Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Понеділок, 26 грудня 2016 20:49

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОСТУПУ СЕЛЯН ДО МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ - Гафурова О.В.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Стаття присвячена питанням правового регулювання реалізації права селян на медичну допомогу. Особлива увага звертається на реформування мережі лікувальних закладів у сільській місцевості, а також проблеми їх кадрового забезпечення. Вказується на необхідність віднесення випускників вищих медичних навчальних закладів, які направляються на роботу у сільську місцевість, до переліку випускників, яким надається одноразова грошова допомога у п’ятикратному розмірі мінімальної заробітної плати. Зроблено узагальнюючий висновок про те, що розвиток законодавства в зазначеній сфері спрямований на створення умов для подальшої «прихованої» ліквідації мережі медичних закладів у сільські місцевості. Низький рівень забезпеченості їх сучасним медичним обладнанням, медикаментами та персоналом робить практично неможливою реалізацію права селян на отримання вчасної і якісної медичної допомоги. 

 

      Одним з пріоритетних напрямів державної політики має бути здоров’я населення. Держава гарантує кожному право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування (ст. 49 Конституції України). Ще у 1983 році Всесвітньою медичною асоціацією було встановлено, що сільське населення має такі ж права на отримання медичної допомоги, як і мешканці міст. Хоча можуть існувати економічні та інші фактори, які впливають на кількість медичних послуг, що доступні у сільських районах, але тоді не має бути жодної різниці у їх якості [1]. В Україні доступність та якість медичної допомоги селянам завжди були нижчими, порівняно із аналогічною допомогою, яку отримували жителі міста. Територіальна віддаленість від центральних районних лікарень, труднощі з транспортом, розбиті шляхи, невідповідність матеріально-технічної бази сільських лікувальних установ сучасним вимогам — всі ці обставини створюють непереборні перешкоди взагалі для отримання медичних послуг [2, c. 59].

Мета цієї статті полягає у досліджені питань правового регулювання реалізації права селян на медичну допомогу. Особлива увага звертається на реформування мережі лікувальних закладів у сільській місцевості, а також проблеми їх кадрового забезпечення.

 Аналіз останніх досліджень. Серед наукових розробок, присвячених дослідженю проблем соціального розвитку села, необхідно виділити праці провідних науковців у галузі аграрного права, таких як В.М. Єрмоленко, М.І.Козирь, О.О. Погрібний, В.І. Семчик, А.М. Статівка, Н.І. Титова, В.Ю. Уркевич, В.З. Янчук.

       Низький рівень забезпеченості сучасним медичним обладнанням, автомобільною технікою та медикаментами практично унеможливлює надання вчасних і якісних лікувально-профілактичних послуг. Медичні заклади на селі не мають повного набору обладнання, виробів медичного призначення та інвентарю, необхідних для надання первинної допомоги. Не дивлячись на прийняття чисельних нормативно-правових актів, питання щодо забезпечення закладів охорони здоров'я, розташованих у сільській місцевості, необхідним сучасним обладнанням та технікою, до цих пір залишається не вирішеним.

     Особливе значення для забезпечення належної доступності первинної медичної допомоги для сільських жителів має наявність автотранспорту. За цим показником існують значні міжрегіональні відмінності: від 5,2 автомобіля на 10 тис. сільського населення у Харківській області до 1,3 автомобіля у Тернопільській, Івано-Франківській та Рівненській областях. За даними Міністерства охорони здоров’я України автопарк первинної допомоги в усіх регіонах зношений на 80 % і більше [3]. За таких умов виникає сумнів у можливості дотримання нормативу прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події за зверненнями, що належать до категорії екстрених, який становить у населених пунктах поза межами міста - 20 хвилин з моменту надходження звернення до диспетчера оперативно-диспетчерської служби центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. З урахуванням метеорологічних умов, сезонних особливостей, епідеміологічної ситуації та стану доріг, зазначений норматив може бути перевищений, але не більше ніж на 10 хвилин (пп. 2) п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2012 р. № 1119 «Про норматив прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події» ).

