Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Понеділок, 26 грудня 2016 21:36

ПОВАГА ДО СЕКСУАЛЬНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ І ҐЕНДЕРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ЛЮДИНИ ЯК ВИМОГА ТОЛЕРАНТНОСТІ - Уварова О.О.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

У статті обґрунтовується, що вимога толерантності, яка проявляється серед іншого у повазі до сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності людини, набуває не тільки етичного змісту – вона стає принципом правового регулювання, на забезпечення реалізації якого мають бути спрямовані міжнародні, регіональні і національні механізми. Ця теза знаходить підтвердження, зокрема, у практиці інституцій ООН, ЄС, Ради Європи і здобуває статус загальновизнаної. До суспільств, які прагнуть бути демократичними, висувається вимога вживати законодавчих заходів, спрямованих на захист від дискримінації за ознакою СОГІ, забезпечувати їх ефективну реалізацію за допомогою незалежної судової влади, проводити інформаційні кампанії для подолання стереотипів щодо ЛГБТ тощо. Кожен член такого суспільства не повинен залишатися байдужим до несправедливості, яка вчиняється через «нетрадиційну» сексуальну орієнтацію чи ґендерну ідентичність людини.

 

Толерантність – умова сучасної демократії. Ідея толерантності займає особливе місце в ліберальній традиції. Наслідуючи Дж. Локка прихильники ліберальних цінностей стверджують, що толерантність має за вихідну позицію цінність індивіда, його автономію і свободу вибору. Вони відстоюють толерантність як одну з головних політичних цінностей справедливого суспільства. На їх переконання, толерантне суспільство має набагато більше шансів бути творчим і інноваційним завдяки своїй відкритості новим ідеям, проникненню до суті різноманітних явищ, прагненню до розуміння їх смислу і розширенню горизонту людського досвіду. Толерантне суспільство породжує обопільну довіру, прагнення до миру, оскільки чим більше ми проявляємо готовність навчатися в інших, тим більшою мірою ми здатні вести перемовини і йти на компроміс, стикаючись із відмінностями. У толерантному суспільстві менше жорстокості, лицемірства, ненависті й фанатизму. Крім того, нетерпимість і дискримінація можуть бути шкідливими для суспільства через потенційну загрозу, яку представляють для соціального спокою, стабільності й безпеки.

Толерантність розглядається як засадничий принцип сучасної демократії[5], необхідна умова забезпечення згоди серед громадян, «сучасний правовий імператив, принцип, <…> уявити існування правової системи без якого неможливо»[6]. Стійкість сучасних демократичних режимів заснована на прийнятті правління більшості меншістю, але при цьому ця більшість, як очікується, буде миритися з меншістю й проявами її культури таким самим чином, як уряд – терпіти політичну опозицію, – шляхом визнання відповідних громадянських прав і свобод, а також забезпечення належного функціонування незалежної судової системи, покликаної гарантувати їх ефективну реалізацію. У повсякденному ж житті громадяни вимагають, щоб їх власна поведінка й ідентичність допускались, оскільки вони рівною мірою зобов’язані терпіти поведінку й ідентичність інших.

Пояснення тому, що на певному етапі розвитку виникла ідея толерантності, європейська традиція знаходить в посиленні національних держав, які прагнуть до централізації політичної влади, до єдиної культури, мови, релігії, за допомогою яких відбувалася ідентифікація Суверена. Ці тенденції, які мали місце у XVI-XVII ст.ст., знайшли прояв у нетерпимості щодо тих, хто сприймався як «інший». Перш за все, йшлося про релігійну сферу, і в Європі формування концепції толерантності і її теоретичне обґрунтування первісно пов’язано саме з нею.

Але центральними питання толерантності в суспільстві та її протилежності – нетерпимості – стали у ХХ-му ст. Звірства двох світових війн, геноциди, рух за громадянські права зробили очевидною необхідність спеціального правового захисту існуючої різноманітності (расової, етнічної, релігійної, мовної тощо). Юридичні й квазі-юридичні інструменти, вироблені міжнародним співтовариством, стали відправною точкою в її формуванні, починаючи з прийняття Загальної декларації прав людини, текст якої часто розглядається як фундамент поваги до багатоманітності. Тим не менш, проблема прийняття (визнання) «інакшості іншого» не втрачає своєї актуальності в сучасному світі і навіть формує нові виклики.

В останні десятиріччя дебати лише посилилися, оскільки відчуття «різності» у зв’язку з щоденною зустріччю з «іншим» ніколи раніше не було настільки гострим. І якщо на попередніх етапах свого розвитку концепція толерантності і її теоретичне обґрунтування, як вже підкреслювалось, великою мірою була пов’язана з релігійною сферою, то сьогодні саме світські суспільства звертаються до неї за самими різноманітними приводами. Точки перетинання різних культур і способів життя значно збільшилися. Ідея толерантності затребувана у найрізноманітніших сферах. Її об’єктом можуть виступати люди, переконання, поведінка, відповідні практики, спосіб життя тощо. Поряд із релігійними питаннями виникли питання етнічної, расової, сексуальної та іншої толерантності.

Термін «толерантність» має широке коло визначень. Якщо проаналізувати запропоновані в літературі підходи, то можна помітити, що толерантність визначається через протиставлення – щоб бути толерантною щодо чогось, людина має бути проти цього чогось. Неприйняття і заперечення – ключові передумови толерантності. Як правило, про толерантність говорять як про усвідомлений вибір не заважати переконанням, способу життя й поведінці, до яких ми ставимося несхвально. Невтручання (за наявності можливості втрутитися) є однією з важливих умов толерантності. Саме тому низка вчених називає такі ключові елементи поняття толерантності:

1. Ідея толерантності виникає в умовах різноманітності, тобто коли люди усвідомлюють наявність значних відмінностей, що існують між ними.

