Право і громадянське суспільство

науковий журнал | електронне видання

Вівторок, 14 червня 2016 19:10

ОСОБЛИВОСТІ НАСТУПНИЦТВА У ПРАВАХ ВИМОГИ ЗА ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНИМИ ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ - Рябоконь Є.О.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

У статті аналізується особливості наступництва у правах вимоги (правах кредитора) за забезпечувальними зобовязаннями. На підставі дослідження доктрини, а також вітчизняної та зарубіжної правозастосовної практики   автор приходить до загального висновку про неможливість відступлення або переходу за іншою підставою права вимоги за акцесорним зобов’язанням у відриві від основного. Водночас розгляд особливостей правового регулювання окремих способів забезпечення свідчить про можливість незалежного сепаратного правонаступництва щодо окремих з них. Зокрема, незалежне наступництво може відбуватисяу праві на стягнення неустойки, яка існує у твердій сумі і зафіксована судовим рішенням, яке набрало чинності. Враховуючи неурегульованість зазначених питань, запропонована авторська редакція доповнень до ст. 514 ЦК України.

 

Сучасний розвиток економічних відносин вимагає відповідного правового забезпечення, що здійснюється, зокрема, у вигляді створення механізмів переходу прав у зобов’язальних правовідносинах. Методологічною основою переходу прав кредитора є ст. 512 ЦК України, яка унормовує підстави заміни кредитора у зобов’язанні, називаючи серед них відступлення права вимоги, правонаступництво, виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) та виконання обов’язку боржника третьою особою. Заміна первісного кредитора передбачає перехід до кредитора-правонаступника права вимоги в тому стані, в якому це право існує на момент передачі, з усіма особливостями такої вимоги. Якщо виконання вимоги первісного кредитора гарантоване певним способом (видом) забезпечення зобов’язань (гл. 49 ЦК України), виникає питання щодо можливості наступництва у праві вимоги за додатковим зобов’язанням окремо від права вимоги за основним зобов’язанням.

Певні аспекти правонаступництва, яке виникає у зв’язку з переходом до нового кредитора прав вимоги за забезпечувальними зобов’язаннями, вивчали Р.С. Бевзенко, Т.В. Боднар, В.А. Бєлов, А.В. Вошатко, Б.М. Гонгало, А.Г. Карапетов, О.О. Кот, Л.О. Новосьолова, А.В. Пушкіна, І.В. Спасибо-Фатєєва, С.І. Шимон та інші автори.

Метою цієї статті є визначення взаємозв’язку між основним та забезпечувальним зобов’язаннями у відносинах універсального та сингулярного правонаступництва та відповідь на питання з приводу можливості окремого наступництва у праві вимоги за забезпечувальним зобов’язанням без переходу його разом з правом вимоги за основним зобов’язанням з урахуванням особливостей конструкції кожного з поіменованих способів (видів) забезпечення виконання.

Увага законодавця та доктрини у межах цього, не достатньою мірою урегульованого та досить вузько дослідженого питання, в основному приділяється оцінці самостійності переходу права вимоги за додатковим зобовязанням у формі її відступлення, переважно щодо сплати (передання) неустойки. У цивілістиці дореволюційного періоду деякі автори, висловлюючись на користь такого висновку, стверджували, що цесія виступає найпростішим видом заміни осіб у договорі неустойки і може виявлятися як у відступленні кредитором права на стягнення неустойки разом з основним договором, так і окремо від нього [1; с. 120]. Окремі цивілісти, допускаючи правонаступництво вимог щодо сплати неустойки, як особливих самостійних вимог, у формі цесії, уточнювали, що воно може відбутися лише за умови, що в момент відступлення право на стягнення неустойки від боржника вже виникло [2; с. 206].

Зауважимо, що дана позиція сформувалася шляхом розширювального тлумачення норми закону, позаяк із змісту т. X Зводу законів Російської Імперії [3] можливість роз’єднання основного зобов’язання і зобов’язання щодо сплати неустойки прямо не випливала: ст. 1586, на якій базувався зазначений висновок, передбачала перехід відповідальності (обов’язку) щодо сплати неустойки за зобов’язаннями між приватними особами до спадкоємців зобов’язаної особи і лише в тому випадку, коли позов про стягнення неустойки був пред’явлений за життя кредитора або у самому зобов’язанні платіж неустойки був поширений на спадкоємців.

Не можна не відзначити, що висновок про можливість ізольованого відступлення права вимоги щодо сплати неустойки окремо від права вимоги за основним зобовязанням оспорювався багатьма дослідниками зобовязального права [4; с. 140; 5; с. 214], а також заперечувався правозастосовною практикою Сенату, як вищої касаційної інстанції, у рішеннях якого прослідковується реалізація принципу слідування юридичної долі додаткового (акцесорного) зобов’язання долі основного: «умова про неустойку… складає один із способів забезпечення договорів і зобов’язань, а з цього слідує, що умова про неустойку, хоча б вона була втілена у форму особливого акту, будучи забезпеченням іншого договору, не має самостійного характеру, а складає лише додатковий або придатковий договір до того головного договору, забезпеченням якого вона слугує…» [6; с. 318-319]. 

Подальший хід розвитку законодавства не підтвердив необхідності поширення ст. 1586 на зобовязальні відносини. Принаймні, положення про можливість переходу права на стягнення неустойки або за іншими забезпечувальними зобовязаннями без переходу прав за основним зобовязанням, зокрема, у формі відступлення права вимоги, не одержало свого продовження у проекті Цивільного уложення 1913 р.[7]. Навпаки, ст. 156 проекту передбачала, що разом з вимогою до набувача переходять забезпечення й інші, повязані з вимогою, права, в тому числі і право на одержання нарахованих процентів.

Прихильники можливості відступлення прав на стягнення неустойки окремо від основного зобовязання у сучасній доктрині обґрунтовують свою позицію тим, що закон дозволяє контрагентам самостійно визначати обсяг прав, які переходять до нового кредитора у зобовязанні [8; с.78] (ст. 516 проекту ЦК України [9], ст. 514 ЦК України), а також подвійною природою неустойки, яка з моменту виникнення права кредитора на стягнення з боржника втрачає значення способу забезпечення і перетворюється на форму відповідальності [10; с. 138]. При цьому більшість авторів умовою перехідності права вимоги щодо сплати неустойки називають реальне виникнення у кредитора права на стягнення неустойки, тобто прострочення або інше порушення зобовязання боржником.

