Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Понеділок, 26 грудня 2016 19:51

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС І ПРОБЛЕМА СТАБІЛЬНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА - Яковлєв А.А.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

У статті досліджується проблема стабільності Конституції і конституційного законодавства в аспекті доктринальних тлумачень поняття конституційного процесу. Аналізуються гарантії стабільності Конституції і конституційного законодавства в сучасній Україні. Автор висвітлює специфіку співвідношення юридичної і фактичної конституції, а також вказує на основні фактори, які детермінують процес конституційної модернізації в Україні. Визначено діалектику співвідношення принципу стабільності конституції та вимоги її відповідності об’єктивним суспільним потребам та відносинам.

 

Розвиток конституціоналізму та формування України як демократичної, правової і соціальної держави, в якій найвищими пріоритетами правової політики є права і свободи людини і громадянина та їх гарантії1, органічно поєднується з відповідним науково-юридичним забезпеченням цього процесу. Водночас, зміни в державі і суспільстві та потреба приведення системи конституційно-правового регулювання у відповідність до об’єктивних суспільних потреб та динаміки суспільних відносин (включаючи таку їх групу як публічно-владні відносини, що являють собою важливу «інституціональну складову сучасного українського конституціоналізму»2) істотно підвищують теоретичну і практичну значущість вивчення питань співвідношення конституційного процесу та забезпечення стабільності конституції і конституційного законодавства.

Разом з тим, вказуючи на важливість та значущість цих проблем для науки конституційного права в цілому, необхідно відзначити й ті аспекти і причини, які роблять її актуальною для сучасного конституційного процесу в Україні, який часто характеризується як «конституційна модернізація»3.

Перш за все, вивчення тенденцій конституційного процесу в Україні, під якими слід розуміти «напрями становлення і розвитку конституційного процесу, в основі якого перебувають якісні зміни… обумовлені об’єктивними і суб’єктивними факторами»4, переконливо засвідчує, що наразі подальший розвиток системи конституційно-правового регулювання в Україні нерозривно пов'язаний з внесенням змін до Конституції України, які торкають практично всіх без виключення її частин, адже нині діюча Конституція, на думку цілого ряду вчених, має не лише перехідний характер, але й відображає перехідний характер держави і суспільства5. Утім, специфічний статус Конституції як Основного Закону суспільства і держави, про що неодноразово писав визначний вітчизняний конституціоналіст і науковець Ю.Тодика6, не дозволяє ставитись до неї як до звичайного закону, який може змінюватись залежно від зміни поточних обставин, припинення, зміни або виникнення тих чи інших суспільних відносин. У цьому сенсі як у науково-теоретичному, так і практичному аспектах постає суттєва проблема розбудови загальної моделі співвідношення між динамікою суспільних відносин та принципом стабільності конституції і конституційного законодавства.

По-друге, конституційна історія незалежної України містить непоодинокі приклади того, коли через неузгодженість та високий рівень політичної вмотивованості процесу внесення змін до Конституції України, і суспільства і держава ставали заручниками поточної політичної конкуренції і засобом політичної боротьби: маються на увазі не лише політична реформа 2004 та повернення до її результатів 2014 року, що мала половинчастий і незавершений характер, але й рішення Конституційного Суду України, яким було фактично відновлено дію Конституції України 1996 року. Цілком очевидно, що нинішній конституційний процес, – особливо якщо розглядати його під кутом зору перспектив удосконалення та модернізації Конституції України, ‒ не може і не повинен відтворити всі ті помилки і прорахунки, які мали місце в не такому вже й далекому минулому. Разом з тим, намагання «модернізувати» Конституцію України не повинно ставати своєрідною діяльністю заради самої ж цієї діяльності. Тобто внесення змін до Конституції має убезпечити, вберегти й гарантувати ті демократичні та гуманістичні стандарти і принципи, які було закладено в конституційній історії кінця ХХ – початку ХХІ століть. Зазначена настанова актуалізує питання забезпечення стабільного та еволюційного розвитку конституції і конституційного права при уникненні будь-яких конституційно-правових революцій чи потрясінь. Зрозуміло, що подібна настанова змушує розглядати конституційний процес не сам по собі, як певну самодостатню цінність, а насамперед у його нерозривному зв’язку із принципом стабільності конституційного законодавства та перспективами його гарантування у майбутньому.