2. Толерантність закликає відмовитися від переслідування інших людей, – цей заклик може бути реалізовано або за допомогою закону, або шляхом того, що Дж. С. Міль назвав «тиранією суспільної думки».

Толерантність передбачає необхідність добровільно залишити у спокої інших, хоча існуючі відмінності самі по собі можуть призводити до різних форм неприйняття, таких як несхвалення, неприязнь, і навіть відраза.

Юридичне визначення толерантності наведено у Декларації ЮНЕСКО про принципи толерантності (1995 р.). У цьому документі толерантність (яка часто перекладається як терпимість) визначено як повага, прийняття і правильне розуміння багатої різноманітності культур нашого світу, форм самовираження і способів прояву людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думки, совісті й переконань. <…> Це не тільки моральне зобов’язання, але й політична й юридична вимога <…> (п. 1.1 ст. 1 Декларації).

В цілому, текст Декларації про принципи толерантності, досить невеликий за обсягом (він складається з 6 статей), не пропонує конкретних правових механізмів забезпечення толерантності, не використовує класичних юридичних конструкцій й не оперує звичними для юриста формулами «кожен має право..», «держави-учасниці зобов’язані…» тощо. Перед нами, скоріше, заклик до держав, суспільств, груп і індивідів поважати універсальні права і свободи, сприяти їх утвердженню, визнавати, що люди, «за своєю природою відрізняються за зовнішнім виглядом, соціальним положенням, способом спілкування, поведінкою й цінностям, що ними сповідуються, мають право жити в світі й зберігати свою індивідуальність» (п. 1.4 ст. 1 Декларації).

«Ідея толерантності, під впливом сучасного лібералізму і таких теоретиків права як Дж. Роулз і Р. Дворкін, первісно задумана як «етична цінність», сьогодні переважно заснована на повазі фундаментальних прав і свобод індивіда й знаходить втілення й захист у політичних і правових інститутах». Право опиняється в ролі арбітра в ситуації, коли різноманітні культурні цінності вступають у конфлікт одна з одною. Незважаючи на всі зусилля міжнародного співтовариства зупинити марш нетерпимості в світі, толерантність все ще знаходиться під загрозою.

Серед правових засобів забезпечення толерантності можна виділити:

1. Забезпечення толерантності на рівні міжнародно-правових механізмів. Проблема толерантності не може бути вирішена поза правозахисним підходом, який робить акцент на універсальності прав людини, незалежно від національності, кольору шкіри, мови, релігії, етнічної і соціальної належності, сексуальної орієнтації тощо. Він ставить у центр уваги спільні цінності й принципи, а не відмінності. Базові принципи в сфері прав людини спрямовано на попередження нетолерантності: принцип рівної поваги гідності й прав усіх людей, принцип недискримінації, принцип рівності перед законом, принцип свободи думки, самовираження тощо.

2. Конституційне забезпечення. Толерантне суспільство захищає широкий спектр фундаментальних свобод – від свободи совісті й релігії до свободи думки і свободи об’єднань. Знання того, що Конституція гарантує ці свободи, сповнює відчуттям безпеки й забезпечує можливість вільно вести той спосіб життя, який до душі, незалежно від того, чи схвалює його більшість. Іншими словами, включення до антидискримінаційної конституційної норми таких підстав дискримінації як сексуальна орієнтація і ґендерна ідентичність є важливим сигналом суспільству, і зокрема, людям, які страждають від дискримінації за цими ознаками, що держава визнає існування такої проблеми, що вона готова до виконання своїх зобов’язань щодо поваги прав людини й забезпечення рівних можливостей в реалізації прав людини, незалежно від сексуальної орієнтації й ґендерної ідентичності.

Фактично йдеться про індикатор того, чи маргіналізується ця проблема в суспільстві, чи замовчується вона. Луіз Арбур, Верховний комісар ООН з прав людини у 2004-2008 роках, зазначала: «Відсутність таких підстав як сексуальна орієнтація і ґендерна ідентичність в переліку підстав дискримінації – це ганебне мовчання, яке є відмовою від фундаментального принципу універсальності прав людини».

3. Законодавча і судова практика щодо окремих проявів нетолерантності. Закон відіграє центральну роль у забезпеченні рівності, у тому числі за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Він є потужним знаряддям для зміни соціальних практик, не тільки завдяки своїй примусовій силі, але й тому що інформує суспільство про належні моделі поведінки. У свою чергу, судова система відіграє важливу роль в усуненні конкретних проявів несправедливості, які можуть бути викликані соціально-економічними, політичними, культурними чи іншими факторами. Вона може забезпечити компроміс у забезпеченні реалізації відповідних соціальних змін. Сам по собі законодавчий припис, навіть найбільш прогресивний, не здатен забезпечити такі зміни в суспільстві поза ефективною системою здійснення правосуддя. Конституція не може усунути забобони, що вкорінилися в суспільстві, не може подолати існуюче дискримінаційне ставлення. Унікальність судових інстанцій у забезпеченні втілення рівності зумовлена тим, що вони, на відміну від законодавця, покликані виступати інструментом забезпечення дотримання прав людини, створювати простір, в якому можуть знаходити вираз ідеї й різноманітні інтереси різних соціальних груп.