На наш погляд, про наявність у кредитора права відступати права вимоги про стягнення неустойки, рівно як і інші права вимоги, що ґрунтуються на забезпечувальних зобовязаннях, можна стверджувати лише якщо відповідне право передбачене у законі, або, принаймні, засноване на законі. Правилом, яке б унормовало таку можливість, не може безспірно вважатися ст. 514 ЦК України, позаяк у ній мова йде про можливість передачі частини одного і того ж подільного зобов’язання, що не може автоматично поширюватись на відступлення прав за додатковим зобов’язанням окремо від основного, адже останні є хоча й пов’язаними між собою, але все ж окремими і самостійними зобов’язаннями.

Слід уточнити, що у російській дореволюційній літературі зустрічалися твердження про те, що «забезпечення не складає істотного змісту зобов’язання, а є лише однією з його умов», і «навіть якщо забезпечення не входить, у вигляді умови, до складу самого зобов’язання, а оформлене окремо від нього, воно не втрачає значення однієї з умов зобов’язання і залишається його приналежністю, яка не має значення самостійного зобов’язання» [11; с. 132-133]. Принципово на інших позиціях стоїть сучасна доктрина, представники якої розглядають поняття аксесорності (в широкому значенні) не як таке, що встановлює придатковий характер забезпечувального зобовязання, що поглинається основним, а як свідчення його нетиповості. «Для того, щоб визнати існування основного договору, необхідне пряме узгоджене волевиявлення у встановленій формі усіх істотних умов договору. Для того, щоб визнати наявність акцесорного, але самостійного договору, супутнього до основного, повязаного з ним, там само необхідне волевиявлення субєктів у встановленій формі, узгодження ними істотних умов такого акцесорного договору», – зазначав В.А. Ойгензихт (автор розглядає поняття акцесорності щодо додаткових договірних обовязків, які сприяють виконанню центрального зобовязання (зберігання майна за договорами підряду, комісії, перевезення тощо)).[12; с. 11]. Аналогічний висновок має бути зроблений і у площині акцесорності у вузькому розумінні, щодо способів (видів) забезпечення виконання зобов’язань, які утворюють самостійне зобов’язання (договір) і ізольованість відступлення прав за якими не може бути пояснена подільністю вимог. «Не можна говорити про те, що головне і акцесорне зобов’язання являють собою єдине ціле і що відступлення вимоги на стягнення неустойки є різновидом часткової цесії», – підкреслює А.В. Пушкіна [10; с. 135].

Загальновизнаною і не підлягає ані найменшому сумніву амбівалентність неустойки, яка виступає видом (способом) забезпечення виконання зобов’язань (ст. ст. 549-552 ЦК України) та водночас мірою майнової відповідальності за порушення зобов’язання [13; с. 10-11] (п. 2 ч. 1 ст. 534, ст. 624 ЦК України, ч. 1 ст. 230, ч. 1 ст. 274 ГК України), хоча у вітчизняній доктрині існують і більш радикальні погляди, за якими неустойка як позбавляється ознак, притаманних забезпечувальному зобов’язанню, і зараховується за інституційною належністю лише до числа мір цивільно-правової відповідальності, поряд із збитками [14], так і, навпаки, не визнається, за загальним правилом, мірою відповідальності [15; с. 379]. Насправді, до порушення зобовязання, забезпеченого неустойкою, остання є елементом регулятивного правовідношення і стимулює боржника до належного виконання зобовязання під страхом застосування до нього негативних наслідків майнового характеру. Після порушення основного зобовязання сторони перебувають вже в охоронному (захисному) правовідношенні, змістом якого є право кредитора вимагати від боржника сплати певної грошової суми або передати у власність нерухоме або рухоме майно.

Визнаючи особливий характер майнової відповідальності у вигляді стягнення з боржника неустойки, автор разом з тим не може беззастережно підтримати аргумент про те, що неустойка, у випадку порушення основного зобов’язання, повністю втрачає риси акцесорності і перетворюється на звичайне грошове зобов’язання [16; с. 3; 17; с. 76-77; 10; с. 138]. Будучи нерозривно пов’язаною із основним договором і маючи своєю метою зміцнити останній, неустойка своїм виникненням завдячує саме йому і загалом, за винятком нижче зазначених випадків, не має самостійного «юридичного життя». Збереження неустойкою своєї забезпечувальної функції нормативно підтверджується ч. 2 ст. 548 ЦК України, згідно якої недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено ЦК (на сьогодні єдиним винятком, за ст. 562, є гарантія) і найбільш яскраво виявляється при застосуванні пені, яка продовжує бути забезпеченням і після порушення, стимулюючи боржника якнайшвидше виконати зобов’язання [18; с. 9-10]. Водночас не можна не відзначити і те, що завдання забезпечення динаміки об’єктів цивільного обороту, які стоять перед приватним правом, обумовили відшукування доктриною додаткових шляхів циркуляції зобов’язань, що об’єктивно призвело до істотного послаблення панівної раніше думки про те, що заходи договірної відповідальності (неустойка, збитки) не можуть породжувати самостійного цивільно-правового зобов’язання, а виявляються у приєднанні до основного зобов’язання (боргу) додаткових обов’язків – майнових санкцій [19; с. 231].

Позиція про можливість відступлення права на стягнення неустойки окремо від основного зобов’язання, що склалася у середовищі російських правознавців, своєю популярністю великою мірою завдячує відповідному нормативному підґрунтю, а саме ст. 384 ЦК РФ[20], за змістом якої при переході прав кредитора до іншої особи, у тому числі при відступленні права вимоги новому кредитору, якщо інше не передбачено законом або договором, переходять права, які забезпечують виконання зобов’язання, а також інші пов’язані з вимогою права, у тому числі право на несплачені проценти. Подібні норми існують у Цивільних кодексах інших держав-учасниць СНД та Балтії (ст. 399 ЦК Вірменії [21], ст. 355 ЦК Білорусі [22], ч. 1 ст. 201 ЦК Грузії [23], ст. 341 ЦК Казахстану [24] ч. 2 ст. 558 ЦК Молдови [25], cт. 413 ЦК Таджикистану[26], ч. 1 ст. 467 ЦК Туркменистану [27], ст. 315 ЦК Узбекистану [28], ч. 1 ст. 167 Зобов’язально-правового Закону Естонії [29],  а також у Модельному цивільному кодексі СНД [30] (ст. 379).  Важливість цього правила полягає, по-перше, у тому, що ним нормативно утверджується, у площині інституту відступлення прав вимоги, давній принцип про те, що забезпечувальне зобовязання поділяє юридичну долю основного; по-друге, ним встановлюється можливість існування спеціальних норм або укладення (в рамках закону) договорів, які регулюють це питання по-іншому, ніж встановлено зазначеним принципом.

