Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Понеділок, 26 грудня 2016 20:38

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ СИСТЕМИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА ТА СИСТЕМИ ФІНАНСОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА - Очкуренко С.В.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

У статті розглядаються окремі проблеми співвідношення системи фінансового права та системи фінансового законодавства. Досліджуються способи застосування положень законодавства, що містять структурні елементи фінансово-правових норм та норм інших галузей права. Обґрунтовується об'єктивний взаємозв'язок грошово-кредитних, бюджетних і податкових відносин, необхідність субсидіарного застосування положень цивільного законодавства до регулювання фінансових відносин. Здійснюється розмежування відносних та абсолютних речових відносин щодо коштів публічних грошових фондів.

 

Формування фінансового права в системі права держави обумовлене об’єктивними причинами, але ж здійснюється воно під вирішальним впливом таких суб’єктивних чинників як правотворча діяльність держави, а в більш пізні часи – також під впливом юридичної науки. Фінансове право визначають як сукупність правових норм, що регулюють відносини в сфері мобілізації, розподілу та використання публічних фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави. Таким чином, завдання та функції держави, які об'єктивно можуть бути вирішені та фактично вирішуються за допомогою впливу фінансового права на суспільні відносини є основними чинниками, що обумовлюють як внутрішню структуру, так і місце фінансового права в системі права держави.

В теорії співвідношення права та законодавства розглядають як співвідношення змісту та форми, в якій цей зміст виражається. Одним із завдань юридичної науки та законодавчої практики є досягнення певної відповідності між формою та змістом, тобто відповідності між системою права та існуючою системою законодавства. Однак повна дзеркальна відповідність форми та змісту на практиці є недосяжною.

Система фінансового права була теоретично обґрунтована в радянський період Ю.А.Ровінським, Р.О.Халфіною, Л.К.Вороновою, В.В.Безчеревних, М.І.Піскотіним, Н.І.Хімічевою, С.Д.Ципкіним, О.М.Горбуновою. Теоретичні проблеми побудови системи фінансового права та системи фінансового законодавства в пострадянський та сучасний період досліджувались багатьма науковцями, серед яких слід виділити Л. К. Воронову Д. В. Вінницького, В. М. Вишновецького, О. М. Горбунову, О. Ю. Грачову, Т. С. Єрмакову, І. Б. Заверуху, С. В. Запольского, М. В. Карасьову, М. П. Кучерявенка, О.А. Лукашева, А. А. Нечай, О. П. Орлюк, П. С. Пацурківського, Н. Ю. Пришву, Л. А. Савченко, Е. Д. Соколову, Н. І. Хімічеву, О. І. Худякова та ін.

В останні роки була проведена значна систематизація фінансового законодавства, а також кодифікація положень бюджетного та податкового законодавства. Однак в цілому фінансове законодавство так і не набуло загальних форм, що відповідають системі фінансового права. Теоретична модель системи фінансового права також недостатньо розроблена відповідно до сучасних фінансових відносин. Внутрішня структура фінансового права є дискусійною стосовно до багатьох інститутів цієї галузі права. Норми фінансового права розкидані, а часто «заховані» в величезному масиві законодавства, в якому кількісно переважають нормативні акти комплексного характеру.

Основними завданнями цієї роботи є вирішення окремих проблем співвідношення структури фінансового права та фінансового законодавства, що може сприяти встановленню меж фінансово-правового регулювання та дозволити правильно застосовувати положення чинного законодавства, зокрема, виділяти в ньому положення, що встановлюють фінансово-правові норми або їхні окремі елементи. З цією метою досліджуються способи кваліфікації положень законодавства, що містять структурні елементи фінансово-правових норм та норм інших галузей права. Актуальність теми обґрунтовується розглядом в її межах частин загальної проблеми, що спеціально не досліджувалися раніше, зокрема, питань субсидіарного застосування положень цивільного законодавства до регулювання фінансових відносин, можливостей застосування аналогії цивільного закону в фінансовому праві. Окрема увага приділяється також дискусійним питанням, зокрема, питанням визначення правової природи грошово-кредитних відносин, відносних та абсолютних речових відносин щодо коштів публічних грошових фондів.