В цілому, право має бути елементом політики толерантності, яка в свою чергу має виступати частиною повсякденного життя. Водночас, її реалізація може бути ускладнена через існування укорінених упереджень і страхів, які здебільшого засновані на відсутності розуміння інших людей. Взаємне знання розсіює забобони, тому необхідно розвивати і заохочувати практику толерантності. Якщо страх переповнює нас, то він одночасно затьмарює наш розум. Ми відмовляємося знати предмет наших страхів. Результатом стає опір окремим або всім проявам поведінки певної, незрозумілої для нас, меншини. У більшій своїй частині така реакція заснована не на знаннях, а на стереотипних уявленнях. Виникає фобія. Л. Цукка з цього приводу зазначає, що суспільство, прикуте до конфлікту й істерії, здатне продукувати лише ті закони, які не порушить більшість. Як наслідок, голос меншості буде придушено. І навпаки, суспільство, що розглядає конфлікт як можливість прийняття участі в подальшому обміні знаннями один про одного, буде сильним і стабільним. Право не може надати пріоритет світогляду більшості, тим самим утвердивши його панування назавжди. Основне завдання права – знайти баланс, який дозволить врахувати інтереси меншості. При цьому важлива роль належить також громадянському суспільству. Професійні та саморегулівні організації відіграють важливу роль у підвищенні обізнаності суспільства щодо його різноманітності, вирішенні спірних питань міжкультурного діалогу. Повинні розроблятися навчальні програми, що сприяють кращому розумінню питань, пов'язаних з дискримінацією, що заохочують терпимість в суспільстві.

Політика поваги до автономії людини проти політики відрази. Незважаючи на проголошення відданості цінності толерантності у сучасних демократичних суспільствах, гомофобні настрої є глибоко вкоріненими, і, на жаль, це часто поєднується із відсутністю адекватного правового захисту від дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Це призводить до того, що багато ЛГБТ у різних регіонах світу потерпають від порушень їх прав – на роботі, у школі, в закладах охорони здоров’я, в громадських місцях і навіть у своїх сім’ях; вони стають об’єктом насильства на вулицях. У 2015 році мережею інституцій країн ЄС з питань рівності й недискримінації було проведено дослідження «Дискримінація в ЄС у 2015 році». За результатами цього дослідження найбільш поширеною підставою дискримінації названо етнічне походження, на другому місці – сексуальна орієнтація, на третьому – ґендерна ідентичність. Запобігання насильницьким діям на підставі сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності й подолання дискримінації є важливим викликом у сфері захисту прав людини[26].

Дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації означає порушення прав людини через те, що вона не відповідає домінуючій гетеросексуальній моделі взаємовідносин, ставить під питання ґендерні ролі, до яких людство звикло, а також через те, що її почуття ніби то не відповідають усталеним соціальним нормам. Незважаючи на певні успіхи у боротьби із дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності, залишаються люди, які досі переконані, що відповідні варіанти сексуальної поведінки мають бути заборонені або, як мінімум, не повинні отримувати рівний із гетеросексуальною поведінкою захист. Існують різні підходи до обґрунтування такої позиції: ЛГБТ спільнота обвинувачується у порушенні релігійних норм, моральних установок, сімейних цінностей, засад забезпечення національної безпеки тощо. Прихильники таких підходів вказують на те, що будь-яке відхилення від гетеросексуальності є проявом хвороби, розпусти, примхи чи помилки ідентифікації, пов’язаної із психологічною травмою.

Вкоріненість у суспільстві дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності Марта Нуссбаум пояснює існуванням так званої політики відрази. Відраза призводить до повного заперечення людяності іншого індивіда. Наприклад, у Великій Британії у 1950-х роках лорд Патрік Девлін стверджував, що відраза середнього члена суспільства є достатньою підставою для того, щоб зробити відповідну практику незаконною, навіть якщо вона не завдає жодної шкоди третім особам або суспільству. Свою заяву він зробив щодо пропозиції декриміналізувати консенсусні одностатеві сексуальні акти.

Протистоїть такій політиці політика поваги автономії людини. Цінність автономії пояснюється її походженням від ідеї гідності людської особистості, для розкриття природи якої часто звертаються до твору Піко Делла Мірандоли, італійського мислителя епохи Відродження, «Промова про гідність людини» (вид. у 1496 р.): «Гідність людини полягає в тому, що вона сама виступає творцем своєї суті. Людина може бути тим, ким хоче бути; вона робить себе такою, якою сама обирає». Вказаний аспект гідності людини знайшов втілення в ідеї її автономії, яка в найбільш простому її визначенні розуміється як саморегулювання (self-rule, self-legislation) і самоврядування (self-government), коли наголос робиться на можливості самоспрямування, вільного від зовнішніх сил, або, за образним висловом Дж. Раза, самоавторство (self-authorship), що походить ще з романтичного лібералізму Дж. С. Мілля, який наполягав на різноманітності «експериментів у житті» для пошуку «вільного розвитку індивідуальності».

Надзвичайно привабливою ідею автономії робить її обов’язковий зв’язок зі свободою, її розуміння як права не зазнавати втручання з боку держави («тримати її на відстані витягнутої руки») чи інших суб’єктів, за винятком випадків, коли таке втручання виправдане легітимною метою.

Правове регулювання сексуальної поведінки підіймає глибокі питання про тип суспільства, яким ми хотіли б його бачити. Особливо яскраво це можна проілюструвати на прикладі вирішення питання щодо легалізації одностатевих шлюбів.

На наше переконання, невизнання одностатевих шлюбів вказує на те, що держава своєю політикою фактично сприяє утвердженню існуючих стереотипів. Вдалою у цьому сенсі є паралель між відмовою легалізувати одностатеві шлюби і ще не так давно актуальною відсутністю легалізації шлюбів між представниками різної расової належності. Згадаємо одну романтичну історію, яка набула важливого правового значення.