Відсутність подібної норми в Україні є значною прогалиною і негативно впливає як на рівень доктринальних досліджень у сфері відступлення права вимоги, так і на динаміку циркуляції зобов’язальних прав в цілому. У єдиній вітчизняній монографії, спеціально присвяченій питанням відступлення вимоги і переведення боргу, її автор, В.І. Пушай, розгляд питання про перехід прав кредитора за забезпечувальним зобов’язанням обмежує загальним висновком про те, що право вимоги виконання акцесорних зобов’язань, що забезпечують основне (порука, гарантія, сплата неустойки), не може передаватися окремо від основного зобов’язання за договором відступлення права вимоги [31]. При цьому із змісту тексту самої монографії не спостерігається, які саме міркування автора обумовлюють і підтверджують даний висновок. Подібною лаконічністю відрізняються й інші нечисленні роботи, у яких розглядається проблематика циркуляції додаткових зобов’язань. І.В. Спасибо-Фатєєва, коментуючи норму ст. 512 ЦК України, відзначає неправильність відступлення права вимоги, якщо остання «стосується виключно санкцій (стягнення неустойки, відшкодування збитків) за порушення зобов’язання, адже обов’язок сплати санкцій безпосередньо пов’язаний з основним зобов’язанням, сторонами якого є виключно первісні кредитор і боржник. Стягнення таких коштів є заходом цивільно-правової відповідальності, обсяг якої може змінюватися судом з урахуванням обставин, передбачених законом, що унеможливлює заміну кредитора на підставі правочину» [32; с. 25-26]. 

У роботах, присвячених особливостям правового регулювання способів забезпечення виконання зобов’язань [33; 34; 35; 36; 37; 38; 39; 40; 41; 42; 43; 44; 45; 46; 47; 48], оцінці самостійного переходу права вимоги за додатковим зобов’язанням, у тому числі і шляхом відступлення, не приділяється належної уваги. У доктрині відзначається лише притаманність способам (видам) забезпечення виконання зобов’язання акцесорного (додаткового) характеру, що виражається у обумовленості їхнього виникнення виникненням основного зобов’язання, втрати ними чинності у разі припинення основного зобов’язання, недійсності – як автоматичного наслідку недійсності основного зобов’язання. В цілому, забезпечувальне зобов’язання позбавлене самостійного «юридичного життя» поза основним зобов’язанням. Ще у другій половині XIX ст. В.О. Голевинський підкреслював залежність забезпечувального зобов’язання від «існування і дійсності головного договору, долю якого розділяє договір додатковий» [49; с. 48].

Утвердившись в дореволюційний період, така позиція розвивається і сучасними науковцями. Так, А.С. Жила до властивостей акцесорності способів забезпечення відносить низку ознак, серед яких: 1) недійсність основного зобов’язання призводить до недійсності акцесорного; 2) припинення основного зобов’язання спричиняє припинення акцесорного; 3) кредитором в основному і забезпечувальному зобов’язаннях завжди є одна і та ж особа; 4) отримання кредитором виконання за рахунок забезпечення припиняє обидва зобов’язання – і забезпечувальне, і основне; 5) права кредитора в забезпечувальному зобов’язанні можуть бути реалізовані тільки при порушенні умов основного зобов’язання; 6) порядок захисту прав в акцесорних зобов’язаннях безпосередньо залежить від основного зобов’язання[50; с. 4]. Д.Е. Федорчук вважає, що акцесорне правовідношення є додатковим до іншого, основного, «без якого втрачає свій сенс і значення» та виявляється, в тому числі, у неможливості переходу прав кредитора до третьої особи за основним зобов’язанням без одночасного переходу до неї зобов’язання додаткового[51; с. 25; 205]. О.О. Первомайський у додатковому характері забезпечувальних зобов’язань вбачає «неможливість існування виду забезпечення виконання зобов’язання поза межами існування основного зобов’язання» [52; с. 204]. «Оскільки ціль встановлення забезпечення полягає у захисті прав кредитора, – розмірковує Р.С. Бевзенко, – забезпечувальні права не можуть опинитися в інших руках, відділившись від особи кредитора за забезпечувальним зобов’язанням і від самого зобов’язання»[53]. У підсумку, «забезпечувальне зобов’язання виникає для обслуговування конкретного зобов’язання і наслідує його долю» [54; с. 32-33], чим і пояснюється той факт, що при переході прав кредитора до іншої особи, у тому числі шляхом відступлення права вимоги, підлягає переходу разом з ним[55; с. 186; 56; с. 20; 57; с. 48].

Викладений підхід настільки утвердився у вітчизняній цивілістиці, що С.І. Шимон думка щодо відчуження забезпечувального права разом з правом основної вимоги видається безумовною. [58; с. 533].Водночас погляди самої вченої, наведені у розвиток досліджуваної проблематики, не завжди дозволяють чітко встановити, якою саме є авторська позиція щодо місця забезпечувальних прав при переході прав за основним зобов’язанням. В ході дослідження С.І. Шимон уточнює, що не усі забезпечувальні права «наслідують» долю головного права вимоги, а лише ті з них, які не мають самостійного характеру. Але тут же зауважує, що самостійної ознаки оборотоздатності такі права не мають, через що не можуть бути самостійними обєктами цивільних прав та предметом відчуження. У наступному авторка вже наголошує на тому, що «забезпечувальні права вимоги не є оборотоздатними, допоки перебувають у потенційному стані; після настання обставини, яка дозволяє реалізовувати таке право, та конкретизації обсягу вимоги, право на неї втрачає характер додаткового і може бути предметом відступлення» (можна припустити, що мається на увазі оцінка самостійності відступлення забезпечувальних права – Є.Р.). У підсумку, С.І. Шимон робить узагальнення про те, що права вимоги, які виникають з акцесорних зобовязань, не мають самостійної оборотоздатності[58; с. 536, 541, 542].