     Не дивлячись на те, що селу надається перевага порівняно з містом (у розрахунку на душу населення) у спорудженні об’єктів освіти, культури, спорту та охорони здоров’я (ст. 8 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в сільському господарстві), сільські мешканці постійно відчувають обмеження доступу до послуг у сфері охорони здоров’я. Такий стан речей обумовлений насамперед, дефіцитом мережі відповідних закладів у сільській місцевості. Крім того, першочергового значення набуває вирішення проблеми їх кадрового забезпечення.

        На законодавчому рівні гарантується, що мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я формується з урахуванням потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів (ст. 16 Закону України від 19 листопада 1992 р. «Основи законодавства України про охорону здоров’я»). Але статистичні дані свідчать про інше. Зокрема, забезпеченість сіл лікарнями на 2010 рік становила лише 2 %, фельдшерсько-акушерськими пунктами – 52,5 % , амбулаторіями – 12,1 %, аптеками – 9,7 % [4, c. 516].

     Відсутність у селах лікарських дільниць, амбулаторій, аптек, фельдшерсько-акушерських пунктів є одним із негативних факторів, що «виштовхують» населення з насиджених місць, збільшуючи темпи міграції [5, с. 244.]. Не дивлячись на заборону скорочення існуючої мережі лікарських закладів (ст. 49 Конституції України та ст. 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»), в умовах реформування системи первинної медико-санітарної допомоги, було здійснено ряд заходів, спрямованих на зменшення кількості медичних установ, розташованих у сільській місцевості та їх ліжкового фонду. Передбачалося зокрема: розробити регіональні плани оптимізації мережі закладів охорони здоров'я; здійснювати в разі потреби перепрофілювання ліжкового фонду закладів охорони здоров'я, у ліжковий фонд медико-соціального призначення з передачею його в установленому порядку органам соціального захисту населення; забезпечувати створення на базі закладів охорони здоров'я, денних стаціонарів, а також стаціонарів вдома (п.п. 1, 7, 8 Комплексних заходів щодо поліпшення медичного обслуговування сільського населення на 2002-2005 роки, затверджених Указом Президента України від 3 січня 2002 р. № 8).

        Значні зміни відбуваються і у структурі мережі лікувально-профілактичних закладів у сільській місцевості. Раніше вона формувалася у межах адміністративного району на міжселенній основі. До неї входили центральна районна лікарня, районні та дільничні лікарні, лікарські амбулаторії, а також фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти, центральні районні аптеки, госпрозрахункові аптеки загального типу, аптечні кіоски та аптечні пункти I та II груп, профілакторії та санаторії (п. 5.41 наказу Міністерства у справах будівництва і архітектури України від 5 січня 1994 р. № 6 «Планування і забудова сільських поселень ДБН Б.2.4-1-94»).

     Сьогодні надання медичної допомоги населенню має здійснюватися на основі пріоритетного розвитку первинної медичної (медико-санітарної) допомоги на засадах сімейної медицини. З цією метою створюються центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги (далі - ЦПМСД), які є закладами охорони здоров’я. Крім того, таку допомогу надають лікарі загальної  практики - сімейні лікарі, які провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи - підприємці та можуть перебувати з цими закладами охорони здоров'я у цивільно-правових відносинах. До складу ЦПМСД можуть входити як структурні чи відокремлені підрозділи фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії, медичні пункти, медичні кабінети (ст. 35-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).

      У сільських населених пунктах мають діяти амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти/ фельдшерські пункти (далі - ФАП/ФП) та медичні пункти тимчасового базування (далі - МПТБ).