Майже в усіх штатах США станом на кінець 60-х р.р. ХХ ст. діяли закони, що не визнавали шлюби між білими й афроамериканцями, укладені на іншій території, й навіть встановлювали кримінальну відповідальність за такі шлюби. Мілдред Джетер (афроамериканка) і Річард Ловінг (білий) одружилися у 1958 році в Вашингтоні, де такі шлюби визнавалися. Але їх шлюб не визнавався в їх рідному штаті Вірджинія. Коли вони повернулися додому, то були заарештовані посеред ночі, у власній спальні, в якій, власне, й висів сертифікат про одруження. Суддя під час розгляду справи запропонував їм або покинути штат на 25 років, або провести рік у тюрмі. Вони покинули штат, але розпочали судовий процес, який завершився у тому самому 1967 році рішенням Верховного Суду США у справі Loving v. Virginia. Через 40 років після винесення цього рішення Джетер Ловінг в одній зі своїх рідких публічних заяв сказала, що вважає їх з її чоловіком боротьбу за право одружитися надзвичайно близькою до теперішньої боротьби одностатевих пар за аналогічне право. Вона зокрема зазначила:

«Більшість людей мого покоління тоді вважало, що це є план Божий – тримати одних людей окремо від інших, і що уряд повинен застосовувати дискримінаційну політику до людей, які люблять один одного. Однак острахи і забобони старшого покоління відступили, і сьогодні молоді люди розуміють, що якщо хтось любить один одного, то вони мають право вступити до шлюбу. Зараз я оточена нашими чудовими дітьми й онуками, і не проходить і дня, щоб я не думала про те, як багато для мене значать наше із Річардом кохання, наше право взяти шлюб – як багато значить мати свободу одружитися із тим, хто є дорогою для мене людиною, навіть якщо інші думають, що це є неправильна для мене людина».

Продовжуючи цю думку, Марта Нусбаум зазначає: «Всюди, в кожному регіоні, в кожному соціальному класі, в усіх національних і етнічних групах, в усіх релігіях і поза ними, люди одружуються. Для багатьох, якщо не для переважної більшості людей, шлюб не є тривіальним, буденним питанням. Він є запорукою досягнення щастя. І якщо людині сказати: «Ти не можеш взяти шлюб», то для неї це означатиме, що з її життя виключено один із найбільш важливих моментів…. Мати можливість укласти шлюб – важливий елемент свободи дорослої людини»». Інша справа, що так само вільно людина може вирішити цим право не користуватися. Але це має бути її вибір, а не держави чи навіть більшості в суспільстві. Йдеться не просто про офіційний статус – йдеться про ставлення суспільства, яке знаходить відображення в правових нормах.

Наведемо ще одну цитату. «Ми знаємо, що люди однієї статі кохають один одного з тією самою відданістю, що й люди різної статі. Й вони хочуть мати ті самі права, що й гетеросексуали, які їм надає офіційний статус подружжя. Якщо ми допускаємо наявність такого статусу в гетеросексуальних пар, але заперечуємо його для гомосексуальних, тим самим ми дозволяємо одній парі й заперечуємо для іншої можливість реалізувати те, в що вони обидві вірять як в найбільшу цінність свого життя». Це слова Роналда Дворкіна, сказані ним 21 вересня 2006 року. Його ж слова: «Ті, хто посилається на культуру в якості аргументу проти одностатевих шлюбів, заперечують ідею людської гідності й виходять із того, що культура, яка представлена нашими цінностями, належить тільки комусь із нас – тільки тим, хто формує політичну владу в цей момент. Це надзвичайно глибока помилка: в по-справжньому вільному суспільстві світ ідей і цінностей нікому не належить і належить всім одночасно».

У цьому аспекті також можна згадати слова Джона Мільтона про право людини «зустрітися й мати щасливу розмову». Йдеться про головну ціль шлюбу – задовольнити потребу людини створити союз із тим, хто є близьким для неї, бути з тим, хто підтримує, з ким цікаво, хто є близьким духовно.

Повага до СОГІ: міжнародно-правовий контекст. Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права встановлюють перелік ознак, за якими заборонено дискримінацію. У цьому переліку немає спеціальної вказівки на «сексуальну орієнтацію» або «ґендерну ідентичність», що противники боротьби із дискримінацією за ознакою СОГІ наводять як аргумент на користь своєї позиції. Однак важливо відзначити: усі названі документи мають відритий перелік підстав, за якими можлива дискримінація. Так, використання фрази «та інші ознаки» дало можливість Комітету з економічних, соціальних і культурних прав дійти таких висновків:

«Характер дискримінації змінюється з плином часу й залежить від контексту. Гнучка формула «інших ознак» дозволяє охопити ті форми відмінного ставлення, яке раніше не ставало предметом публічного дискурсу. Ці додаткові підстави набувають широкого визнання, коли вони відображають досвід соціальних груп, які є вразливими і страждали і продовжують страждати від маргіналізації.

У практиці розгляду індивідуальних скарг, загальних рекомендаціях і заключних зауваженнях за результатами розгляду доповідей держав ООНівські інституції вже давно визнали, що сексуальна орієнтація і ґендерна ідентичність є забороненими підставами дискримінації за міжнародним правом. Так, наприклад, у рішеннях Youngv. Australia (2003 р.) і Xv. Colombia (2007 р.) Комітет ООН з прав людини дійшов висновку, що відмінність у пенсійному забезпеченні для партнерів однієї статі порівняно із гетеросексуальними парами є порушенням права не зазнавати дискримінації «на підставі сексуальної орієнтації».