Узагальнення поглядів на природу забезпечувальних зобов’язань зовнішньо підштовхує до загального висновку про неможливість відступлення або переходу за іншою підставою права вимоги за акцесорним зобов’язанням у відриві від основного. Аналіз практики розгляду спорів щодо відступлення права вимоги за забезпечувальними зобов’язаннями також свідчить про те, що суди, у переважній більшості, займають позицію про те, що перехід до нового кредитора (цесіонарія) забезпечувальних прав первісного кредитора (цедента) здійснюється автоматично разом з переходом прав за основним зобовязанням. Подібна практика склалася за часів дії ЦК УРСР, ч. 3 ст. 197 якого містила її нормативне підґрунтя, встановлюючи, що до набувача вимоги переходять права, що забезпечують виконання зобов’язання. Відштовхуючись від цієї норми, ВАСУ у 1993 р. роз’яснив, що «кредитор не має права залишити за собою основні вимоги за зобов’язанням і уступити іншій особі тільки права, що забезпечують його виконання, наприклад, стягнення неустойки за недопоставку продукції або штрафу за прострочку…». У разі уступки основної вимоги відбувається автоматичний перехід до набувача прав, які забезпечують його виконання, тому така угода не вимагає обов’язкової умови про уступку прав на вжиття до боржника заходів, які забезпечують виконання зобов’язання (неустойка, штраф, пеня) (абз. другий-четвертий п. 1 Роз’яснення ВАСУ «Про деякі питання уступки вимоги та переводу боргу» від 14 грудня 1993 р. № 01-6/1301[59]).

Імперативний висновок про те, що акцесорні права слідують долі основних у відносинах (цесійного) правонаступництва, залишається дороговказом для судів і у сучасний період[60; 61; 62; 63; 64; 65; 66; 67; 68; 69; 70], незважаючи на те, що у ЦК України, з моменту набрання чинності яким пройшло більше десяти років, інститут видів (способів) забезпечення виконання зобов’язань зазнав істотних змін як щодо кількісного їх складу, так і щодо внутрішнього механізму дії окремих з них. Визначально, що у текстах деяких рішень, в обґрунтування позиції про те, що відступлення прав за основним зобовязанням тягне за собою відступлення прав і за додатковим зобовязанням, поряд з чинним законодавством, спостерігається посилання і на ст. 197 ЦК УРСР, при цьому деякі суди помилково ототожнюють її з нормою ЦК України[64; 71; 72].

Однак зазначений підхід може зазнавати коригування тоді, якщо інше випливає із норм закону або положень договору. Як вірно зазначає Л.О. Новосьолова, цесіонарію може бути невигідно приймати певне забезпечення (підтримувати у належному стані предмет застави, забезпечувати його страхування, реалізовувати вимогу щодо поручителя-нерезидента та ін.), що і обумовлює економічну доцільність виключення переходу забезпечувальних прав у договорі[73; с. 112].

При цьому договором може бути прямо передбачено, що забезпечувальні права новому кредитору не передаються або, навпаки, правові наслідки переходу прав за основним зобовязанням можуть ним не визначатися. І у першому, і у другому випадках права за забезпечувальним зобовязанням можуть залишатися за попереднім кредитором або погашатися, що залежить від сутності конкретного способу забезпечення.

Принцип слідування правом вимоги, яке випливає з акцесорного зобовязання, юридичній долі права вимоги за основним зобовязанням простежується і у джерелах міжнародного права. Ч. 7 ст. 122 Кодексу Європейського договірного права, перша книга якого була прийнята у 2001 р.,[74] встановлює, що якщо контрагенти не погодилися про інше, разом з вимогами кредитора підлягають передачі усі забезпечення, за винятком тих, які мають особистий характер. Ч. 1 ст. 10 Конвенції ООН «Про відступлення дебіторської заборгованості у міжнародній торгівлі» 2001 р.[75], ст. 11:201 (1) (b) Принципів європейського договірного права 2002 р.[76] регламентують, що особисте або майнове право, яке забезпечує платіж відступлення дебіторської заборгованості, передається цесіонарію без додаткового акту передачі. Щоправда, зазначене правило підкоряється застереженню, за яким за законом, який регулює зазначену передачу, може бути передбачено, що забезпечувальне право передається лише з додатковим актом передачі. З цього слідує, що внутрішнє законодавство може передбачати випадки, коли додаткове зобовязання не поділяє долі основного при переході права за ним до нового кредитора. У доповіді Комісії ООН з права міжнародної торгівлі 2011 р.[77] (п. 230) відзначається відповідність положень Конвенції «Про відступлення дебіторської заборгованості у міжнародній торгівлі», які регулюють відносини між цедентом та цесіонарієм, Постанові Європейської комісії «Про право, яке застосовується до договірних зобов’язань» (Рим I) (Постанова Європейського парламенту та Ради Європейського союзу від 17 червня 2008 р. № 593/2008[78]).

На підставі п. (b) ст. 9.1.14 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА в редакції 2010 р.[79] при відступленні прав до цесіонарія переходять усі права, які забезпечують передане право. Застереження, подібного до зробленого у Конвенції ООН, Принципи не містять, однак можливість зміни цього правила правочином контрагентів або внутрішнім законодавством випливає із суті самих Принципів, які, будучи віднесеними до так званого «мякого права», наділяють учасників правовідносин широкими можливостями щодо модифікації їх змісту. Аналогічне стосується і засад застосування Зводу принципів, правил та вимог lexmercatoria, складених Центром транснаціонального права – СЕНТРАЛ[80], п. (e)cт.III.2 якого передбачає, що правові засоби забезпечення оплати відступленого права передаються цесіонарію без окремого акту, незважаючи на будь-який правочин між цедентом і боржником або іншою особою, яка надає подібне забезпечення, що обмежує у будь-якому вигляді право цедента на відступлення права вимоги або забезпечення оплати відступленого права.

Таким чином, для міжнародного права притаманним є, по-перше, наявність загальної норми, яка встановлює рамкове правило щодо автоматично переходу до нового кредитора разом з правом вимоги первісного кредитора також прав, які випливають із забезпечувальних зобовязань; по-друге, наявність застереження про те, що внутрішнє законодавство або договір між сторонами можуть встановлювати винятки з цього правила, в результаті чого право вимоги за забезпечувальним зобовязанням може переходити до цесіонарія ізольовано (незалежно) від переходу прав за основним зобовязанням.

Запровадження загальної норми про те, що права із забезпечувальних зобов’язань слідують юридичній долі прав за основним зобов’язанням дозволить створити одноманітне регулювання для усіх випадків правонаступництва та уникнути проблем тлумачення окремих з них. Так, ч. 2 ст. 1230 ЦК України формально не встановлює залежності переходу до спадкоємця права на стягнення неустойки, яка була присуджена судом за життя спадкодавця, від того, чи є він правонаступником кредитора за основним зобовязанням, що може породжувати спори при поділі спадкового майна та оформленні спадкових прав. Реалізація такої норми на практиці означатиме автоматичний перехід до  спадкоємця (спадкоємців) за основним зобов’язанням прав за додатковим зобов’язанням (неустойкою), якщо лише можливість виокремлення забезпечувальної вимоги не випливає з її суті. При цьому права за акцесорними зобовязаннями мають переходити у спадщину винятково в межах спадкової частки.