Значна кількість практичних проблем застосування норм фінансового права викликані тим, що в даний час більшість положень загальної частини фінансового права розроблені тільки доктринально і не встановлені законодавчо стосовно до всіх інститутів особливої частини фінансового права. Законодавче закріплення загальних норм здійснюється індуктивним методом шляхом поступового виділення загальних норм і принципів окремих інститутів, а потім підгалузей фінансового права. Таким чином формувалося бюджетне та податкове законодавство і здійснювалася їх наступна кодифікація.

Ще однією базисною складовою системи фінансового права є грошово-кредитне регулювання, яке хаотично відображено в сучасному законодавстві. У цій сфері використовуються комплексні нормативні акти, які часто не узгоджені між собою, не кажучи вже про майже повну відсутність взаємозв'язку з актами бюджетного і податкового законодавства. При цьому взаємозв'язок грошово-кредитних, бюджетних і податкових відносин має фундаментальний характер і вимагає узгодженого правового регулювання, на що звертається увага в багатьох наукових дослідженнях [1, с. 31-34][2, с. 4-7]і що ще більш яскраво підтверджено практикою здійснення фінансової діяльності української держави в періоди фінансових криз. Однією з причин уразливості фінансово-кредитної системи України та великих масштабів негативних наслідків кризових явищ, які зазнає економіка України, є відсутність юридичних механізмів збалансованого управління грошово-кредитною і бюджетною системами держави.

Виходячи з викладеного, вважаємо, що основними завданнями фінансового права в сучасний період є створення узгодженої системи нормативного регулювання грошово-кредитних та бюджетно-податкових відносин, спрямованої на забезпечення макроекономічної стабільності та економічного зростання. Це передбачає системне регулювання фінансовим правом бюджетно-податкових відносин, відносин щодо грошової емісії, грошового обігу, забезпечення стабільності національної валюти у відношенні до іноземної валюти, захисту грошей (національної валюти) від інфляції, використання іноземної валюти для здійснення розрахунків, основних засад діяльності банків, платіжних систем та інших фінансових посередників. Лише після наукового обгрунтування, розроблення та законодавчого закріплення такого регулювання будуть створені передумови для поступового формулювання та закріплення в законодавстві положень загальної частини фінансового права. В найближчої перспективі це може бути зроблено шляхом прийняття загального закону про фінансову систему України. Найбільш високим рівнем вдосконалення фінансового законодавства могла б бути його загальна кодифікація. Однак сучасний рівень розвитку законодавства, практики його застосування та наукового дослідження не дозволяють зробити висновки про наявність передумов навіть для початку робіт щодо загальної кодифікації фінансового законодавства.

Істотні питання співвідношення фінансового права та фінансового законодавства пов'язані також з дослідженням об'єктивних взаємозв'язків публічних фінансових відносин і економічних відносин, що регулюються іншими галузями права. Особливу увагу слід приділяти взаємозв'язку цивільного і фінансового права. Зазначені галузі використовують протилежні методи та різні принципи правового регулювання, тому їх розмежування має величезне практичне значення стосовно до будь-яких конкретних правовідносин. Разом з тим, за предметною ознакою фінансове та цивільне право тісне взаємозалежні і цей взаємозв'язок об'єктивно обумовлений.

Якщо виходити з того, що право та правовідносини є надбудовою над економічними та іншими базисними відносинами, то фінансове право і фінансові правовідносини виступають надбудовою другого рівня. Фактичні фінансові відносини є надбудовою над економічними та іншими відносинами, а право, що регулює ці відносини, і правовідносини, які виникають у результаті такого регулювання, є надбудовою другого рівня. Зазначене твердження не спростовується обставиною, що фактичні фінансові відносини не можуть існувати інакше, як у формі фінансових правовідносин [3, c. 8], оскільки нерозривність фактичних фінансових відносин і фінансових правовідносин зовсім не означає, що перші як даність взагалі не існують. Сутність фінансового права як надбудови другого рівня визначає його тісні зв'язки з галузями права, які регулюють базисні відносини, зокрема, з цивільним правом.