Комітет ООН з прав людини багато разів закликав Держави-учасниці «гарантувати рівні права для усіх індивідів, як це передбачено Пактом, незалежно від їх сексуальної орієнтації». Комітет завжди вітає законодавчі заходи із включення сексуальної орієнтації до переліку підстав, за якими заборонено дискримінацію.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав також підтвердив, що вимоги недискримінації, закріплені у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, охоплюють собою заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Комітет висловлює занепокоєння з приводу дискримінації лесбійок, геїв, бісексуалів, трансґендерів при реалізації ними своїх економічних, соціальних і культурних прав, а також закликає держави приймати законодавство, спрямоване на їх захист від дискримінації. Комітет висловлює занепокоєння у разі виявлення практики, коли гомо сексуальність розглядається як хвороба, а також з приводу порушень їх прав, пов’язаних із сексуальним і репродуктивним здоров’ям.

Комітет ООН з прав дитини тлумачить право не піддаватися дискримінації, закріплене у ст. 2 Конвенції ООН з прав дитини, як таке, що охоплює сексуальну орієнтацію і ґендерну ідентичність. Він також висловлює занепокоєння у разі відсутності законодавства, яке б захищало від дискримінації за ознакою СОГІ і закликає держави вживати заходи щодо подолання такої дискримінації, проводити інформаційні кампанії з підвищення обізнаності населення з питань недискримінації за ознакою СОГІ та вживати інші превентивні дії, а також, за необхідності, вдаватися до позитивних дій.

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання не містить переліку підстав дискримінації, однак у ст. 1, надаючи визначення катуванню, вказує як на підставу на дискримінацію будь-якого виду. Крім того, у своїх Загальних рекомендаціях № 2 Комітет проти катувань вказує, що зобов’язання Держав-учасниць щодо запобігання катуванням включає зобов’язання забезпечити, щоб «закони на практиці застосовувалися до усіх, незалежно від особистих характеристик, включаючи сексуальну орієнтацію і ґендерну ідентичність.

Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок також не містить переліку дискримінаційних підстав. Утім, Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок неодноразово підкреслював пов’язаність між собою усіх форм дискримінації, розуміння чого є відправною засадою належного виконання Державами-учасницями своїх зобов’язань за Конвенцією. Комітет, серед іншого, зазначав, що дискримінація жінок, заснована на статі і ґендері, невід’ємно пов’язана з іншими факторами, які впливають на жінок, такими як етнічна належність, релігія, стан здоров’я, соціальний статус, вік, сексуальна орієнтація, ґендерна ідентичність та ін. … Держави-учасниці мають законодавчо визнати такі міжсекторальні форми дискримінації й вживати заходи щодо їх подолання.

Також підкреслюється, що відповідно до міжнародного права прав людини держави не зобов’язані визнавати одностатеві шлюби. Водночас зобов’язання захищати індивідів від дискримінації на підставі їх сексуальної орієнтації вимагає від держав гарантувати неодруженим одностатевим парам таке саме ставлення і такі самі правові можливості як і ті, що надано неодруженим гетеросексуальним парам. Комітет ООН з прав людини вітає законодавчі кроки, які держави роблять на цьому шляху.

Крім того, на рівні ООН за останні роки розроблено чимало документів, спрямованих на боротьбу із дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Назвемо лише деякі з них:

а) Рада ООН з прав людини у червні 2011 року прийняла резолюцію 17/19 – першу резолюцію щодо прав людини в контексті сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності, яку називають новою сторінкою в історії ООН;

б) прийняття резолюції стало підставою для підготовки Офісом Верховного комісара ООН доповіді щодо прав людини в контексті СОГІ. Доповіддю було зафіксовано докази систематичного насильства і дискримінації, які спрямовано на людей через їх сексуальну орієнтацію чи ґендерну ідентичність – починаючи від дискримінації на робочому місці, у системі охорони здоров’я й в освіті і завершуючи криміналізацією одностатевих відносин, а також насильством, яке вчиняється лише на тій підставі, що особа має відповідну сексуальну орієнтацію або є трансґендером;

в) Спільна заява про припинення актів насильства і пов'язаних з ними порушень прав людини на основі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності, зроблена державами, у тому числі Україною, 22 березня 2011 р. в Раді ООН з прав людини;

г) резолюції Ради ООН з прав людини – 27/32 «Права людини, сексуальна орієнтація і ґендерна ідентичність» від 2 жовтня 2014 р. і 32/2 «Захист від насильства і дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності» від 30 червня 2016 р. В останньому з названих документів висловлюється глибокий жаль з приводу актів насильства і дискримінації у всіх регіонах світу, скоєних щодо осіб через їхню сексуальну орієнтацію чи ґендерну ідентичність. Документ вказує на призначення Незалежного експерта з питань захисту від насильства і дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності, мандат якого серед іншого передбачає необхідність проводити роботу у співпраці з державами з метою сприяння здійсненню заходів, спрямованих на захист всіх осіб від насильства і дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності;

д) виданий під егідою ООН буклет, який розкриває зобов’язання держави щодо забезпечення прав людини від їх порушення внаслідок дискримінації за ознакою СОГІ. Як зазначається у передмові цього буклету, упродовж десятиліть такі слова як «сексуальна орієнтація» і «ґендерна ідентичність» надзвичайно рідко промовлялися під час офіційних, міжурядових засідань ООН. Але настав момент, коли права лесбійок, геїв, бісексуальних людей і трансґендерів стали предметом обговорення Ради ООН з прав людини у Женеві. У буклеті наведено відповідні рекомендації для держав:

- захищати людей від гомофобії і зумовленого нею насильства. Зокрема, вказується на необхідність включити сексуальну орієнтацію і ґендерну ідентичність як захищені ознаки до кримінального законодавства, яке встановлює відповідальність за «злочини ненависті». Забезпечити ефективну систему фіксації і ведення статистики щодо актів насильства, мотивованих ненавистю до людей за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Забезпечити ефективне розслідування таких випадків;