По-третє, не можна не звертати увагу на те, що сучасний конституційний процес має глибоко діалектичний характер в частині свого впливу на подальший розвиток суспільних відносин. Справді, з одного боку, йдеться про необхідність внесення змін до Конституції України, які б істотно модернізували не лише текст Основного Закону, але й конституційне регулювання найважливіших суспільних відносин. У цьому сенсі, як відзначає О.Скрипнюк, відбувається складний процес формування як нової конституційної ідеології, так і нових засобів, механізмів та моделей конституційно-правового регулювання7. З іншого боку, результатом зазначених змін має стати постання стабільної системи конституційного регулювання, в якій принцип верховенства Конституції органічно гарантує та забезпечує стабільність національного законодавства. З цього погляду, говорячи про конституційний процес в найбільш загальному сенсі, варто відзначити те, що його перманентність не означає перманентності такої його форми як конституційна модернізація. Тобто неперервність конституційного процесу не означає неперервності конституційних змін. З огляду на це, не лише винятково важливої ролі, але й істотного теоретичного і практичного значення набуває проблематика гарантування стабільності конституційного законодавства.

Все вищезазначене суттєво актуалізує проблему співвідношення в конституційному процесі принципів стабільності та динамічного реагування за зміну суспільних відносин, яка наразі набуває особливої важливості та значущості для сучасної науки конституційного права.

Усталеним та загальновизнаним у сучасній науці конституційного права є положення про специфічну роль Конституції, яка постаючи невід’ємною частиною законодавства сучасної демократичної і правової держави, водночас є тією основою і фундаментом, на якому розбудовується вся система нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Конституція – це своєрідний вектор правового і суспільного розвитку, в якому знаходять своє відображення найбільш суттєві та значущі юридичні та суспільні цінності8. До них належать цінності демократії, правової та соціальної державності, правової ринкової економіки, пріоритет прав і свобод людини і громадянина, поділ влади, парламентаризм, гарантованість місцевого самоврядування, визнання і сприяння розвиткові громадянського суспільства тощо.З цих же позицій висловлюється і визнаний французький конституціоналіст Ж-П.Жакке, який зазначає, що конституція це не стільки закон, скільки сукупність загальних правил, які визначають умови набуття та реалізації політичної влади і виступають джерелом легітимності9.

Зрозуміло, що стабільність та незмінність цих цінностей, цієї аксіологічної конституційно-правової основи, визначає й стабільність суспільного розвитку в цілому. За цієї причини, однією з найважливіших цілей правового регулювання є створення такої правової моделі суспільного і державного розвитку, за якої зазначені цінності зберігають свій статус пріоритетних й убезпечуються від небезпечного та невластивого для правової держави перетворення на предмет політичних спекуляцій або політичних торгів. Значною мірою реалізація зазначеної мети пов’язується з гарантуванням принципу верховенства конституції, який наразі визнано і закріплено у переважній більшості держав світу. Зокрема у Конституції України це стаття 8, частини 2 і 3 якої містять такі положення: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Подібні формулювання легко знайти й у конституційному законодавстві інших держав. Так, наприклад, стаття 5 Конституції Болгарії встановлює: «Конституція – вищий закон, інші закони не можуть їй суперечити. Приписи Конституцію мають безпосередню дію». Відповідно до положень статті 15 Конституції Російської Федерації, «Конституція Російської Федерації має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території Російської Федерації. Закони та інші правові акти, які приймаються в Російській Федерації, не повинні суперечити Конституції». Стаття 7 Конституції Молдови, містить наступний припис: «Конституція Республіки Молдова є її вищим законом. Жоден закон чи інший правовий акт, що суперечить Конституції, не має юридичної сили». У Конституції Грузії – це стаття 6, яка встановлює, що «Конституція Грузії – Основний закон держави. Всі інші правові акти мають відповідати Конституції».