       Амбулаторії створюються з метою забезпечення населення первинною медичною (медико-санітарною) допомогою, у тому числі невідкладною медичною допомогою, шляхом наближення місця надання такої допомоги до місць проживання прикріпленого населення та забезпечення реалізації права пацієнтів вибрати лікаря, що її надає. Зазначений медичний заклад діє на підставі Положення про амбулаторію, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 4 листопада 2011 р. № 755. В амбулаторії працюють від одного до декількох (переважно 4-8) лікарів загальної практики - сімейних лікарів. Як правило, створення амбулаторій відбувається на базі дільничних лікарень або лікарських амбулаторій, які функціонують у сільській місцевості. Так, Загальнодержавною Програмою розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2011 року, затвердженою Законом України від 22 січня 2010 р., вказувалося на необхідність продовжити роботу із створення мережі амбулаторій сімейної медицини у сільській місцевості шляхом реорганізації і перепрофілювання діючих закладів охорони здоров’я. Державною цільової програмою розвитку українського села, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007р. №1158, передбачалась реструктуризація мережі закладів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги із введенням фельдшерсько-акушерських пунктів до складу сільських лікарських амбулаторій як структурних підрозділів (п.7 р.ІІ). Зазначений підхід законодавця створив умови для руйнування існуючої мережі сільських закладів охорони здоров’я. Широко відомий факт закриття дільничної лікарні із цілодобовим стаціонаром на 20 місць у селі Миколаївка-1 Дніпропетровської області., яка обслуговувала понад 7 тис. жителів цього села та прилеглих сіл. Замість лікарні була створена амбулаторія сімейної медицини з ліжками денного перебування. Тепер найближча до села лікарня з цілодобовим стаціонаром знаходиться на відстані 70 км [6].

Аналіз законодавства у вказаній сфері свідчить про поступову тенденцію до зменшення обов’язкової кількості медичних установ у сільській місцевості. Так, Указом Президента України від 3 січня 2002 р. № 8 «Про Комплексні заходи щодо поліпшення медичного обслуговування сільського населення на 2002-2005 роки» передбачалося продовжити створення у сільських населених пунктах, у яких проживає понад 1 тис. осіб, амбулаторій загальної практики - сімейної медицини (п. 4). Тобто, згідно з цим нормативно-правовим актом, на кожну 1 тис. сільського населення мала діяти 1 амбулаторія. Але наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10 вересня 2013 р. № 793 встановлено норматив забезпеченості амбулаторіями сільського населення, який визначає пропорцію між кількістю сільського населення та кількістю амбулаторій та вказує мінімальну необхідну кількість амбулаторій на 10 тис. сільського населення: NАмбС = 3,3. Для порівняння у європейських країнах забезпеченість медичними закладами становить 4,9 на 10 тис. населення незалежно від того, місто це чи село [3]. Таким чином, навіть дотримання вказаного нормативу не забезпечить на належному рівні доступ сільського населення до медичної допомоги.

          Надання долікарської медичної допомоги населенню відповідного населеного пункту забезпечує ФАП/ФП, який є структурним підрозділом амбулаторії ЦПМСД. ФАП/ФП має статус відокремленого структурного підрозділу ЦПМСД. Такий медичний заклад створюється у населеному пункті з населенням 300 осіб і більше, де немає інших надавачів безоплатної первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, з метою забезпечення належної доступності такої допомоги жителям цього населеного пункту (п. 1 Положення про фельдшерсько-акушерський/фельдшерський пункт, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 4 листопада 2011 р. №755). Слід звернути увагу, на те, що у законодавстві чітко не визначена кількість населення за якої мають організовуватися вказані пункти. Адже вищезазначеною Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 року передбачено створення фельдшерсько-акушерських пунктів у селах з населенням понад 500 осіб (п. 7 р. ІІ).

         Крім того, у сільській місцевості взагалі не здійснюється не тільки будівництво, а й ремонт медичних закладів. З передбачених Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 року прогнозних показників щодо будівництва, реконструкції та ремонту 1,9 тис. лікарських амбулаторій і 5,4 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів, у 2008–2011 роках введено в експлуатацію 10 фельдшерсько-акушерських пунктів, які постраждали внаслідок повені у 2008 році в Чернівецькій області [7, c. 9].