- забезпечити попередження катувань і жорстокого, такого що принижує поводження по відношенню до ЛГБТ з боку представників держави; розслідувати усі випадки такого поводження. Проводити відповідні тренінги для правоохоронних органів, а також забезпечити ефективний моніторинг міць позбавлення волі;

- заборонити дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Прийняти відповідні закони, які передбачають сексуальну орієнтацію і ґендерну ідентичність як заборонені підстави дискримінації. Зокрема, забезпечити рівний доступ до зайнятості, охорони здоров’я тощо. Проводити тренінги і навчання, спрямовані на подолання стереотипів щодо ЛГБТ у суспільстві;

- забезпечити ЛГБТ право на свободу вираження, свободу об’єднання і проведення мирних зібрань. Будь-які обмеження цих прав не повинні бути дискримінаційними і мають відповідати міжнародним стандартам прав людини.

На рівні ЄС проблема дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації почала обговорюватися з середини 90-х р.р. ХХ ст. У 1994 р. Європейський парламент надав деякі рекомендації щодо ліквідації всіх форм дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та представив резолюцію про забезпечення рівних прав ЛГБТ. Однак жодного регулятивного документу прийнято не було, оскільки договори, на підставі яких функціонував ЄС на той момент, таких повноважень європейським інституціям не надавали.

Ситуація змінилася у 1999 р. з набранням чинності Амстердамського договору, після чого ЄС отримав юридичні повноваження здійснювати регулювання у цій сфері. Стаття 13 Амстердамського договору (в даний час стаття 19 TFEU) вказує: «Рада, діючи одностайно відповідно до спеціальної законодавчої процедури та після отримання згоди Європейського Парламенту, може вжити відповідних заходів із боротьби з дискримінацією за ознакою статі, расового або етнічного походження, релігії чи переконань, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації». На підставі цієї статті Радою було прийнято директиву 2000/78/EC, яка стала знаковою. Вона встановлює вимоги рівного поводження, у тому числі за ознакою сексуальної орієнтації.

На сьогодні на рівні інституцій ЄС розроблено і прийнято широке коло документів, спрямованих на захист від дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Серед них можна назвати:

-                    Резолюція від 9 червня 2015 р. щодо стратегії ЄС із забезпечення рівності між жінками і чоловіками, у тому числі враховуючи права ЛГБТ. Серед іншого звучить рекомендація змінити поняття сімї в такий спосіб, щоб воно охоплювало сімї з одинокими батьками, а також сімї, засновані на одностатевому шлюбі;

-                    Хартія фундаментальних прав ЄС у ст. 21 серед іншого встановлює заборону на дискримінацію за ознакою статі;

-                    Резолюція Європейського парламенту про захист меншин і антидискримінаційну політику в Європі, що збільшується (2005/2008(INI)) – основну увагу в цьому документі приділено дискримінації за ознаками інвалідності, релігії, сексуальної орієнтації і віку;

-                    Резолюція Європейського парламенту від 26 квітня 2007 р. щодо гомофобії в Європі. В ній зокрема було висловлено занепокоєння у зв’язку із поширенням мови ненависті та іншими тривожними подіями, такими як заборона з боку місцевої влади проведення маршів рівності і гей-парадів, використання провідними політиками і релігійними лідерами мови ненависті, нездатність поліції забезпечити адекватний захист від насильницьких дій під час проведення гей-парадів тощо. Також у цій резолюції пролунав заклик до Європейської комісії забезпечити заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації в усіх сферах суспільного життя; було запропоновано відзначати Міжнародний день проти гомофобії 17 травня кожного року. До резолюції було включено нагадування усім Державам-членам, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право на свободу зібрань має бути гарантовано, навіть якщо погляди тих, хто його реалізує, суперечать поглядам більшості. Серед рекомендацій, включених до тексту Резолюції, - включення до законодавства держав-членів положень, які б усували дискримінацію одностатевих пар;

-                    Резолюція Європейського парламенту від 28 вересня 2011 р. щодо прав людини, сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності (2013/C 56 E/12);

-                    Резолюція Європейського парламенту від 24 травня 2012 р. щодо боротьби проти гомофобії в Європі (2012/2657(RSP)) (2013/C 264 E/09). В документі, зокрема, відзначається, що гомофобія представляє собою ірраціональний страх і огиду до чоловічого і жіночого гомосексуалізму, які засновані на забобонах; гомофобія має багато спільного із расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і сексизмом. У приватному та публічному житті вона знаходить прояв в різних формах, таких як розпалювання ненависті і підбурювання до дискримінації, глузування, психологічне і фізичне насильство, переслідування і вбивства, дискримінація, невиправдані й необґрунтовані обмеження прав, які часто прикриваються посиланнями на необхідність забезпечення громадського порядку, свободи віросповідання тощо. В названій резолюції є окрема згадка про Україну в негативній конотації (на той момент до парламенту України було подано два законопроекти за підтримки профільного Комітету, якими пропонувалося ввести кримінальну відповідальність за «пропаганду гомосексуалізму», у тому числі «проведення парадів, акцій, демонстрацій, інших масових заходів, спрямованих на умисне поширення будь-якої позитивної інформації про гомосексуалізм». Резолюція рішуче засудила будь-яку дискримінацію за ознакою СОГІ;

- в Доповіді Агенції ЄС з фундаментальних прав зазначається, що «немає жодної підстави виключати захист від дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності із загальної норми». Ця Доповідь містить наполегливу рекомендацію включати до наступних директив ЄС названі підстави дискримінації;

- Європарламент 11 березня 2014 року ухвалив принципи співробітництва, в яких серед пріоритетів в сфері захисту прав людини, демократії і верховенства права названо підтримку боротьби із дискримінацією, у тому числі за ознаками сексуальної орієнтації й ґендерної ідентичності.