Викладене дає достатньо підстав для висновку про нагальну необхідність нормативної фіксації у ЦК України правила про те, що у разі відступлення права вимоги, рівно як і в інших випадках заміни кредитора у зобовязанні, до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобовязання, якщо інше не визначено законом або договором. До забезпечувальних слід приєднати також й інші права, які пов’язані з основним зобов’язанням (право на відшкодування збитків, одержання процентів). З цією метою слід доповнити ст. 514 ЦК України частиною другою наступного змісту: «2. До нового кредитора переходять права первісного кредитора, які забезпечують виконання зобовязання, а також інші права, повязані з вимогою (право на відшкодування збитків, право на одержання процентів), якщо інше не визначено законом або договором». Враховуючи те, що перехід права кредитора можливий і у частині зобовязання (у разі його подільності), в останньому випадку до нового кредитора права вимоги за забезпечувальним зобовязанням переходять пропорційно до розміру переданого права вимоги за основним зобовязанням, якщо інше не визначено законом або домовленістю сторін.

Відштовхуючись від загального принципу щодо поєднання в одній особі кредитора-правонаступника за основним та додатковим зобов’язаннями, необхідно водночас також враховувати, що складність та багатоаспектність проблематики переходу прав вимоги кредитора за забезпечувальними зобов’язаннями, яка, звичайно, не вичерпується договорами відступлення, вимагає окремого розгляду кожного із видів (способів) забезпечення. Необхідно також враховувати, що кожен із видів забезпечення, передбачених законом (ч. 1 ст. 546 ЦК України), має свою специфіку, обумовлену їх різнорідною спрямованістю при дотриманні загальної цілі сприяння виконанню зобов’язання боржником та гарантування збереження майнових інтересів кредитора від можливих втрат.

Наведене, проте, не означає, що права за забезпечувальним зобовязанням можуть відступатися або передаватися новому кредитору іншим чином окремо від основного зобовязання лише на підставі погодження таких дій договором між сторонами. Подібний гіпертрофізований підхід до розуміння свободи договору відступлення та його меж у сфері правонаступництва у правах вимоги займає В.А. Бєлов, який наголошує на тому, що якщо «цедент та цесіонарій явно виразили намір здійснити відступлення одних тільки забезпечувальних вимог (повністю або у частині), то жодної причини для автоматичного переходу (повністю або у відповідній частині) слідом за ними і вимог забезпечувальних немає і не може бути» [81; с. 386]. Така позиція прямо суперечить принципу переходу прав за забезпечувальними зобовязаннями автоматично з правами за основним зобовязанням, що існує як загальне правило, винятки за яким можливі, але обумовлюються передусім особливостями природи конкретного забезпечувального зобовязання, а не волею сторін.

За ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання. За своєю правою природою неустойка є чи не єдиним класичним поіменованим видом (способом) забезпечення виконання зобовязання, позаяк спрямована саме на точне забезпечення виконання основного зобовязання. Забезпечувальна функція неустойки яскраво підтверджується нормою ч. 1 ст. 552 ЦК України, за якою сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі. Формула, якою визначається зміст обовязків боржника – «сплатити (передати) неустойку плюс виконати основне зобовязання» – є характерною саме для неустойки і не є притаманною для інших законодавчих норм з питань забезпечення.

Для відповіді на питання з приводу переходу права на стягнення неустойки у порядку сингулярного правонаступництва, зокрема, у разі відступлення права вимоги, необхідно враховувати і те, що правовий режим неустойки є істотно відмінним у залежності від етапу розвитку правовідношення з приводу неустойки. З моменту, коли виникає основне зобовязання, забезпечене неустойкою, але до моменту його порушення, неустойка існує у вигляді умовного зобовязання, забезпечувальний механізм якого повністю вступає в силу лише з моменту порушення(аналогічний правовий режим притаманний неустойці у випадку, коли мало місце порушення основного зобовязання, але за умовами договору строк сплати неустойки ще не наступив). «У складі субєктивного права, – підкреслює Л.О. Новосьолова, – неустойка існує як вимога (рос. – притязание – Є.Р.), яка може бути реалізована лише за умови порушення забезпеченого нею зобовязання» [73; с. 112]. У подібних випадках прийнято говорити про так звані «недозрілі вимоги», передача прав за якими у доктрині та законодавстві не заперечується. Оскільки на цьому етапі ще невідомо, чи виконає боржник свої зобов’язання, чи буде таке виконання належним і, як наслідок, – чи виникне у кредитора право вимоги до боржника щодо сплати або передання неустойки у вигляді конкретної суми або іншої майнової цінності, немає підстав для сепаратної уступки прав на неустойку. Неустойка, як вид забезпечення, продовжуватиме виконувати свої функції щодо кредитора-правонаступника за основним зобовязанням автоматично, без окремого зазначення про це у договорі. Водночас у законі або договорі між цедентом та цесіонарієм може бути окремо обумовлено, що право на неустойку до нового кредитора не переходить. Наявність подібного положення означає не тільки відсутність відповідного права вимоги у правонаступника-цесіонарія, але і втрату його правопопередником-цедентом.

З урахуванням наведеного принципу про те, що право на ненараховану неустойку переходить до нового кредитора автоматично з переходом права за основним зобовязанням слід розглядати і позицію про те, що право вимоги неустойки може бути відступлене лише після порушення боржником основного зобовязання [82; с. 21].

У випадку невиконання або неналежного виконання основного зобовязання неустойка, не втрачаючи значення стимулюючого для боржника засобу, набуває водночас рис засобу цивільно-правової відповідальності. На цьому етапі розвитку правовідношення між кредитором і боржником умовне право першого на оплату (передання) неустойки перетворюється на цілком конкретну правомочність вимагати від останнього сплати певної грошової суми або передання певної речі у власність. Саме наділення неустойки значно більшим ступенем визначеності і дає можливість розглядати право вимоги кредитора як таке, що цілком може мати самостійний характер і не слідувати юридичній долі основного зобов’язання у разі правонаступництва.

