Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Понеділок, 26 грудня 2016 20:43

ПРИВАТНЕ ОБВИНУВАЧЕННЯ ЗА КПК УКРАЇНИ 2012 Р.: ПИТАННЯ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ - Гринюк В.О.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Кримінальний процесуальний кодекс 2012 р. істотно реформував кримінальне провадження, яке здійснюється у формі приватного обвинувачення, регламентувавши дві його форми, які істотно між собою відрізняються за колом кримінальних правопорушень, за якими може здійснюватися провадження; юридичним значенням наявності соціальних зв'язків особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, та постраждалого; порядком ініціації кримінального провадження; стадією виникнення; характером здійснення обвинувальної діяльності у досудовому розслідуванні; за моментом виникнення; за суб'єктом підтримання обвинувачення в суді; за роллю прокурора у судовому розгляді; за роллю потерпілого у судовому розгляді;  за наслідками неявки потерпілого у судове засідання; стадією, у якій можливе закриття кримінального провадження у зв'язку з відмовою від обвинувачення. В дійсності Кримінальний процесуальний кодекс передбачив не тільки приватне, а й приватно-публічне обвинувачення, що потребує більш чіткої регламентації на нормативному рівні, пропозиції щодо якої сформульовані у статті.

 

Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р. (далі - КПК) істотно реформував провадження, ініціація та рух якого залежить від волевиявлення особи, яка постраждала від вчиненого кримінального правопорушення. Так, законодавцем було нормативно  введено,  на відміну від Кримінально-процесуального кодексу 1960 р., окрему главу 36 – "Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення" та закріплено приватне обвинувачення, яке виникає внаслідок згоди потерпілого підтримувати обвинувачення, від підтримання якого відмовився прокурор у судовому розгляді, було істотно розширено коло кримінальних правопорушень, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення. Ці та інші новели інституту приватного обвинувачення, який має давню історію, вже були активно досліджені у працях таких науковців, як М.В. Азарова, І.В. Гловюк, О.В. Єні, А.Ю. Козленко, С.І. Перепелиця, Д.О. Пилипенко, В.Г. Пожар,  М.І. Смирнов, І.А. Тітко, В.П. Шибіко, О.Г. Яновська та ін.  Проте, хоча у нормативних положеннях і у наукових працях вказується на існування, по суті, двох різних форм приватного обвинувачення, ґрунтовним дослідженням критерії диференціації цих форм та їх правова природа ще не піддавалися.

 

         Відповідно, метою цієї статті є розкриття критеріїв диференціації форм приватного обвинувачення за КПК України 2012 р.

 

         У літературі обґрунтовано зверталася увага на те, що законодавче регулювання зазначеного інституту повинно охоплювати два напрями: здійснення досудового розслідування та судового розгляду щодо окремо визначеного переліку кримінальних правопорушень, віднесених до категорії "приватного обвинувачення"; здійснення судового розгляду кримінальних проваджень, які набули статусу приватного обвинувачення вже у суді в силу попередньої відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення за умови згоди потерпілого в подальшому підтримувати обвинувачення самостійно [1, c. 135]. Як зазначає Д.О. Пилипенко, не заперечуючи доцільність існування у вітчизняному кримінальному процесі приватно-публічної форми обвинувачення, ми не погоджуємось із думкою окремих авторів щодо повного ототожнення цієї форми обвинувачення із приватною формою. ... В рамках вітчизняного кримінального процесу мають право на відокремлене існування кожна із зазначених форм обвинувачення [2, c. 87-88]. На думку С.І. Перепелиці, залежно від моменту набуття провадженням форми провадження приватного обвинувачення можна поділити на: основне – провадження приватного обви­нувачення, яке є таким апріорі (ст. 477 КПК); субсидіарне – виникає у випадку, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинува­чення у провадженні публічного обвинувачення, а потерпілий скористався правом підтримувати обвинувачення замість прокурора (ч. 3, 5 ст. 340 КПК) [3, c. 62]. Проте, крім цього критерію поділу форм приватного обвинувачення, можна виділити і ряд інших.