Цей перелік можна продовжувати.

На рівні Ради Європи також приділяється багато уваги необхідності захисту від дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Так, наприклад, у Рекомендаціях країнам-членам Ради Європи (2009 р.) звучить рекомендація імплементувати відповідні стандарти, і зокрема заборонити дискримінацію на підставі ґендерної ідентичності в національному законодавстві; при цьому в якості керівництва мають бути використані Джокьякартські принципи (Принципи застосування міжнародно-правових норм про права людини щодо сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності); Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла декілька резолюцій щодо захисту від дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності тощо. Без перебільшення історичного значення набуло рішення ЄСПЛ у справі про одностатеві шлюби (««Oliariandothersv. Italy»).

Отже, вимога толерантності, яка проявляється серед іншого у повазі до сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності людини, набуває не тільки етичного змісту – вона стає принципом правового регулювання, на забезпечення реалізації якого мають бути спрямовані міжнародні, регіональні і національні механізми. Ця теза знаходить підтвердження, зокрема, у практиці інституцій ООН, ЄС, Ради Європи і здобуває статус загальновизнаної. До суспільств, які прагнуть бути демократичними, висувається вимога вживати законодавчих заходів, спрямованих на захист від дискримінації за ознакою СОГІ, забезпечувати їх ефективну реалізацію за допомогою незалежної судової влади, проводити інформаційні кампанії для подолання стереотипів щодо ЛГБТ тощо. Кожен член такого суспільства не повинен залишатися байдужим до несправедливості, яка вчиняється через «нетрадиційну» сексуальну орієнтацію чи ґендерну ідентичність людини. Адже якщо хтось поряд із нами підтримує нацистські ідеї, ми постаємо проти цього. Якщо хтось робить ксенофобні вислови – ми виступаємо проти, оскільки вважаємо недопустимою будь-яку форму агресії, несправедливості по відношенню до інших людей на підставі їх етнічної належності, національності. Але чому ми відвертаємося або навіть посміхаємося, коли йдеться про словесні чи навіть фізичні напади на членів ЛГБТ-спільноти? Наша байдужість залишає багатьох людей незахищеними, іноді навіть близьких для нас людей, які не наважуються розкрити себе, оскільки підозрюють в нас гомофобні погляди. Наші друзі, члени родини, колеги самі замикають себе у цьому просторі, відчуваючи щодо себе соціальне нерозуміння. Практика толерантності вимагає від нас взяти на себе зобов’язання з’ясувати, що «саме ми зробили як комунікативний досвід, в якому ми дійсно вийшли за власні межі, щоб увійти в контакт з іншими таким чином, щоб здійснити вплив на них і відчути вплив на собі. Питання про толерантність, як воно задумано за своїм соціальним походженням, є не тільки справою натхнення або переконання небагатьох, але набагато більш важливо, що воно вимагає, щоб кожен із нас працював у напрямі розвитку менталітету, який породжує акторів і сценарії толерантності».

Тому ми схильні погодитися із думкою: «Це просто неправда, що люди не можуть зрозуміти тих людей, досвід і цінності яких дуже відрізняються від їх власних. Це нелегко; таке розуміння вимагає зусиль і певного смирення, щоб пересвідчитись, якою великою мірою погляд індивіда на світ залежить від тих його рис, без яких його важко уявити. Але це можливо, коли зосередити зусилля, мати велику готовність слухати інших і справді чисте сумління» (Кім Лейн Шепел).

Використані джерела:

1. ‘Is there a Right not to be Offended in one’s Religious Beliefs?’ in Lorenzo Zucca (ed) // Law, State and Religion in the new Europe: Debates and Dilemmas. – Cambridge University Press, 2012.

2. Alonso M. Best Inclusion Practices LGBT Diversity/ Margarita Alonso // Translated by Lawrence Schimel. – PALGRAVE MACMILLAN, 2013.

3. Anleu S. Courts and social change: a view from the magistrates’ courts / Social Change in the 21st Century Conference, 20 October 2005, Queensland University of Technology, Brisbane.

4. Anne Wagner and Vijay K. Bhatia. The International Dual Nature of Law: Tolerance and Diversity/ Diversity and Tolerance in Socio-Legal Contexts. Explorations in the Semiotics of Law / Edited by Anne Wagner and Vijay K. Bhatia. – Ashgate Publishing Limited, 2009.

5. Araújo A. C. The Historical and Philosophical Dimensions of the Concept of Tolerance / Ana Cristina Araújo // University of Coimbra Iwan-Michelangelo D’Aprile University of Potsdam Bojan Borstner Smiljana Gartner // Discrimination and tolerance in historical perspective / edited by Gudmundur Hálfdanarson. – Pisa : Plus-Pisa university press, 2008. – Р. 1-19.

6. Born Free and Equal. Sexual Orientation and Gender Identity in International Human Rights Law. – New York and Geneva, 2012.

7. Catriona McKinnon C., Castiglione D. Introduction / Toleration, neutrality and democracy / Edited by Dario Castiglione, Catriona McKinnon. – SPRINGER-SCIENCE+BUSINESS MEDIA, B.V., 2003. – Р. 1-2.

8. Churchill R. On the Difference between Non-Moral and Moral Conceptions of Toleration: The Case for Toleration as an Individual Virtue / in M. Razavi and D. Ambuel, eds., Philosophy, Religion, and the Question of Intolerance. – Albany: State University of New York, Press, 1997. – Р. 189-211.