Подекуди наявність зазначених норм у сучасних конституціях намагаються тлумачити як одну з історичних властивостей конституційного розвитку, яка притаманна другій половині ХХ століття і пов’язана з поширенням у конституційній практиці ідей правової державності. Утім, як слушно аргументує Д.Аблязов, принцип верховенства конституції відображає не стільки певну історичну конституційну реальність, коли в системі позитивного законодавства поступово виникає певний «найвищий закон», скільки екстеріоризує внутрішню логіку конституціоналізму як такого, яка з необхідністю передбачає нормативне закріплення і доктринальне утвердження наступних положень і процедур: «визнання за конституцією властивостей позитивного закону, надання конституції як основному закону найвищої юридичної сили по відношенню до будь-яких актів позитивного законодавства, гарантування найбільшого рівня стабільності конституційних норм, … забезпечення пріоритетності конституційних норм по відношенню до норм позитивних законів, формування механізмів та процедур скасування або припинення дії норм позитивних законів, якщо вони суперечать конституційним нормам, фіксація принципу прямої дії конституційних норм як по відношенню до законів, які конкретизують конституційні положення, так і для всіх тих випадків, коли в результаті державної нормотворчості обмежуються або порушуються встановлені конституцією права і свободи»10. Підтримуючи в цілому зазначену аргументацію, слід все ж таки вказати й на те, що верховенство конституції та її стабільність зумовлюються не лише суто правовими факторами, коли конституціоналізм тлумачиться як необхідна основа суспільно-правового і суспільно-політичного розвитку в цілому11, але й мають свою чітко виражену суспільну детермінанту. До речі, на цей аспект вказує А.Пархоменко, доводячи, що в самому понятті конституціоналізму міститься ідея забезпечення стабільності найважливіших суспільних відносин, які є об’єктом конституційно-правового регулювання і конституційно-правової охорони та захисту12. Тобто суспільний розвиток, коли саме суспільство сприймається не як «керована маса», а як активна і складна система автономних суб’єктів та їх відносин (саме в такий спосіб до тлумачення поняття «суспільство» підходив Т.Парсонс13) передбачає гарантування стабільності тих умов, правил і принципів, від яких залежить існування цього суспільства. В.Чиркін описує це наступним чином: «конституція – не лише юридичний акт, це також своєрідний суспільний договір між різними верствами населення, їх об’єднаннями, тими, хто править і тими, ким правлять… в кінцевому рахунку все суспільство… зацікавлене у стабільності та дотриманні конституції, оскільки суспільний компроміс досягнутий і з головними принципами конституції погодились основні сили суспільства»14.

Таким чином, забезпечення стабільності конституції та конституційних норм постає одним з ключових завдань не лише держави, але й усього суспільства. Цю вимогу О.Святоцький та М.Теплюк описують поняттям «принципу непорушності». Причому, як доводять згадані дослідники, зазначений принцип можна тлумачити і як забезпечення максимальної стабільності конституції (йдеться насамперед про спеціальний порядок внесення змін і доповнень до конституцій, який передбачений конституціями практично всіх без виключення держав світу), і як імперативну заборону щодо певних змін, які можуть бути гіпотетично внесені до конституції у разі зміни політичних або інших обставин. Зокрема, коментуючи статтю 157 Конституції України вони зазначають, що аналіз змісту цієї статті засвідчує наявність чіткої та однозначної заборони вносити зміни до Конституції України, якщо вони спрямовані на скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина, або на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України15. Разом з тим, навіть якщо йдеться про «допустимі» зміни до конституції, то і у цьому випадку, існує спеціальний і доволі жорсткий порядок їх внесення. Як правило, це обов’язкове голосування більшістю від конституційного складу парламенту (2/3 або 3/5 голосів депутатів), наявність висновку органу конституційної юрисдикції тощо. Більше того, останнім часом у зарубіжному конституційному праві поступово формують нові інститути, які регламентують внесення змін до конституцій. Наприклад, конституціями Данії, Єгипту та ряду інших держав передбачено, що внесення змін до конституцій можливе лише шляхом їх затвердження на всенародному референдумі. Так, само конституційний досвід багатьох країн (Франція, Німеччина, Португалія, Греція, Індія тощо) вказує на появу інституту «захищених статей» конституцій, які або взагалі не підлягають змінам, або можуть бути змінені лише у спеціальному ускладненому порядку. Так само доволі часто в самій конституції можуть вказуватись певні розділи або частини, які передбачають «ускладнений» спосіб їх зміни. Як відомо у Конституції України, статті 155 та 156 встановлюють спеціальний порядок внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції України. Зокрема, законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України. Водночас, як вказується у статті 156 Конституції України, законопроект про внесення змін до розділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. З цього погляду, навряд чи можна сперечатися з тим, що наразі міжнародна практика розвитку конституціоналізму засвідчує явну тенденцію до посилення гарантій стабільності конституцій16.