 

Взявши за основу назви форм приватного обвинувачення, як основна і субсидіарна [3, c. 62[ (цей ж поділ запропоновано Н.Є. Петровою стосовно неофіційного обвинувачення [4, c. 196]), наведемо додаткові критерії виділення форм приватного обвинувачення за чинним законодавством.

 

1) коло кримінальних правопорушень, за якими може здійснюватися провадження. В основній формі воно обмежено ст. 477 КПК, у субсидіарній – є необмеженим, оскільки будь-яке кримінальне правопорушення у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення та згоди потерпілого на підтримання обвинувачення.

 

2) юридичне значення наявності соціальних зв'язків особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, та постраждалого (вважаємо, що до внесення відомостей до ЄРДР ця особа не може іменуватися потерпілим). В основній формі приватного обвинувачення вони мають місце у категоріях кримінальних правопорушень, передбачених п. 2 та 3 ч. 1 ст. 477 КПК, у субсидіарній – не мають юридичного значення.

 

3) порядок ініціації кримінального провадження. Ініціація обох форм приватного обвинувачення характеризується фактичними складами, які за змістом є різними. У основній формі це подання заяви про кримінальне правопорушення, внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР та повідомлення про підозру. Відмітимо складність цього юридичного факту через, по-перше, відірваність у часі складаючих його юридичних фактів, по-друге, через їх дещо різне юридичне значення, адже подання заяви про кримінальне правопорушення, внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР ініціюють провадження у формі приватного обвинувачення, а повідомлення про підозру – приватне обвинувачення. У субсидіарній – це постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення, висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді.

 

4) стадія виникнення: для основної форми – досудове розслідування, для субсидіарної – судовий розгляд, апеляційне провадження, касаційне провадження (оскільки підстави, передбачені ст. 284 КПК, є підставами закриття кримінального провадження судом апеляційної інстанції та судом касаційної інстанції). Вважаємо, що субсидіарна форма приватного обвинувачення не може з'явитися у підготовчому провадженні, не зважаючи на положення п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК, яка дозволяє суду закривати кримінальне провадження у зв'язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення, і водночас повністю дисонує з положеннями ч. 1 ст. 340 КПК щодо моменту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, а саме  "якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред’явлене особі обвинувачення не підтверджується", а це, відповідно, практично виключає можливість відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення у підготовчому провадженні, де дослідження доказів не проводиться. Відповідно, слід підтримати наукову позицію щодо можливості відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення лише після з'ясування обставин та перевірки їх доказами [3, с. 121; 5, с. 401; 6, с. 190].

 

5) характер здійснення обвинувальної діяльності у досудовому розслідуванні. У основній формі вона має місце з моменту повідомлення про підозру та здійснюється слідчим, прокурором. У субсидіарній формі у досудовому розслідуванні обвинувальна діяльність відсутня.

 

6) за моментом виникнення: основна форма – з моменту повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, субсидіарна форма – з моменту висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді.

 

7) за суб'єктом підтримання обвинувачення в суді. Таким суб'єктом для основної форми є прокурор (хоча у літературі і вказано на недоліки законодавства щодо нормативної регламентації обов'язковості участі прокурора [5, с. 416-417]). На стороні обвинувачення потерпілий виступає тільки  під час судового провадження, оскільки він вправі підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, потерпілий займає особливе місце серед учасників кримінального провадження, оскільки він може відноситись до сторони обвинувачення тільки у випадку, передбаченому ч. 4, 5. ст. 340 КПК України. Тому, відповідно, потерпілий є суб'єктом підтримання обвинувачення в суді лише у субсидіарній формі приватного обвинувачення.

 

8) за роллю прокурора у судовому розгляді. У основній формі він є суб'єктом підтримання обвинувачення, у субсидіарній – не є учасником судового розгляду взагалі.