Одним з найбільш дискусійних теоретичних питань, що має суттєве значення для побудови системи фінансового права і законодавства та може бути вирішено лише з врахуванням взаємозв'язку цивільного та фінансового права, а також з врахуванням необхідності розмежування фінансових та цивільних відносин, є питання про існування права власності на безготівкові кошти. В радянський період державна форма власності на фонд коштів була визначальною ознакою належності відносин з приводу цих коштів до предмета фінансового права. Зараз пріоритетною стає ознака публічності, але форма власності на фонд коштів також має істотне значення.

При цьому слід враховувати, що бюджети та публічні позабюджетні фонди коштів існують в безготівкової формі. Римське право не визнавало речових прав (rights in rem) на нематеріальні об'єкти. Цей постулат відносно безготівкових грошей часто підтримують в сучасної юридичної науці. Але потрібно визначити, як це питання вирішується зараз чинним законодавством (de lege lata). Коли в ст.ст. 192, 193 Цивільного кодексу України, що включені до глави 13 «Речі. Майно» цього Кодексу, встановлюються правила про гроші (грошові кошти) і валютні цінності, то тут принаймні не заперечується можливість визнання безготівкових коштів у національній та іноземній валюті об’єктами права власності. Більше підстав для висновку про те, що законодавець визнає безготівкові кошти об’єктом права власності, дають ст. 326, 327 ЦК, в яких встановлюється, що у державній і комунальній власності можуть бути грошові кошти. Чітка відповідь на ці запитання випливає із ч. 2 ст. 1062 ЦК («кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підлягають поверненню відповідно до статті 388 цього Кодексу»). Ст. 388 ЦК встановлює правила про віндикацію, а в порядку віндикації можуть бути витребувані тільки речі, що принаймні можуть бути індивідуалізовані в даних правовідносинах; отже, і безготівкові гроші, що обліковуються на рахунках в банках і органах Державного казначейства, законодавець визнає речами, що можуть бути індивідуалізованими. Правда, таке твердження не зовсім погоджується з іншими нормами цивільного права, є неприйнятним теоретично, що застерігає проти послідовного застосування ч. 2 ст. 1062 ЦК.

Проте є і більш надійна нормативна опора для твердження про існування права власності на безготівкові грошові кошти. Згідно частини першої ст. 142 Конституції України доходи місцевих бюджетів перебувають у власності територіальних громад. Цілком зрозуміло, що в цьому конституційному положенні мова не могла йти тільки про доходи в готівковій формі, бо таких доходів і взагалі не існує. Платежі до бюджетів, як правило, здійснюються у безготівковій формі, а у випадках їх здійснення у готівковій формі пізніше набувають безготівкової форми. Наведене конституційне положення відтворюється у ч. 3 ст. 16 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» і доповнюється правилом про те, що в комунальній власності можуть перебувати і інші грошові кошти. Але найбільш переконливо на користь визнання законодавцем права власності на безготівкові грошові кошти свідчить п. 1.3 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», згідно якого датою валютування є, зокрема зазначена в розрахунковому документі дата, починаючи з якої, гроші, переказані платником отримувачу, переходять у власність отримувача. Раз гроші у безготівковій формі можуть переходити у власність отримувача, вони можуть і перебувати у його власності, а отже, - у власності будь-якого учасника цивільних відносин, оскільки кожен із них може бути отримувачем.

Звичайно, не можна не визнати логічність доводів тих науковців, які визнають безготівкові кошти об’єктом зобов’язальних прав. Але ж закони перш за все повинні бути зорієнтовані на вирішення практичних задач, а тільки потім – на чистоту теоретичних схем, на яких воно ґрунтується. Визнання права власності на безготівкові грошові кошти дає можливість підвести право на ці об’єкти під захист ст. 41 Конституції, присвяченої праву власності, і погодити захист цього права з практикою Європейського Суду з прав людини. Потрібно також враховувати, що гроші готівкою є загальновизнаним об’єктом права власності, а безготівкові кошти виконують аналогічні функції та визначаються як гроші чинним законодавством.

