободи діють лише формально.
У соціально-економічних правах розкривається важливий аспект соціальної, правової держави. Конституція України (ст.1) встановлює, що Україна – соціальна держава. Соціальною є така держава, яка зобов'язується піклуватися про соціальну справедливість, благополуччя своїх громадян, їх соціальну захищеність, і її головне завдання – досягнення суспільного прогресу, заснованого на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності і взаємної відповідальності [24, с.42]. Завдання соціальної держави полягає в перерозподілі доходів між різними соціальними групами суспільства шляхом встановлення доцільної системи пільг, державний бюджет, фінансування соціальних програм. Політика соціальної держави спрямована на створення умов, які забезпечують гідний рівень життя і вільний та всебічний розвиток кожного, тобто на забезпечення рівності всіх громадян. Завдання демократичної, соціальної держави полягає в тому, щоб зменшити вплив тих чи інших обставин на існуючу нерівність. Саме держава може впливати на розвиток економіки з тим, щоб протидіяти незахищеності і економічній нерівності окремих прошарків населення [10, с.14].
На жаль, сьогодні не можна сказати, що Україна є соціальною державою, оскільки ця ідея є здійсненою лише за умови сильної економіки. Можливим це стане, сподіваймося, в недалекому майбутньому.
Політика формулює мету, до якої прагне суспільство. Ця мета повинна поділятися більшістю людей, а це можливо лише за умови «людської» орієнтації політики, її спрямованості на забезпечення гідного життя людини (матеріального і духовного). Така ситуація створює політичну стабільність, попереджає соціальні вибухи і катаклізми. Держава, яка порушує принцип рівності як основу гармонійної взаємодії членів суспільства і створює привілеї для певних прошарків чи груп, може породити цим найсерйозніші соціальні потрясіння [21, с.70].Тому ясність політичної мети і соціальне вдоволення нероздільні [21, с.70], що і можемо спостерігати в Україні.
Отже, вкрай важливою умовою для реалізації прав і свобод громадян на основі принципу рівності є проведення соціальної політики, яка визнає за кожним членом суспільства право на життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров'я і благополуччя кожної працюючої людини і її сім'ї, а також у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, старості. Тому необхідно зважати на соціальні очікування суспільної свідомості і прагнути до формування відносин, в яких держава не буде пасивним спостерігачем, байдужим до становища громадян, які опинилися в невідомих їм раніше ринкових ситуаціях. Йдеться не про державне втручання у розвиток економічних процесів, а про державне сприяння, мета якого – виконання обов'язку держави по відношенню до людини; зафіксованої у ст. 25 Загальної Декларації прав людини і ст. 11 Міжнародного пакта про економічні, соціальні і культурні права – забезпечити кожному достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, яке включає достатнє харчування, одяг і житло, а також безперервне покращення умов життя . З нашої точки зору, держава не може ухилятися від такої соціальної функції.
Соціальна справедливість є одним з найбільш дійових соціальних почуттів, які відображають сприйняття масами рівності й нерівності в суспільстві [15, с.29-30]. Соціальна справедливість є етичною категорією і тісно пов'язана з системою економічних, соціальних і правових відносин. Л.С. Явич називав її принципом, «без наявності якого право не лише втрачає своє моральне підґрунтя, але й є дисгармонійним, незбалансованим, не може бути дієвим розподільником життєвих благ [26, с.158]. Вона характеризує положення людей в суспільстві за рівнем досягнутої рівності, а також з точки зору об'єму наданих їм можливостей (юридично вони виражаються як суб'єктивні права) і вимог, які до них пред'являються (юридично вони виражаються як обов'язки і відповідальність) [17, с.8].
Найважливіша вимога соціальної справедливості полягає у тому, що будь-яке покращення життєвих умов одних осіб на шкоду інтересам і за рахунок інших в цілому недопустимо [7, с.48]. В утвердженні соціальної справедливості основоположне значення має конституційний принцип рівності особи незалежно від будь-яких індивідуальних відмінностей, насамперед соціальних.
Умови життя особи і можливості реалізації нею конституційних прав і свобод певним чином залежать від приналежності людини до тієї чи іншої соціальної групи, насамперед – до певного класу. Суттєві розбіжності в умовах і способі життя мають місце між соціально-демографічними групами (молоддю, жінками, людьми похилого віку та ін.) і соціально-територіальними групами (міські й сільські мешканці, населення різних регіонів і поселень) [1, с.66]. Так, згідно з ч.2 ст. 24 Конституції України місце проживання не повинно впливати на рівність прав і свобод людини, однак воно суттєво впливає на можливість реалізації деяких інших, також гарантованих Конституцією прав, зокрема, право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч.4 ст. 53). Загальновідомо, що школи у великих містах забезпечують учням більш високий рівень освіти, ніж школи сільської місцевості. Неабияке значення в цьому процесі має і матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів, оскільки не кожна школа має належну бібліотеку, комп'ютерне оснащення тощо. Вирішення цієї проблеми потребує особливої уваги і підтримки з боку держави, значних матеріальних ресурсів. А також, безумовне виконання законодавства в царині освіти, впровадження державних стандартів загальної середньої освіти, системи тестування й перевірки рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Особливої уваги заслуговують діти, які живуть у винятково важких соціальних умовах (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування).