 

9) за роллю потерпілого у судовому розгляді. У основній формі вона чітко не визначена. Більше того, обов'язковість його участі у судовому розгляді у основній формі приватного обвинувачення взагалі не передбачена, що слід піддати критиці, оскільки  саме він ініціював початок кримінального провадження. Тому слід погодитися з позицією, що не є зрозумілим, які наслідки наставатимуть у разі неприбуття в судове засідання без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття потерпілого в кримінальному провадженні, яке з самого початку було приватним [7, с. 488]. Відповідно, у КПК слід окремо регламентувати наслідки неявки потерпілого у такій формі приватного обвинувачення, визначившись з тим, чи слід розглядати неявку потерпілого, його законного представника, представника без поважних причин як прояв відмови від обвинувачення, оскільки відповідні положення ч. 6 ст. 340 КПК у основній формі приватного обвинувачення натепер застосовані бути не можуть.У субсидіарній формі потерпілий є приватним обвинувачем.

 

10) за наслідками неявки потерпілого у судове засідання. У основній формі вони є загальними і передбачені ст. 325 КПК. На обвинувальну діяльність така неявка потерпілого не впливає. Неявка потерпілого під час судового розгляду у субсидіарній формі приватного обвинувачення тягне принципово інші наслідки: повторне неприбуття в судове засідання потерпілого, який був викликаний у встановленому КПК порядку (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом у інший спосіб), без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття після настання обставин, передбачених у ч.ч. 2 та 3 ст. 340 КПК, прирівнюється до його відмови від обвинувачення і має наслідком закриття кримінального провадження за відповідним обвинуваченням. У літературі зверталася увага на проблемність нормативної регламентації неявки потерпілого й у цій формі приватного обвинувачення [2, с. 108; 3, с. 141].

 

11) стадія, у якій можливе закриття кримінального провадження у зв'язку з відмовою від обвинувачення. Для основної форми ст. 284 КПК передбачає можливість закриття кримінального провадження під час  досудового та судового проваджень. У літературі вже зверталася увага на проблемність законності закриття кримінального провадження у досудовому розслідуванні через неузгодженість п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК (яка дозволяє прокурору закривати кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення) із ч.4 ст. 26 та ч. 4 ст. 110 КПК, адже, якщо реалізація функції обвинувачення починається з моменту затвердження або складання обвинувального акту прокурором, то, відповідно, у досудовому провадженні, навіть якщо воно здійснюється у формі приватного обвинувачення, формально потерпілий не може відмовитися від обвинувачення, яке ще не сформульовано [5, с. 420], хоча ця точка зору і зазнала критики як із позицій системного тлумачення закону, так і крізь призму цільового способу інтерпретації [8, с. 323], і І.А. Тітком доводилося, що відмова потерпілого від обвинувачення у провадженнях у формі приватного обвинувачення є підставою для закриття кримінального провадження як на стадії судового розгляду, так і під час досудового розслідування, незважаючи на відсутність терміну «обвинувачення» у категоріально понятійному апараті даної стадії кримінального провадження [8, с. 323-324]. Хоча нами і не підтримується точка зору про те, що обвинувачення у стадії досудового розслідування первинно формується в обвинувальному акті, відмітимо, що навіть за умови висунення первинного обвинувачення у повідомленні про підозру, все одно положення п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК можуть бути піддані критиці з позицій юридичної техніки. Адже й при такому визначенні моменту виникнення обвинувачення закриття кримінального провадження, що здійснюється у формі приватного обвинувачення, до повідомлення особі про підозру не повністю відповідає буквальному тлумаченню КПК, хоча і має місце на практиці через принципову неможливість іншого підходу у вирішенні цього питання через недосконалість його нормативно-правової регламентації. Відповідно, положення п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК має бути уточнено. Для субсидіарної форми закриття кримінального провадження можливе лише  у судовому провадженні. 