При цьому необхідно визнати, що абсолютні відносини щодо бюджетних коштів регулюються виключно нормами цивільного права. Однак часто здійснюються спроби довести протилежне. Х.В.Пешкова, посилаючись на статтю Є.А.Ровинського, що була опублікована 1940 року, пише, що «речовий характер фінансових правовідносин, їх зв'язок з реалізацією державою права власності були помічені науковцями уже давно» [4, c. 15]. А.Є.Самсонова стверджує, що «фінансове право на сучасному етапі регламентує майнові відносини статики» [5, c. 8].

Більш визначено висловлюється М.В.Карасьова: «…Фінансове право регулює … відносини власності держави та муніципальних утворень на майно у вигляді грошових коштів, що складають казну Російської Федерації, суб’єктів РФ і муніципальних утворень». Стосовно позабюджетних коштів М.В.Карасьова пише, що відносини власності на ці кошти «урегульовані нормами фінансового і, зокрема бюджетного законодавства [6, c. 12]. Право власності держави на кошти державного бюджету та більшості позабюджетних фондів є незаперечним. Питання ж про галузеву належність правових норм, що регулюють відносини власності, потребує вирішення, бо зазначення на регулювання цих відносин «нормами фінансового і, зокрема бюджетного законодавства» відповіді на запитання про галузеву належність цих норм не дає з огляду на те, що в актах фінансового, зокрема бюджетного законодавства можуть встановлюватись норми не тільки фінансового права, а й окремі норми інших галузей права, зокрема цивільного.

Що стосується галузевої належності права власності на бюджетні кошти, то конструювання фінансового чи бюджетного права власності не виключалось би тоді, коли б науковці, які його конструюють, показали, в чому ж воно полягає. М.В.Карасьова, визнаючи, що право державної і муніципальної власності на бюджетні кошти закріплюється «нормами цивільного законодавства», пише, що безпосереднє регулювання володіння, користування і розпорядження державною казною «здійснюється відповідно до норм фінансового права» [6, c. 12]. Слід було б враховувати, що відносини власності – це абсолютні відносини, а право власності існує в абсолютних правовідносинах, тому і правомочності володіння, користування, розпорядження є абсолютними. Якщо у процесі здійснення цих прав здійснюється перехід у відносні правовідносини (rights in personam), з моменту появлення можливості зафіксувати цей перехід здійснюється вихід із сфери абсолютних правовідносин. За межами цієї сфери не існує відносин власності, а отже, - і їх правового регулювання. Отже, фінансового права власності існувати не може.

Таким чином, фінансове право прямо не регулює абсолютні речові відносини, проте до предмету фінансового права належать відносини щодо мобілізації, розподілу та використання державних та інших публічних фондів коштів, які є відносними та в більшості випадків базуються на реалізації державою та іншими публично-правовими утвореннями цивільних речових прав на кошти . Одним із прикладів можуть бути відносини податкової застави.

Податковий кодекс України на відміну від законодавства деяких інших країн не передбачає укладання договору податкової застави, а підставою його виникнення встановлює юридичні факти податково-правового характеру. Але яскраво виражені публічно-правові елементи в положеннях Податкового кодексу України щодо застави не перетворюють податкову заставу у фінансово-правове явище. По своїй суті воно залишається явищем цивільно-правовим. Ця сутність виражається в праві заставодержателя при відповідних умовах одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 Цивільного кодексу України). Переважне право заставодержателя перед іншими особами - це право на річ, що не може бути іншим, ніж цивільним правом. Але права заставодержателя, у тому числі, і при податковій заставі, не можуть бути зведені лише до речових прав. А.Р. Чанишева переконливо довела, що застава як спосіб забезпечення та виконання цивільних зобов'язань містить у собі речову та зобов'язальну складові [7, c. 42-56]. Цивільно-правова зобов'язальна складова при податковій заставі не має місця. У відповідності зі ст. 124 Податкового кодексу України порушення порядку відчуження платником податків майна, що перебуває в податковій заставі, тягне застосування штрафних (фінансових) санкцій.