Відомим дослідником сутності, форм і функцій соціальної нерівності є відомий економіст і соціолог Макс Вебер, який розглядав власність, владу і престиж як три окремі, взаємодіючі фактори, які лежать в основі ієрархії будь-якого суспільства. Відмінності у власності, зазначав вчений, породжують економічні класи; відмінності, які мають відношення до влади, породжують політичні партії; а престижні відмінності дають статусні угрупування чи страти. Вебер підкреслював, що класи, статусні угрупування і партії – явища, які відносяться до сфери розподілення влади всередині суспільства [3, с.27].
В Україні, хоча й формально й не існує класів, проте дослідники вказують, що в суспільстві існує чіткий поділ на людей, які мають багатство, престиж та владу (еліта), та бідних або дуже бідних людей, які не мають нічого або майже нічого (сьогодні це більшість населення) [18, с.8]. У таких двох різних категорій населення різні інтереси і різні можливості реалізації прав і свобод. Мається на увазі, що певні соціальні групи мають неоднакові можливості для задоволення своїх потреб. В.Є. Чиркін з приводу цього наводить вдалий приклад, що Б. Гейтс, має значно більші можливості використовувати для себе конституційні (і ті, які витікають із конституції) права, ніж інваліди, пенсіонери чи прості «трудящі» [25, с.70]. У суспільстві «контрастів», в якому не забезпечено гідний людини життєвий рівень, людина відчуває дискомфорт, а усвідомлення нерівності дуже принижує людську гідність, що є неприпустимим за панування демократичної, соціальної і правової держави. Адже така держава повинна базуватися на принципі рівності незалежно від походження, соціального і майнового становища.
На це звернув увагу у свій час ще К. Маркс: « Яким би маленьким не був дім, але, доки оточуючі його будинки такі ж малі, він задовольняє усі потреби, які вимагаються від житла. Але, якщо поряд з маленьким будиночком з'являється палац, то будиночок зменшується до розмірів жалюгідної хижі, а мешканець будиночка почувається ще більш незатишно і принижено» [13, с.73]. Тобто, належні людині права важливі для неї не лише самі по собі, а й у порівнянні з тими правами, якими володіють інші особи чи якими вона сама раніше володіла.
Проблема соціальної нерівності набуває актуальності в контексті наближення України до європейських стандартів рівня життя населення. Низький рівень життя населення України створює соціальну нестабільність, загострення демографічних проблем, формує стійку недовіру до влади і обраного нею курсу, провокує масштабну еміграцію населення. Народ, який приречений на жалюгідне матеріальне існування, стає байдужим до політики, до користування тими правами і свободами, які надані йому конституцією [12, с.15]. Соціальна нерівність значно впливає на рівноправність людей (як приклад, при звільненні обвинуваченого під заставу, що практикується в багатьох демократичних державах і передбачено ст. 1541 КПК України, багатий виходить на свободу, а той, хто не в змозі внести заставу, залишається у тюрмі). Крім того, вагоме обґрунтування отримала гіпотеза про вплив соціальної нерівності на різні види соціальнопатологічної поведінки особи. Зокрема, нерівність в розподіленні доходів є причиною злочинності [13, с.73-75], рівень якої сьогодні досить високий.
Отже, соціальна політика повинна бути спрямована на те, щоб працездатні громадяни власними зусиллями досягали нормального матеріального достатку для себе і своєї родини, а тим, хто не в змозі подбати про себе забезпечувався гарантований соціальний захист від держави. Тобто держава повинна проводити активну соціальну політику, створювати систему соціального забезпечення і соціальної допомоги, в результаті чого реалізується ідея створення для кожного індивіда рівних можливостей участі в соціальному житті. Все це здійснюється в рамках кожної сучасної соціальної цивілізованої держави [11, с.9].
Слід додати, що права людини повноцінно можуть бути реалізовані лише в умовах громадянського суспільства. Ю.М. Тодика наголошує, що громадянське суспільство – це те середовище, де реалізуються більшість прав і свобод громадян [23, с.276]. Громадянське суспільство створює необхідні умови і атмосферу для безперешкодної реалізації основних прав і свобод людини і громадянина, принципів демократії, рівноправності, моральних і культурних цінностей, ідеалів справедливості. Але, громадянське суспільство є продуктом довгострокового історичного розвитку. Тому було б нереальним очікувати, що українське суспільство одразу ж після досягнення політичної незалежності зможе створити всі необхідні передумови формування громадянського суспільства і відповідної йому демократичної соціальної правової держави [2, с.8].
Таким чином, оскільки будь-яке суспільство є неоднорідним і його складають люди, які займають різні соціальні позиції, статуси і виконують різні суспільні функції, а люди є не рівними за своїми фізичними та іншими якостями, прагненнями та можливостями, то створюється враження, що рівність є нездійсненною, оскільки немає ідентичних людей, а значить не може бути абсолютної рівності між ними. Але в умовах демократичної, соціальної, правової держави ніщо не повинно ставати на заваді досягнення людьми того положення в суспільстві, яке відповідає їх здібностям і до якого вони прагнуть. Тобто в такій державі повинні бути створені умови, за яких є можливим вільний розвиток особи і просування по соціальним сходинкам.