 

Таким чином, аналіз положень КПК щодо нормативної регламентації "приватного обвинувачення" дозволяє зробити такі висновки. Натепер КПК регламентував під назвою "приватне обвинувачення" фактично дві самостійні форми обвинувачення, які істотно між собою відрізняються за колом кримінальних правопорушень, за якими може здійснюватися провадження; юридичним значенням наявності соціальних зв'язків особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, та постраждалого; порядком ініціації кримінального провадження; стадією виникнення; характером здійснення обвинувальної діяльності у досудовому розслідуванні; за моментом виникнення; за суб'єктом підтримання обвинувачення в суді; за роллю прокурора у судовому розгляді; за роллю потерпілого у судовому розгляді;  за наслідками неявки потерпілого у судове засідання; стадією, у якій можливе закриття кримінального провадження у зв'язку з відмовою від обвинувачення. Перша з них, провадження за якою регламентовано Главою 36 КПК, є нічним іншим, як приватно-публічним обвинуваченням, яке характеризується невдалим поєднанням приватних та публічних елементів. Друга з них, яка регламентується лише ст. 26, 340 КПК, є такою, що має традиційні ознаки приватного обвинувачення, і лише ця форма може бути визнана приватною. Відповідно, для відображення реальної правової природи цих форм обвинувачення у законодавстві, уточнення порядку провадження по них пропонуємо: 1) назву  Глави 36 КПК України викласти у редакції "Кримінальне провадження у формі приватно-публічного обвинувачення"; уточнити у цій главі порядок кримінального провадження, вирішивши такі питання, як можливість початку провадження без заяви постраждалого; роль потерпілого у цьому провадженні, вплив смерті потерпілого на рух провадження, можливість початку провадження за умови множинності постраждалих із різним волевиявленням щодо початку кримінального провадження; підстави та порядок закриття кримінального провадження, можливість закриття кримінального провадження до повідомлення про підозру тощо; 2) викласти у КПК статтю 3401, в якій регламентувати процедуру провадження у формі приватного обвинувачення, оскільки відсильна норма ч. 5 ст. 340 КПК "кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення", по суті, такою не є, оскільки процедура провадження у формі приватного обвинувачення у часовий проміжок між його початком та закінченням ніяк не регламентована.

 

 

 

Використані джерела:

1. Єні О. В. Деякі аспекти кримінального провадження у формі приватного обвинувачення / О. В. Єні // Форум права. - 2013. - № 2. - С. 134–139.

2. Пилипенко Д. О. Потерпілий як суб’єкт реалізації функції обвинувачення у кримінальному процесі України: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 /Пилипенко Дмитро Олексійович. – Донецьк, 2014. – 207 с.

3. Перепелиця С. І. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 /Перепелиця Сергій Іванович. – Харків, 2014. – 201 с.

4. Петрова Н. Е. Частное и субсидиарное обвинение /Н. Е. Петрова. – Самара: Самар. ун‑т, 2004. – 213 с.

5. Гловюк І. В. Кримінально-процесуальні функції: теорія, методологія та практика реалізації на основі положень Кримінального процесуального кодексу України 2012 р.: монографія /І. В. Гловюк. – Одеса: Юрид. літ., 2015. – 712 с.

6. Маілунц Б. Е.Відмова прокурора від підтримання обвинувачення: деякі питання // Сучасне кримінальне провадження України: доктрина, нормативна регламентація та практика функціонування : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Одеса, 17 квіт. 2015 р.) / відп. ред. Ю. П. Аленін ; Нац. ун‑т «Одес. юрид. акад.». — О., 2015. – С. 188-190.

7. Рось Г.В. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення за новим Кримінальним процесуальним кодексом України // Актуальні проблеми застосування нового кримінального процесуального законодавства України та тенденції розвитку криміналістики на сучасному етапі: м-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (Харків, 5 жовт. 2012 р.) / МВС України; Харк. нац. ун-т внутр. справ; Кримінологічна асоціація України. – Х.: ХНУВС, 2012. – С. 487-489.

8. Тітко І.А. Нормативне забезпечення та практика реалізації приватного інтересу в кримінальному процесі України: монографія / І. А. Тітко. – Харків: Право, 2015. – 448 с.  

 

Прочитано 273 разів Останнє редагування Понеділок, 26 грудня 2016 22:11
Ви тут: Home Архів номерів #4(12)/2015 ПРИВАТНЕ ОБВИНУВАЧЕННЯ ЗА КПК УКРАЇНИ 2012 Р.: ПИТАННЯ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ - Гринюк В.О.