При цьому необхідно також звернути увагу на той факт, що відносини податкової застави недостатньо врегульовані в Податковому кодексі України, а також в інших актах податкового законодавства. Тому виникає питання про те, яким чином регулюються подібні відносини.

Взаємозв'язок фінансового права з цивільним правом як з галуззю права, що регулює базисні економічні відносини, об'єктивно обумовлює використання положень цивільного законодавства для регулювання фінансових відносин. Наприклад, режим оподатковування конкретного суб'єкта завжди залежить від його цивільно-правового статусу й того, які правочини він використовує у своїй діяльності. З іншого боку, недоцільно й навряд чи можливо повністю дублювати у тексті Податкового кодексу всі цивільно-правові терміни й положення, які можуть вплинути на режим оподатковування.

В пункті 5.3 статті 5 Податкового кодексу України зазначено, що «інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами». Оскільки значення термінів розкривається не тільки у визначеннях відповідних понять, а й у законодавчих положеннях, що встановлюють правові норми, п. 5.3. ст. 5 Податкового кодексу України слід тлумачити як припис щодо субсидіарного застосування до податкових відносин, зокрема, норм цивільного права.

Частина 2 статті 1 Цивільного кодексу України встановлює, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Це істотне обмеження субсидіарного застосування положень цивільного законодавства, що поширюється практично на всі фінансові відносини та, безумовно, підлягає виконанню органами правозастосування. Разом з тим, воно не виключає такого субсидіарного застосування. Частина 2 статті 1 Цивільного кодексу України формулює загальне правило, що діє, «якщо інше не встановлене законом». Причому, на нашу думку, інше може бути встановлено законом не тільки у випадках прямого посилання на цивільне законодавство, але й у тих випадках, коли законодавець у фінансово-правових цілях прямо використовує категорії й конструкції цивільного законодавства без їхнього окремого врегулювання актами фінансового законодавства.

Так Бюджетний кодекс України прямо не встановлює положення, подібного вказаному положенню пункта 5.3 статті 5 Податкового кодексу України. Але це, на наш погляд, не означає неможливість субсидіарного застосування до бюджетних відносин положень цивільного законодавства, якщо в Бюджетному кодексі прямо вживається відповідне цивільно-правове поняття. Так, коли в статті Бюджетного кодексу, що закріплює норму бюджетного (фінансового) права, використовується поняття юридичної особи, те це означає можливість застосування до відповідних бюджетних (фінансових) відносин положень цивільного законодавства, що визначає ознаки юридичних осіб. При іншому тлумаченні ми повинні будемо дійти висновку, що приписи Бюджетного кодексу, що адресовані юридичним особам, не підлягають застосуванню, оскільки бюджетне законодавство не передбачає необхідного набору ознак, що дозволяють ідентифікувати суб'єкта як юридичну особу. Таким чином, вважаємо, що пряме використання у фінансовому законодавстві понять, термінів або конструкцій, сформульованих винятково цивільним законодавством, означає встановлення законом виключення із правила ч. 2 ст. 1 Цивільного кодексу України про заборону використання цивільного законодавства до фінансових правовідносин. Разом з тим, з огляду на масштаби використання цивільно-правових конструкцій у публічно-правових відносинах, а також щоб уникнути різних підходів у практиці правозастосування, вищевказане формулювання частини 2 статті 1 Цивільного кодексу України: «якщо інше не встановлене законом» доцільно викласти в редакції: «якщо інше не встановлено або не випливає зі змісту закону».