Реалізація прав і свобод особи на рівних засадах безпосередньо пов'язана з вирішенням питання формування в Україні дієздатного громадянського суспільства, панування конституційної законності у всіх сферах життєдіяльності суспільства і держави, проведення виваженої соціальної політики, а також викорінення корупції й забезпечення реальної рівності всіх перед законом і судом, незважаючи на існуючу майнову й соціальну нерівність.
Наступною важливою умовою розбудови соціальної державності в Україні є створення реально діючої системи гарантій і досконалого механізму юридичних засобів здійснення та захисту прав і свобод людини з метою забезпечення фактичної реалізації принципу свободи, соціальної справедливості, рівності та моральності.
Якісне вирішення соціальних програм в українському суспільстві можливе лише паралельно з процесом побудови правової держави з усіма її особливостями, компонентами та принципами, коли верховенство права стане нормою його життя. У дослідженні взаємозв'язку соціальної і правової держави слід віддавати перевагу верховенству останньої з її демократичними принципами, спрямованими на законодавче забезпечення соціального захисту населення, задоволення соціально-економічних прав людини. Саме в цьому вбачаємо досягнення не тільки юридичної та політичної, а й соціальної рівності громадян.
Використані джерела:
1. Азарова Е.Г., Козлов О.Е. Личность и социальное обеспечение в СССР. – М.: Наука, 1983. – 190 c.
2. Бабкін В.Д. Соціальна держава та захист прав людини // Правова держава: Щорічник наук. праць ІДП ім. В.М. Корецького НАН України.– К.: Ін Юре, 1998. – Вип. 9. – С. 3-11.
3. Вебер М. Класс, статус и партия // Социальная стратификация. – М. – 1992. – Вып. 1. – С. 19-38.
4. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социологические исследования. – 1992. – № 9. – С. 112-123.
5. Гладких В.И. Социальные права граждан Украины в системе конституционных прав // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – Вип. 80.
6. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права и социальное (государственное) управление. Теоретические проблемы. Автореф. ... докт. юрид. наук.: Научное издание. – Свердловск: Б. и., 1973. – 23 c.
7. Козлов А.Е. Социальная политика: конституционно-правовые проблемы. – М.: Наука, 1990. – 158 c.
8. Комкова Г.Н. Конституционный принцип равенства прав и свобод человека и гражданина в России (понятие, содержание, механизмы защиты): Дис. ... д-ра юрид.наук: 12.00.02. – Саратов, 2002. – 384 c.
9. Конституція України: Науково-практичний коментар / Ред.кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевий та ін. – Х: Право; К.: Концерн « Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 808 c.
10. Крылов В.С. Проблемы равноправия и равенства в российском конституционном праве // Журнал российского права. – 2002. – № 11. – С. 3-12.
11. Кудрявцев М.А. От равноправия собственников к реальному равноправию // Конституционное и муниципальное право. – 2003. – № 5. – С. 7-10.
12. Лукашева Е.А. Социальное государство и защита прав граждан в условиях рыночных отношений / Социальное государство и защита прав человека. – М., 1994. – С. 5-21.
13. Ольков С.Г. О пользе и вреде неравенства (криминологическое исследование) // Государство и право. – 2004. – № 8. – С.73-78.
14. Печера С. Доходи, нерівність та бідність населення України // Вісник Пенсійного фонду України. – 2005. – № 2. – С.10-11.
15. Роговин В.З. Социальная политика в развитом социалистическом обществе. – М.: Наука, 1980. – 208 c.
16. Родионова О.В. Юридическая сущность «права на достойное человеческое существование» // Известия ВУЗов. Правоведение. – 2004. – № 2. – С. 182-188.
17. Ротань В.Г. Социальное равенство и советское трудовое право: Автореф. дис... докт. юрид. наук: Научное издание. – М.: Б. и., 1987. – 408 c.
18. Середа О.О. Легітимація соціальної нерівності як фактор ствердження соціального порядку // Вісн. Київс. націон. ун-ту ім. Тараса Шевченко Соціологія. Психологія. Педагогіка. – Вип. 11. – 2001. - С. 8 - 12.
19. Современный словарь по общественным наукам / Под общей ред. О.Г. Данильяна, Н.И. Панова. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 526 c.
20. Тодика Ю. М. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина // Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Ін Юре, 2002. – 544 c.
21. Тодыка О.Ю. Народовластие в условиях глобализации. – Х.: Право, 2005. – 334 c.
22. Тодыка Ю.Н. Конституционные основы формирования правовой культуры. – Х.: Райдер, 2001. – 158 c.
23. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины – Основной Закон государства и общества: Учеб. пособие. – Х.:Факт, 2001. – 382 c.
24. Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. – Х.: Факт, 2000. – 318 c.
25. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 622 c.
26. Явич Л.С. Общая теория права: Научное издание. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1976. – 285 c.
Архів номерів