Разом з тим, не можна ставити під сумнів і те, що стабільність конституцій не повинна перетворюватись на своєрідне гальмо у розвиткові суспільних відносин. З одного боку, як зазначає М.Воронкова, саме поняття «стабільності конституції» вимагає певного переосмислення в умовах глобальної кризи, коли від гнучкості та ефективності правового регулювання часто залежить доля всієї країни17. З іншого боку принцип стабільності конституції не повинен ставати завадою на шляху реформ. Особливо з огляду на те, що доволі часто ці реформи покликані втілювати найбільш важливі конституційні принципи і цінності. Свої аргументи на користь такої позиції пропонує й О.Качалюк18. Серед вітчизняних фахівців цю проблему одним з перших порушував Л.Юзьков, доводячи, що у суспільстві завжди є потреба приведення до певної відповідності фактичної та юридичної конституції. Більше того, на думку цього визначного фахівця, саме зміна суспільних відносин, їх динамічний розвиток, поява нових форм та інститутів суспільного співіснування та взаємодії породжує потребу змін на рівні юридичної конституції19.

Доволі часто вимога посилення інституту «захищених статей» або «захищених розділів» конституцій аргументується через референцію до теорії природного права, та пов’язану з нею ідею суспільного договору. При такому підході, стабільність конституції постає прямим наслідком стабільності та незмінності суспільного договору, руйнація чи зміна якого може спричинити руйнацію не лише системи публічної влади, але й суспільної організації як такої. Саме в такий спосіб на доктринальному рівні відбувається доведення неможливості скасування або звуження міжнародно визнаних прав і свобод людини і громадянина, відмови від суверенітету тощо. Щоправда, цілий ряд цікавих і слушних аргументів на користь гарантування стабільності конституції можна зустріти й у представників юридичного позитивізму, які розглядають принцип стабільності конституції як запоруку стабільності системи позитивного законодавства, а також гарантування таких його ознак як несуперечливість, ефективність, визнання норм позитивного права громадянами тощо. Тому, зважаючи на достатньо високий рівень консенсусу щодо інститутів забезпечення стабільності конституцій та їх важливості, варто звернути увагу на інший аспект цієї проблеми, який пов'язаний саме з динамізмом розвитку суспільних відносин, а отже й конституцій та систем конституційно-правового регулювання.

Європейська конституційна історія демократичних країн ХХ століття надає чимало прикладів не лише внесення змін і доповнень до конституцій, але й прийняття нових конституцій. При цьому, доволі сумнівною видається спроба інтерпретувати факт подібних конституційних змін як «заперечення принципів конституціоналізму, демократії і правової державності». Отже сам факт динамізму конституцій та конституційного регулювання не викликає сумніву. Однак якою мірою зазначений динамізм може, чи точніше – повинен, бути сполученим з принципом стабільності конституцій? На думку, В.Васильєва, це питання становить одну з найскладніших проблем сучасного конституційного права, від успішності розв’язання якої залежить не лише формування і розвиток нової доктрини конституційного права, але й успішність конституційного регулювання суспільних відносин20. Очевидно, що це питання повинно знайти свого відображення й у триваючому нині в Україні конституційному процесі.