Субсидіарне застосування законодавства часто позначають в юридичних дослідженнях як міжгалузеву аналогію [8, c. 179]. Так, у підручнику, що був виданий в 2011 році, О.Ф. Скакун визначає субсидіарне застосування норм права як «рішення справи або окремого юридичного питання при відсутності норм у певній галузі права... за допомогою додаткового використання норм іншої спорідненої галузі права (міжгалузева аналогія)» [9, c. 429-430]

Тим часом, субсидіарне правозастосування та аналогія закону - це різні поняття і правові конструкції. Аналогія закону - це спосіб заповнення існуючих у законодавстві прогалин на стадії правозастосування. При цьому ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України не допускає міжгалузевої аналогії, у той час як ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України не виключають міжгалузевої аналогії, тому що термін «подібні відносини» як умова застосування аналогії закону може тлумачитися й так, що подібними можуть бути і відносини, що входять в предмет різних галузей права. Субсидіарне правозастосування прописується законодавцем, який при врегулюванні відносин, що є предметом певної галузі права, має можливість вибору: сформулювати в законі нові спеціальні положення, що належать до цієї галузі, або врегулювати ці ж відносини вказівкою на застосування положень законодавства іншої галузі. І в першому, і в другому випадку прогалин у законодавстві немає, що не дає можливість вести мову про використання в таких випадках аналогії закону. Щодо випадків, коли в законодавчому акті міститься вказівка про застосування положень, які поширюються на одні відносин, до інших відносин, Е.О. Харитонов застосовує термін «легальна аналогія». При цьому він правильно вказує на те, що «легальна аналогія» не спрямована на подолання прогалин[10, c. 79-80]. Але термін «легальна аналогія» містить у собі внутрішнє протиріччя, тому що аналогія передбачає наявність прогалин, а легальне визначення правових норм, що підлягають застосуванню, виключає наявність прогалин.

Варто звернути увагу, що в частині 1 статті 9 Цивільного кодексу України мова йде про застосування для врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища, а також до трудових і сімейних відносин, положень Цивільного кодексу, а не норм цивільного права та навіть не норм цивільного права, встановлених Цивільним кодексом. Кожний первинний елемент системи права – норма права та правовідношення, що виникає при регулюванні цією нормою конкретних суспільних відносин, не може бути комплексним і має конкретну галузеву приналежність. Однак у тексті окремого нормативного положення, навіть в окремому словосполученні, можуть міститися елементи різних, у тому числі різногалузевих норм права. Субсидіарне застосування положень цивільного законодавства до фінансових відносин є поширеним юридичним інструментом, що передбачає використання того самого тексту нормативного акту для вираження (конструювання) елементів різних норм права.

Однієї з найбільш істотних особливостей субсидіарного застосування цивільного законодавства до фінансових відносин є те, що воно не змінює галузеву належність фінансових правовідносин. Так, якщо у формулюванні Бюджетного кодексу України використовуються слова «юридична особа», то власне правовідносини залишаються бюджетними (фінансовими), хоча й передбачають додаткове використання цивілістичного нормативного матеріалу. Із цього випливає, що регулювання таких відносин здійснюється фінансовим правом з застосуванням загальних положень та принципів виключно бюджетного, а не цивільного законодавства.

Таким чином, субсидіарне застосування положень цивільного законодавства до фінансових правовідносин є об'єктивною та необхідною правовою реальністю. При цьому слід розмежовувати випадки субсидіарного застосування та випадки, коли положення цивільного законодавства застосовуються прямо до регулювання цивільних відносин, що тісно пов'язані з фінансовими відносинами. В останніх випадках, застосовуються принципи, загальні норми, регулятивні особливості та юридичні засоби (інструменти) цивільного права, а не фінансового права.

Немає необхідності в субсидіарному правозастосуванні у випадках здійснення державних позик і надання кредитів за рахунок бюджетних коштів, оскільки на такі відносини положення цивільного законодавства поширюються прямо. Твердження про те, що такі відносини регулюються фінансовим правом [11, c. 12], ігнорують ту обставину, що в такі відносини відповідні суб'єкти вступають на основі вільного волевиявлення. Що стосується Бюджетного кодексу України, то він навіть передбачає при здійсненні державних позик прийняття зобов'язань від імені України з умовою про відмову від суверенного імунітету в можливих судових справах, пов'язаних з поверненням кредитів (позик) (ч. 5 ст. 16 Бюджетного кодексу України).