Викладене не дає можливості приєднатися до думки О.О. Кота, який, доводячи самостійність суб’єктивного права на неустойку, аргументує свою позицію тим, що: «оскільки неустойка має додатковий характер, її сплата є самостійним суб’єктивним обов’язковим порушника основного зобов’язання і може бути відділена від основного зобов’язання» [8; с. 78], а також А.В. Вошатка, який категорично, без урахування етапу розвитку правовідношення щодо неустойки, стверджує про можливість самостійного відступлення охоронного суб’єктивного права на неустойку [83; с. 13-14]. Навпаки, до тих пір, поки право на сплату (передання) неустойки не є визначеним, останнє є акцесорним зобовязанням, яке не може існувати у відриві від основного. І лише з моменту порушення основного зобовязання умовна можливість стягнення неустойки перетворюється на конкретне право на одержання грошової суми або речі. Останнє підтверджується і змістом ч. 2 ст. 1230 ЦК України, яка умовою переходу до спадкоємця права на стягнення неустойки (штрафу, пені) називає не укладення договору про неустойку або встановлення її змістом закону, а саме присудження її спадкодавцеві за його життя у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків.

Висновок щодо сепаратного наступництва у праві на стягнення неустойки може бути додатково обґрунтований економічною потрібністю пожвавлення обороту. Для кредитора відступлення прав щодо сплати (передання) неустойки цесіонарію із залишенням основної вимоги за собою може бути доцільним у тому випадку, коли прострочка боржника є тривалою та (або) триваючою, внаслідок чого кредитор не є упевненим у задоволенні своєї вимоги і здійснює оплатне відступлення свого права за ціною, істотно нижчою, ніж вартість вимоги; якщо кредитор не має наміру або бажання звертатися до суду, а боржник відмовляється виконувати своє зобов’язання щодо сплати неустойки добровільно і т. п. 

Загалом, слід констатувати, що на сьогодні назріла необхідність ізольованого наступництва у праві на стягнення неустойки і пом’якшення у зв’язку з цим імперативних підходів до цього питання у площині судових рішень. При цьому таке регулювання має засновуватися на законі, що дасть можливість убезпечити суб’єктів правовідносин між можливих спорів, а також створити універсальне правило, яке б розповсюджувалося на усі випадки правонаступництва, що дасть можливість, зокрема, успадкувати право на стягнення неустойки без успадкування  права основної вимоги, яке може перейти до іншого спадкоємця  або роз’єднати зазначені права вимоги при реорганізації юридичної особи шляхом поділу або виділу.

На противагу вітчизняній, судова та арбітражна практика РФ, попередньо відкидаючи саму можливість переходу прав вимоги щодо неустойки окремо від основного зобов’язання і ґрунтуючись на тому, що відступлення, будучи формою заміни осіб у зобов’язанні, не може передбачати відступлення прав особі, яка не є новим кредитором за основним зобовязанням [10; с. 138-139], поступово змінилася у сторону визнання таких правочинів чинними і такими, що не суперечать ст. 384 ЦК РФ. Зокрема, Вищий Арбітражний Суд (ВАС) РФ у пункті 15 Інформаційного листа від 30 жовтня 2007 р. № 120 [84] відзначає, що у разі відступлення права (вимоги) або його частини до нового кредитора переходять повністю або у відповідній частині також і права, пов’язані з правом (вимогою), які відступаються лише якщо інше не визначено законом або договором. Подібний підхід закладено і у роз’ясненнях регіональних арбітражних судів (наприклад, у абзаці п’ятому п. 2.7 Огляду судової практики з питань застосування норм про відступлення права (вимоги) і переведення боргу Арбітражного суду Республіки Комі [85]). Допускається відокремлене відступлення права вимоги про стягнення нарахованої неустойки і у судових рішеннях по конкретних справах, що схвально оцінюється науковцями [73; с. 116-117].

 Разом з тим, варто звернути увагу на ще одну особливість правової природи неустойки, важливу для відповіді на поставлене питання. Розмір неустойки (вартість – для майнової неустойки), хоча і визначений положеннями договору або нормами закону, під впливом багатьох обставин може коригуватися (зменшуватися) за судовим рішенням (ч. 3 ст. 551 ЦК України, ст. 233 ГК України), а тому є лише попереднім, що обов’язково має враховуватися при визначенні меж самостійності права на неустойку від права за основним зобов’язанням. Навіть якщо розмір (вартість) неустойки визнаний боржником, це жодним чином не гарантує його незмінності у подальшому за рішенням суду.     

З цих міркувань автор поділяє позицію тих авторів, які виступають за обмеження випадків застосування сепаратної неустойки [86; с. 73-76; 8; с. 78]. Дійсно, реалізація прав цесіонарієм або іншим правонаступником (спадкоємцем, правонаступником реорганізованої юридичної особи) ускладнюється тим, що останні можуть не володіти усією повнотою інформації з приводу суті основного зобов’язання, змісту обов’язків боржника, розміру збитків, завданих первинному кредитору, що може стати перешкодою для належного відстоювання своєї позиції з приводу співрозмірності неустойки і збитків, а також підстав для її стягнення. Більше того, у випадку зменшення розміру неустойки або відмови правонаступнику у стягненні неустойки він позбавляються можливості захисту своїх прав шляхом предявлення до цедента вимоги про повернення сплаченою за договором суми, адже останній відповідає лише за дійсність переданого права вимоги, яка на момент передачі мала місце, а не за його здійсненність (ст. 519 ЦК України). Тому не можна не погодитися з А.Г. Карапетовим, який відзначає, що закон має бути націлений на обмеження «свободи волі сторін, тим самим попереджуючи укладення нерозумних та «проблемних» договорів, можливі зловживання, недобросовісні дії та численні спори у суді» [86; с. 74-75].    

При цьому навряд чи слід підтримати думку щодо можливості самостійного відступлення права на неустойку ще до моменту визначення її розміру лише на тих підставах, що новий кредитор зможе реалізувати це право за тих же умовах, що і попередній [73; с. 117]. Сприйняття такого підходу практикою означатиме абсолютну незахищеність прав кредитора-правонаступника, на якого автоматично покладатимуться усі ризики і недоліки права первинного кредитора, про які, з огляду на наведені вище причини, він може і не знати. 