        З метою підвищення доступності для населення первинної медичної (медико-санітарної) допомоги та долікарської медичної допомоги для населення віддалених від місця розташування амбулаторій та ФАП/ФПів, працівників підприємств, установ та організацій, організовується МПТБ. Це місце тимчасового базування медичного персоналу амбулаторії, ФАП/ФПів. Він не входить у структуру ЦПМСД та не має власної структури. МПТБ створюється за ініціативою органу місцевого самоврядування, керівництва підприємства, установи або організації за погодженням з головним лікарем ЦПМДС, до території обслуговування якого належить даний населений пункт, підприємство, установа або організація. МПТБ утримується за рахунок ініціатора його створення, який надає приміщення, що відповідає санітарно-гігієнічним нормам, створює належні виробничі умови, забезпечує додержання правил внутрішнього трудового розпорядку, охорони праці та протипожежної безпеки, здійснює його оснащення, забезпечує лікарськими засобами та виробами медичного призначення. У МПТБ здійснюються заходи санітарно-просвітницького та профілактичного спрямування, консультації лікарями без проведення лікувально-профілактичних процедур, що потребують додаткового обладнання, а також надання медичної допомоги. Створення та утримання вказаних медичних пунктів має відбуватися за рахунок коштів органів місцевого самоврядування або зацікавлених юридичних осіб. Відповідно, держава практично «знімає з себе» відповідальність щодо забезпечення мешканців віддалених населених пунктів доступом до безоплатних медичних послуг.

     Таким чином, у сільській місцевості відбувається прихована ліквідація мережі лікувальних закладів. За даними Державної служби статистики України, станом на 2015 рік (починаючи з 2000 року), кількість лікарняних закладів (з ліжками) скоротилася більше ніж в 12 разів (з 1007 до 74), самостійних лікарських амбулаторій та поліклінік більше ніж в 4 рази (з 2321 до 525), ФАПів – майже на 3000 (з 16113 до 13205) [8]. З метою зупинення зазначеного процесу Законом України від 23 лютого 2014 р. було введено мораторій на ліквідацію та реорганізацію закладів охорони здоров’я. Але, на сьогоднішній день, він визнаний таким, що втратив чинність. Таким чином, всупереч законодавству право сільських мешканців на охорону здоров’я продовжує порушуватися.

       Катастрофічною є ситуація із забезпеченням сільських населених пунктів лікарями. Враховуючи заробіток лікарів у сільській місцевості, умови життя та умови праці, молоді спеціалісти категорично відмовляються від розподілу у сільську медицину. Кількість введених штатних посад лікарів первинної ланки часто є нижчою за нормативну, а рівень їх укомплектованості становить 76,6 %. Навантаження на лікаря первинної допомоги у сільській місцевості подекуди сягає 5-6 тис. прикріпленого населення [3]. З метою заохочення молодих спеціалістів до роботи у сільській місцевості, рішенням Колегії Міністерства охорони здоров’я України від 29 квітня 2010 р. «Сучасний стан, реформування та подальший розвиток первинної медико-санітарної допомоги», було передбачено до 1 липня 2010 року внести зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2006 р. № 1361 «Про надання одноразової грошової допомоги деяким категоріям випускників вищих навчальних закладів» стосовно віднесення випускників вищих медичних навчальних закладів, які направляються на роботу у сільську місцевість, до переліку випускників, яким надається одноразова грошова допомога у п’ятикратному розмірі мінімальної заробітної плати (п. 3.1.2.). Виконання цього пункту рішення так і залишилось на папері…