9. Cohen A. J. What Toleration Is / in “Ethics”, 2004.

10. Farrelly С. Neutrality, tolerationandreasonableagreement / ColinFarrelly // in Toleration, Neutrality and Democracy. Castiglione, C.McKinnon. – Springer Netherlands, 2003.

11. Farrelly С. Neutrality, tolerationandreasonableagreement / ColinFarrelly // in Toleration, Neutrality and Democracy. Castiglione, C.McKinnon.Springer Netherlands, 2003.

12. Fried Morton. The Evolution of Political Society. – New York, 1967.

13. Gloppen S. Courts and social transformation: an analytical framework / Gargarella R., Domingo P., Theunis R. Courts and social transformation in new democracies: an institutional voice for the poor? – Ashgate Publishers, England, 2006.

14. Griffin J. On Human Rights / James Griffin. – Oxford University Press, 2009.

15. Guidelines for Educators on Countering Intolerance and Discrimination against Muslims. Addressing Islamophobia through Education // OSCE/ODIHR, Council of Europe, UNESCO, 2011. – 70 р.

16. Horton J. Toleration as a Virtue / D. Heyd, ed, Toleration: An Elusive Virtue. – Princeton: Princeton University, 1996. – Р. 28-43.

17. Karstedt S. Tolerance / in G. Ritzer (ed.), The Blackwell Encyclopedia of Sociology. – Volume X, Malden, 2007. – Р. 5012.

18. Mahlangu L. and Baloyi M. Redesignation of Courts: bringing justice closer to home // Justice Today. – 2009. – Volume 1.

19. Martykánová D. Discrimination, ToleranceandInstitutionsinEuropeanHistory / DarinaMartykánová, FlorenciaPeyrou, RobertoMazzucchi, JoanyReboton, FrederikPedersen, AnnKatherine, GüntherLottes, KieranGerman, ReigoLokk, HelenRohtmets // Discriminationandtoleranceinhistoricalperspective / editedbyGudmundurHálfdanarson. – Pisa : Plus-Pisauniversitypress, 2008 (Transversaltheme. Discriminationandtolerance).

20. McKinnon С. Toleration: A Critical Introduction. – London - New York, 2006.

21. McKinnon С. Toleration: A Critical Introduction. – London - New York, 2006.

22. Navi Pillay. United Nations High Commissioner  for Human Rights / Born free and equal. Sexual Orientation and Gender Identity in International Human Rights Law. – New York and Geneva, 2012. – 62 p.

23. Nicholson P. Toleration as a Moral Ideal / S. Mendus and J. Horton // eds. Aspects of Toleration. – London: Methuen, 1985. – Р. 158-173.

24. Nussbaum M. From Disgust to Humanity. Sexual orientation and constitutional law / Martha C. Nussbaum. – Oxford University Press, 2010.

25. Personal Autonomy, the Private Sphere and the Criminal Law / A Comparative Study edited by Alldridge and Ch.

26. Pico Della Mirandola J. On the Dignity of Man / Giovanni Pico Della Mirandola / Trans. by R. Gaponigri. – Gateway Editions, 1996. – 71 p.

27. Sophie Cacciaguidi-Fahy. Foreword. Diversity and Tolerance in Socio-Legal Contexts. Explorations in the Semiotics of Law / Edited by Anne Wagner, Vijay K. Bhatia. – Ashgate Publishing Limited, 2009.

28. Taylor, R. S. Kantian Personal Autonomy / Robert S. Taylor. – Political Theory. – 2005.

29. UNICEF/UK, Rights Respecting Schools Award, Information Leaflet. – London: UNICEF/UK, 2009.

30. Вовк Д. Почему Страсбургский суд, будучи прав в деле «Oliariandv. Italy», тем не менее, ошибся // Толерантність у транзитивних суспільствах: філософський, правовий, політичний, соціологічний виміри: Збірка наукових статей та есе / Упорядкування, наукове редагування і передмова О. Петришина, Д. Вовка, О. Уварової. – Х : Юрайт, 2016. –  С. 141-145.

31. Максимов С. Толерантность и право // Толерантність у транзитивних суспільствах: філософський, правовий, політичний, соціологічний виміри: Збірка наукових статей та есе / Упорядкування, наукове редагування і передмова О. Петришина, Д. Вовка, О. Уварової. – Х : Юрайт, 2016. –  С. 71-77.

32. Мелкевік Б. Поезія як стійкість: викриття тиші й байдужості (толерантність до несправедливості як загроза демократії і правам людини // Філософія права і загальна теорія права. – 2014. – № 1–2. – C. 429-440.

33. Речицкий В. Императив толерантности, генетические истоки // Толерантність у транзитивних суспільствах: філософський, правовий, політичний, соціологічний виміри: Збірка наукових статей та есе / Упорядкування, наукове редагування і передмова О. Петришина, Д. Вовка, О. Уварової. – Х : Юрайт, 2016.

34. Смородинський В. Відкритість до інакшого (висвітлення теми толерантності західним кінематографом) // Толерантність у транзитивних суспільствах: філософський, правовий, політичний, соціологічний виміри: Збірка наукових статей та есе / Упорядкування, наукове редагування і передмова О. Петришина, Д. Вовка, О. Уварової. – Х : Юрайт, 2016.

 

Прочитано 1359 разів Останнє редагування Середа, 12 квітня 2017 20:31
Ви тут: Home Архів номерів #4(12)/2015 ПОВАГА ДО СЕКСУАЛЬНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ І ҐЕНДЕРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ЛЮДИНИ ЯК ВИМОГА ТОЛЕРАНТНОСТІ - Уварова О.О.