Інша справа, якими мають бути критерії такого обмеження. Зазначені автори погоджуються у тому, що права на стягнення неустойки мають бути безспірними, що підтверджується визнанням їх стороною (боржником) або прийняттям судового рішення. На наш погляд, єдиним можливим доказом безспірності таким вимог є рішення суду, яке вступило у законну силу, адже визнання вимог боржником і навіть підтвердження їх розміру у подальшому може коригуватися як самим боржником, так і у судовому порядку. Запровадження підходу до обмеженого характеру сепаратної неустойки дозволить чітко окреслити правове положення субєктів правонаступництва і не вступатиме у суперечність зі спеціальною нормою ч. 2 ст. 1230 ЦК України.

Таким чином, пропонуємо внести до ч. 2 ст. 514 ЦК України зміни, додаткові до запропонованих, виклавши абзац другий у наступній редакції: «Права первісного кредитора на стягнення (передачу) неустойки (штрафу, пені), які виникли у звязку з невиконанням боржником договірних обовязків, можуть бути на підставі договору передані новому кредитору без передачі прав за основним зобовязанням, якщо права первісного кредитора на стягнення неустойки встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили».

Значний науковий та практичний інтерес являє такою проблема визначення юридичної долі права на нараховану неустойку у випадку переходу прав за основним зобовязанням за договором про відступлення права вимоги, якщо самим договором це питання окремо не врегульовано. Думки щодо цього питання розділилися. Більшість авторів, апелюючи до самостійності майнової цінності права на неустойки, вважають, що воно має залишатися за первинним кредитором [87; с. 123; 88; с. 225; 73; с. 118]. Окремі дослідники, спираючись на правозастосовну практику дореволюційного періоду, відстоюють позицію про те, що дане право переходить до правонаступника разом з правами за основним зобовязанням [86; с. 74-76; 89; с. 127]. Разом з тим у класичній літературі висловлювалася також позиція про те, що якщо передача основного зобов’язання відбувається після спливу строку платежу, перший кредитор встиг вже до передачі набути право на неустойку, яке він продовжує зберігати у себе [90; с. 235-236]. 

Досить заманливо виглядає також думка щодо слідування права на таку неустойку за основним зобов’язанням, адже це дозволяє уникнути проблеми «розщеплення» прав на стягнення неустойки та прав щодо виконання основного зобов’язання, а також можливого дроблення прав на неустойку, у випадках відступлення прав на користь двох або кількох кредиторів, успадкування прав кількома спадкоємцями тощо. Крім того, до сприйняття цієї позиції зовнішньо підштовхує і зміст принципу про те, що «забезпечувальне зобов’язання слідує долі основного», який не проводить різниці між правами на неустойку до та після порушення зобов’язання.

Незважаючи на це, автор схиляється до того, щоб підтримати погляд першої групи учених. Вище вже підкреслювалося, що сплата неустойки не звільняє боржника від виконання основного зобовязання. Аналогічно, правовим наслідком належного виконання останнього не визнається анулювання права на стягнення неустойки, яке вже виникло. Якщо це право не зникає у випадку припинення основного зобовязання, тим більше немає підстав для твердження про його відсутність у управомоченого субєкта у випадку відступлення прав за основним зобовязанням.

Висновок щодо правомірності договорів про передачу прав вимоги за основним зобов’язанням із збереженням за правопопередником права на неустойку сприймається і судовою практикою. Водночас подібні поодинокі рішення у частині правової аргументації зберігають значні резерви (констатується лише те, що предметом договору є відступлення прав за основним зобов’язанням, а не прав на неустойку)[91], що викликано саме відсутністю відповідної правової норми і є зайвим підтвердженням доцільності її запровадження.

За абз. першим ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обовязку. Ч. 1 ст. 554 ЦК України регламентує, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. На сьогодні і у доктрині, і у правозастосовній практиці панує єдність у поглядах на те, що договір поруки є двостороннім правочином, який укладається між кредитором і поручителем [92; 44; с. 6-7]. Оскільки останній не породжує і не припиняє жодних прав та обов’язків боржника, його згоди на укладення договору поруки не вимагається (абзац двадцятий Аналізу застосування судами законодавства, яке регулює поруку як вид забезпечення виконання зобов’язання[93],п. 20 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 р. № 5 [94], п. 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» від 21 листопада 2011 р. № 01-06/1624/2011[95]).

Особливості правової природи поруки свідчать про те, що акцесорні права, які належать кредитору за основним зобовязанням щодо поручителя, є нерозривно повязаними з основним зобовязанням і тому не можуть переходити до інших осіб ізольовано, без переходу прав за основним зобовязанням. Права вимоги кредитора щодо поручителя не можуть мати самостійного характеру, подібно до права на стягнення нарахованої неустойки, ні до, ні після порушення основного зобовязання боржником, і переходять до нового кредитора за основним зобовязанням автоматично, без укладення договору. В силу принципу відповідності обсягу прав правопопередника і правонаступника до нового кредитора права за договором поруки перейдуть на тих умовах, які мали місце на момент такого переходу і головним чином залежать від стану правовідношення та виконання договору боржником.

На цьому тлі спірними виглядають міркування П.М. Федосєєва, який, відзначаючи збереження чинності договору поруки у разі цесії, водночас пише про, що оскільки «… для поручителя небайдуже, за кого він поручається», «… у договорі поруки доцільно робити застереження відносно того, що цесія може мати місце тільки за згодою поручителя»[96; с. 13]. Сторони договору дійсно наділені правом встановлювати як умову договору згоду боржника на заміну кредитора (ч. 1 ст. 516 ЦК України). Більше того, у конкретних випадках таке застереження може бути важливим не тільки для боржника, який оцінює усі можливі наслідки свого схвалення, але і для нового кредитора у основному зобов’язанні, який при одержанні необхідної інформації щодо зобов’язаної особи зважує доцільність укладення такого договору. Проте цесія спрямована на заміну управомоченої сторони-кредитора шляхом передачі належних йому прав правонаступникові і жодним чином не зачіпає правове становище боржника, який залишається зобовязаним перед новим кредитором у тому ж обсязі і на тих же умовах, що і перед попереднім. Навпаки, для поручителя (боржника за договором поруки) може мати значення особа кредитора, з яким йому належить перебувати у правовідносинах, і подальша заміна такої особи якраз і могла б потенційно обумовлювати доцільність застосування застереження, викладеного у ч. 1 ст. 516 ЦК України. Однак поручитель є боржником не за основним, а за акцесорним зобовязанням, перехід прав за яким до нового кредитора не може відбуватися окремо від переходу прав за основним договором. У свою чергу згоду на заміну кредитора за основним зобовязанням може надавати тільки основний боржник. Згоди ж поручителя як боржника за договором поруки на заміну кредитора недостатньо для заміни останнього за основним зобовязанням. Викладене дає підстави сумніватися в існуванні законодавчої можливості надання поручителем, рівно як і заставодавцем-майновим поручителем, який так само є боржником лише за додатковим, але не за основним зобовязанням, згоди на заміну кредитора.