     З метою порівняння слід зазначити, що в Росії забезпечення одноразовою грошовою допомогою медичних працівників, які погоджуються працювати та жити у сільській місцевості, здійснюється у рамках федеральної програми «Земський лікар» з 2011 року. Відносини в зазначеній сфері регулюються Законом Російської Федерації «Про обов’язкове медичне страхування в Російській Федерації» [9], яким передбачено, що у 2013 - 2014 роках здійснюються одноразові компенсаційні виплати медичним працівникам віком до 35 років, які прибули в 2013 - 2014 роках після закінчення освітньої установи вищої професійної освіти на роботу в сільський населений пункт або робітниче селище або переїхали на роботу в сільський населений пункт або робітниче селище з іншого населеного пункту і уклали з уповноваженим органом виконавчої влади суб'єкта Російської Федерації договір, в розмірі одного мільйона рублів на одного зазначеного медичного працівника. Фінансове забезпечення одноразових компенсаційних виплат медичним працівникам в 2013 - 2014 роках здійснюється в рівних частках за рахунок інших міжбюджетних трансфертів, які надаються бюджету територіального фонду з бюджету Федерального фонду згідно з федеральним законом про бюджет Федерального фонду на черговий фінансовий рік і на плановий період, і коштів бюджетів суб'єктів Російської Федерації. У 2015 році такі компенсаційні виплати здійснюються медичним працівникам віком до 45 років  (п. 12-1 ст. 51). За час свого існування програма розширила географію впливу (тепер її дія розповсюджується і на робітничі селища), а також коло осіб, які можуть скористатися цією допомогою. Зазначене свідчить, що держава розглядає розвиток сільської медицини як один з пріоритетних напрямів для країни.

 Висновки. Таким чином, розвиток законодавства в зазначеній сфері спрямований на створення умов для подальшої «прихованої» ліквідації мережі медичних закладів у сільські місцевості. Низький рівень забезпеченості їх сучасним медичним обладнанням, медикаментами та персоналом робить практично неможливою реалізацію права селян на отримання вчасної і якісної медичної допомоги.

 
        Використані джерела:

     1. Рекомендации, касающиеся здравоохранения в сельской местности, приняты 18-й Всемирной медицинской ассамблеей, Хельсинки, Финляндия, июнь 1964 г., внесены поправки 35-й Всемирной медицинской ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983 г. [Електронный ресурс]. — Режим доступа : http://zakon4.rada.gov.ua/

       2. Гафурова О.В. Правове регулювання державної підтримки сільської медицини / О.В.Гафурова // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України / Д.О.Мельничук (голова редкол.). – 2011. — Вип.165, ч.1. — С.58–62. — (Серія: Право).

     3. Авчухова А.М. Щодо проблем розвитку соціальної інфраструктури сільських населених пунктів [Електронний ресурс]: аналітична записка / А.М. Авчухова, О.О. Кочемировська ; Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1132/.

      4. Соціально-економічні засади розвитку сільських територій (економіка, підприємництво і менеджмент) : [моногр.] / [Малік М.Й., Кропивко М.Ф., Булавка О.Г. та ін.] ; за ред. М.Й. Маліка. — К. : ННЦ ІАЕ, 2012. — 642 с.

     5. Фаршатов И.А. Правовые основы социального развития села / Фаршатов И.А. — М. : Изд-во Всесоюз. заоч. полит. ин-та, 1991. — 288 с.

     6. Рацибарська Ю. Медична реформа віддалила лікарню від селян на 70 кілометрів [Електронний ресурс] / Ю. Рацибарська. — Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/content/article/24509610.html

       7. Про результати аудиту виконання заходів Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року : [Бюлетень підготовлено за матеріалами Звіту про результати аудиту виконання заходів Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015року] // Рахункова палата України / відп. за вип. : М.Я. Шулежко, Г.А. Шах. — 2013. — 31 с.

    8. Заклади охорони здоров’я та захворюваність населення України у 2015 році: Статистичний бюлетень – К.: Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http:// www.ukrstat.gov.ua/

      9. Об обязательном медицинском страховании в Российской Федерации [Электронный ресурс] : Федеральный Закон РФ от 29 ноя. 2010 г. № 326 - ФЗ. — Режим доступа : http://www.consultant.ru/document/

 

Прочитано 289 разів Останнє редагування Понеділок, 26 грудня 2016 22:12
Ви тут: Home Архів номерів #4(12)/2015 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОСТУПУ СЕЛЯН ДО МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ - Гафурова О.В.