В найбільш загальному плані цю проблему доцільно розглядати у двох аспектах. По-перше, необхідність та суспільна детермінованість конституційного процесу, що визнається практично усіма без винятку вітчизняними науковцями і політиками, максимально гостро поставила питання про удосконалення не просто окремих розділів Конституції України (в першу чергу, це, звісно ж, стосується розділів, які визначають основи організації і функціонування вищих органів державної влади, а також гарантують народовладдя та розвиток системи місцевого самоврядування), але й про модернізацію всієї Конституції України в цілому. При цьому предметом удосконалення має стати й той розділ Конституції, який визначає порядок внесення змін до Конституції та засоби її охорони. Раніше вже висловлювались пропозиції об’єднати в один розділ питання статусу Конституційного Суду України з порядком внесення змін до Конституції України. Визнаючи слушність такого підходу, видається правильним розширити його шляхом закріплення в конституції положення про загальні гарантії конституційності законів України. Зокрема, доцільно передбачити, що конституційність закону, тобто відповідність його Конституції України, забезпечується Верховною Радою України, Президентом України, Конституційним Судом України. Верховна Рада України приймає закони та припиняє їх чинність на основі і відповідно до Конституції України, з дотриманням порядку їх прийняття, визначеного Конституцією України. Президент України забезпечує конституційність законів при їх схваленні, а також шляхом реалізації свого права звернення до Конституційного Суду України для вирішення питання про конституційність закону. Нарешті, Конституційний Суд України забезпечує конституційність законів шляхом ухвалення рішення про визнання закону неконституційним повністю чи в окремій частині, а також шляхом дачі висновків щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України конституційним вимогам. На нашу думку, це дозволить створити додаткові механізми протидії будь-яким спробам обмежувати або спотворювати зміст та сутність конституційного регулювання будь-якими іншими нормативно-правовими актами, і в першу чергу законами. По-друге, в процесі модернізації Конституції України мають бути передбачені спеціальні механізми, які б гарантували неможливість будь-яких подальших змін до Конституції виключно через політичні маніпуляції, які реалізуються тими чи іншими органами державної влади. Наразі у світовій практиці доволі широко використовується механізм парламентсько-всенародного способу змінення конституцій, коли до цього процесу рівню мірою залучаються як парламент (як вищий всенародний представницький орган законодавчої влади), так і громадяни (які на референдумі схвалюють або не схвалюють пропоновані і розроблені парламентом зміни до будь-яких статей конституції). Позитивом такого підходу є створення перешкод для будь-яких спроб поза народного або позапарламентського внесення змін до конституцій. До речі, три випадки зміни Конституції України стали можливими саме через відсутність цього конституційного механізму. У першому випадку (у 2004 році) – це сталося завдяки рішенню, яке було прийнято виключно парламентом, у другому випадку (у 2010 році) – це рішення фактично було прийнято єдиним органом конституційної юрисдикції без доручення як парламенту, так і народу, втретє – рішення також приймалось парламентом (2014 рік).

Таким чином, узагальнюючи отримані результати дослідження, можемо сформулювати наступні висновки. По-перше, проблема забезпечення стабільності Конституції має діалектичну природу і зумовлюється специфікою існування та розвитку будь-якого суспільства, якому притаманні одночасно і динамізм (розвиток тих чи інших суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання або передбачають достатній рівень конституційного захисту та охорони), і усвідомлення потреби гарантування стабільності основ суспільної взаємодії як цілісної та життєздатної системи. З цього погляду, будь-які спроби заперечувати або принцип стабільності конституції, або об’єктивну детермінацію конституційного процесу спричиняються хибним тлумаченням природи суспільства та суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання. По-друге, на сьогоднішній день світова практика розвитку конституціоналізму характеризується загальною тенденцією до посилення гарантій стабільності конституцій та постанням нових механізмів внесення змін і доповнень до конституцій. При цьому дедалі більшого визнання та поширення набуває практика введення до тексту конституцій «захищених статей» або «захищених розділів (частин)», які передбачають ускладнений порядок внесення змін до них, або взагалі унеможливлюють подібні зміни (за винятком прийняття нової Конституції). По-третє, загальна логіка модернізації Конституції України передбачає трансформацію та паралельне посилення гарантій стабільності Конституції, які б, з одного боку – максимально забезпечили чітку відповідність законодавства нормам і положенням Конституції України, а з іншого – розробити і запровадити нові механізми прийняття законів про внесення змін і доповнень до Конституції України. У цьому контексті видається доцільним закріпити на конституційному рівні парламентсько-всенародний спосіб внесення змін до Конституції України, коли до цього процесу рівною мірою долучаються і парламент і народ (завдяки конституційному інституту всенародного референдуму). При цьому коло суб’єктів, які можуть ініціювати через парламент внесення змін до Конституції України повинно включати у себе народ України, парламент, Президента України, Верховний Суд України та Конституційний Суд України (в частині, яка стосується охорони Конституції).