Фінансове право регулює лише ті відносини, у межах яких виникають фінансово-правові передумови для відповідних правочинів, що пов'язані з ухваленням рішення про здійснення державних позик. Але необхідність цих передумов не здатна виключити цивільний характер правовідносин, про які мова йде, як і державне замовлення, що встановлено відповідним публічно-правовим актом, не впливає на цивільно-правовий характер зобов'язань, що виникають на підставі договорів, які укладаються відповідно до державного замовлення. Твердження про адміністративно-правовий характер таких договорів суперечать закону (ч. 1 ст. 649, ст. 183 ЦК України) і не можуть розглядатися як доцільні. Безперечно, що встановлення фінансовим правом передумов здійснення державних позик та інших подібних правочинів встановлює певні межи свободи договору та впливає на юридичний та фактичний зміст цивільних відносин між сторонами таких договорів. Такий вплив, хоча і має суттєвий характер, але не є прямім регулюванням цивільних відносин між позичальником та позикодавцем щодо державних позик. Фінансове право регулює відносини між державою та уповноваженими органами і банківськими установами щодо дотримання умов здійснення (випуску) державних позик, перерахування отриманих коштів до бюджету, повернення коштів за рахунок бюджету тощо.

Викладене свідчить про те, що однієї із основних умов правильного застосування положень чинного законодавства є чітке розмежування фінансових і цивільних правовідносин. Тому подальші дослідження проблем застосування законодавства до фінансових відносин мають здійснюватися разом з дослідженням проблеми розмежування відносин, які регулюються цивільним правом, з одного боку, і відносин, які регулюються фінансовим правом, з іншого боку, а також одночасно з дослідженням критеріїв розмежування норм цивільного та фінансового права.

 

          Використані джерела :

         1. Савченко К.В. Світовий досвід упровадження інструментів монетарної політики для стабілізації циклічних поливань / К.В. Савченко // Фінансове право. – 2011. – № 4. – С. 31-34.

         2. Бавико О.Є. Сучасні виклики та необхідність у змінах традиційної доктрини фінансового права / О.Є. Бавико // Фінансове право. – 2009. – № 4. – С. 4-7.

         3. Воронова Л.К. Наука фінансового права та її сучасні завдання / Л.К. Воронова // Фінансове право. – 2007. – № 1 – С. 5-9.

         4. Пешкова Х.В. Обязательственный характер правоотношений осуществления расходов бюджета//Финансовое право. – 2007. - №11. – С. 14-16.

         5. Самсонова А.Е. К вопросу об имущественных отношениях как предмете финансового права // Финансовое право. – 2010. - № 10. – С. 5-9.

         6. Карасева М.В. Бюджетное и налоговое право России. – М.: Юрист, 2003. – 173 с.

         7. Чанишева А.Р. Іпотечні цивільні  правовідносини: монографія /А.Р. Чанишева. – Одеса: Феникс, 2009. – 148 с.

         8. Лазарев В.В. Пробелы в праве и пути их устранения / В.В. Лазарев. – М.: Юрид. литература, 1974. – 184 с.

         9. Скакун О.Ф. Теорія права і держави: Підручник / О.Ф. Скакун. – К.: Правова єдність, 2011. – 520 с.

         10. Харитонов Є.О. Нариси теорії цивілістики (поняття та концепти): Монографія /Є.О. Харитонов – О.: Феникс, 2008. – 464 с.

         11. Худяков А.И. К вопросу о содержании некоторых финансово-правовых категорий /А.И. Худяков //Финансовое право. – 2010 – № 2 – С. 10-13. 

Прочитано 249 разів Останнє редагування Понеділок, 26 грудня 2016 22:10
Ви тут: Home Архів номерів #4(12)/2015 ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ СИСТЕМИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА ТА СИСТЕМИ ФІНАНСОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА - Очкуренко С.В.