          Використані джерела: 

1. Бориславський Р. Юридичне значення преамбули Конституції України / Р. Бориславський // Вісник Львівського університету. Серія юридична. ‒ 2011. ‒ Вип. 53. ‒ С. 122.

2. Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм: монографія / А. Р. Крусян. ‒ К. : Юрінком Інтерп, 2010. ‒ С. 332-335.

         3. Бостан С. К. Форми організації публічної влади в контексті модернізації Конституції України / С. К. Бостан // Право та державне управління. ‒ 2011. ‒ № 3. ‒ С. 4-5.

      4. Приходько Х. В. Теорія конституційного процесу доктринальні та прикладні аспекти: Монографія / Х. В. Приходько. ‒ Тернопіль: Джура, 2010. ‒ С. 258.

        5. Береза Н. В. Ціннісно-гуманістичний зміст Конституції України: проблема реалізації / Н. В. Береза // Право і суспільство. ‒ 2010. ‒ № 6. ‒ С. 85.

       6. Див. Тодика Ю.М. Конституція України – Основний закон держави і суспільства / Ю. М. Тодика . – Харков: Факт, 2001.

        7. Скрипнюк О. В. Курс сучасного конституційного права України: Академічне видання / О. В. Скрипнюк. ‒ Х. : Право, 2009. ‒ С. 84-85.

         8. Зорькин В. Д. Россия и Конституция в ХХІ веке / В. Д. Зорькин. ‒ М. : Норма, 2008. ‒ С. 30.

        9. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты / Жакке Ж.-П. – М.: Юристъ, 2002. – С. 103-105.

      10. Аблязов Д. Е. Принцип верховенства конституції і позитивне законодавство / Д. Е. Аблязов // Юридична Україна. ‒ 2006. ‒ № 5 (41). ‒ С. 34.

       11. Поярков С.Ю. Конституционализм как основа государственной власти в современной России: Монография / С.Ю. Поярков. Менделеево: ФГУП «ВНИИФТРИ», 2011. ‒ С. 25-41.

     12. Пархоменко А.Г.Конституционализм: становление и развитие в России / А.Г. Пархоменко. М., Воронеж: МОДЭК, МПСУ, 2012. ‒ С. 10-21.

         13. Див. Парсонс Т. Система современных обществ / Т. Парсонс. ‒ М. : Аспект Пресс, 1998.

       14. Конституция в ХХІ веке: сравнительно-правовое исследование: Монография / Отв. ред. В. Е. Чиркин. ‒ М. : Норма; ИНФРА-М, 2011. ‒ С. 626.

         15. Конституція України. Науково-практичний коментар / Голова редкол. В. Я. Тацій. ‒ Х.: Право, 2011. ‒ С. 1081.

      16. Тлембаева Ж. У.Стабильность Конституции как важнейшее условие демократического развития общества и устойчивого социально-экономического развития государства / Ж. У. Тлембаева // Юридические науки. ‒ 2010. ‒ № 2 (42). ‒ С. 24-25.

   17. Воронкова М. Л.Стабильность конституции в условиях глобального кризиса / М. Л. Воронкова // Конституционные чтения: Межвузовский сборник научных трудов. ‒ Саратов: Изд-во Поволж. акад. гос. службы, 2009. Вып. 10. ‒Ч. 2. ‒ С. 29-30.

         18. Кичалюк О. Н.Проблема соотношения стабильности и динамизма российской Конституции / О. Н. Кичалюк // Конституционные чтения: Межвузовский сборник научных трудов. ‒ Саратов: Изд-во Поволж. акад. гос. службы, 2009. Вып. 10 ‒ Ч. 1. ‒ С. 90-93.

         19. Тихонова Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична / Є. Тихонова, Л. Юзьков // Право України. – 1992. – №1. – С.9-10, 31.

         20. Васильев В. И.О динамике и стабильности Конституции / В. И. Васильев // Конституция и законодательство. Материалы международной научно-практической конференции, Москва, 29 октября 2003 г. ‒ М. : ИзиСП, 2003. ‒ С. 87.

Прочитано 207 разів Останнє редагування Понеділок, 26 грудня 2016 22:06
Ви тут: Home Архів номерів #4(12)/2015 КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС І ПРОБЛЕМА СТАБІЛЬНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА - Яковлєв А.А.