На думку С.І. Шимон, згода поручителя на заміну кредитора при відступленні потрібна завжди, що пояснюється тим, що поручитель стає зобовязаним перед кредитором, з яким він не укладав договір; в свою чергу, згоди основного боржника на укладення договору поруки не вимагається, унаслідок чого поручитель «…виявляється зобовязаним перед невідомою йому особою за борги невідомої йому особи, не маючи уявлення про якісь ділові якості ні стосовно тієї особи, на чию користь має виконувати обовязки, ні щодо боржника» [58; с. 534-535]. При цьому дослідниця не визначає, у якій саме договірній формі втілюється згода поручителя.

Твердження щодо погіршення майнового статусу поручителя у випадках заміни активної сторони основного зобовязання уявляється перебільшенням. По-перше, укладення договору про відступлення основних вимог на користь нового кредитора, як і в інших випадках правонаступництва, передбачає перехід прав кредитора до поручителя у незмінному вигляді, порівняно з правами попереднього кредитора. Заміна кредитора не може призводити до кількісного та якісного збільшення відповідальності поручителя без його згоди, оформленої шляхом внесення змін до існуючого договору поруки або укладення нового договору.

По-друге, неможливо уявити собі ситуації, коли поручителю не відомо про особу боржника, за зобовязанням якої він поручився. Мотиви, якими керується поручитель при укладенні договору поруки, обовязково обумовлюють наявність певних відносин між ним та боржником за основним зобовязанням. Це можуть бути як надання допомоги близькій поручителю особі у зв’язку з перебуванням з нею у товариських, сімейних відносинах тощо, так і намір одержання винагороди, який реалізується шляхом укладення договору про надання поручительських послуг. Нерідко між боржником та поручителем на момент виникнення правовідносин поруки складаються зобов’язальні правовідносини, змістом яких є обов’язок поручителя погасити борг, що дає можливість поручителю, який виконав основне зобов’язання замість боржника і одержав у порядку суброгації права кредитора, здійснити зарахування однорідних вимог. Участь поручителя у договорі може пояснюватися наявністю корпоративних правовідносин, у яких поручитель є засновником юридичної особи-боржника, дочірньою юридичною особою щодо боржника, тобто фактично єдиним економічним цілим з боржником. Відносини, які викликають участь третьою особи у справах боржника, традиційно іменуються відносинами покриття[97].

По-третє, заміна особи боржника шляхом переведення боргу за ч. 3 ст. 559 ЦК України тягне за собою припинення поруки, якщо тільки поручитель не зобовязався за нового боржника. Судовою практикою зазначена норма поширюється і на інші випадки правонаступництва, зокрема, спадкового[98]. Безперечно, поручителю не завжди відомо про характер відносин кредитора і боржника за основним зобов'язанням, стан його виконання тощо, проте подібний інформаційний вакуум є тимчасовим, адже згладжується ч. 1 ст. 555 ЦК України, яка зобов’язує поручителя, що отримав вимогу від кредитора, повідомити про це боржника, а у разі пред'явлення до нього позову залучити боржника до участі у справі як третю особу на стороні відповідача, подавши відповідне клопотання.

У контексті розгляду питання щодо наступництва прав кредитора, забезпечених порукою, слід дати правову оцінку ситуаціям, які трапляються у випадках, коли за договором здійснюється відступлення прав лише за основним зобовязанням, в той час як права вимоги до поручителя таким правочином не передаються в силу прямої вказівки. Очевидно, що в силу забезпечувального характеру поруки, яка встановлюється третьою особою на користь конкретного кредитора, заміна останнього без переходу до нового кредитора прав за договором поруки може означати тільки те, що порука припиняється. Інше вирішення питання, наприклад, залишення прав вимоги до поручителя за цедентом, суперечитиме суті поруки, яка надає право на звернення з вимогою до боржника лише кредитору за основним зобов’язанням, і породить низку невирішених питань, обумовлених незрозумілістю суті відносин між цедентом та цесіонарієм (в аспекті поруки), а також між цедентом та поручителем.

Оскільки правовідношення поруки припиняється не тільки за спеціальними нормами, визначеними ст. 559 ЦК України, але і на підставі загальних положень, які поширюються на усі зобов’язання (ст. ст. 598-609 ЦК України), тією мірою, якою вони не суперечать суті поруки, доцільним буде висновок про те, що порука вважається припиненою внаслідок прощення боргу кредитором [99; с. 130; 73; с. 124-125] (ст. 605 ЦК України). При цьому контрагентам слід дбайливо виписувати відповідні положення договору відступлення, які однозначно свідчили б про те, що права вимоги до поручителя новому кредитору не передаються, інакше новий кредитор може апелювати до передбаченої цією нормою неприпустимості порушення його прав щодо майна попереднього кредитора.      

Гарантія є видом забезпечення виконання зобов’язань, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (ст. 560 ЦК України). Дослідник інституту банківських правочинів у цивільному праві, І.А. Безклубий відзначає, що зазначена дефініція гарантії є модифікацією відповідного визначення, яке міститься у ст. 2 Уніфікованих правил Міжнародної торгової палати для банківських гарантій за першою вимогою 1992 р.[100] і пропонує розглядати банківську гарантію у значенні фінансової послуги як «кредитну операцію, яка здійснюється на підставі одностороннього, абстрактного, відплатного правочину, за якою банк (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку» [101; с. 362, 369].

Гарантія може бути виділена з поміж інших видів забезпечення зобов’язання у зв’язку з нормативною фіксацією такої її ознаки, як незалежність (ст. 362 ЦК України), якою підкреслюється самостійний характер гарантії як одностороннього правочину і яка навіть дає підстави для твердження щодо доцільності виведення гарантії з групи акцесорних зобов’язань і розміщення її у окремій главі ЦК України[102; с. 381]. Сутність і конкретні прояви незалежності гарантії від основного зобов’язання вельми вдало окреслила О.В. Михальнюк, на думку якої незалежність гарантії підлягає обмежувальному тлумаченню, адже гарантія слугує забезпеченню основного зобов’язання і своїм виникненням завдячує саме йому, і стосується наступних положень: а) у випадку припинення або недійсності основного зобов’язання, незалежно від підстав (за винятком припинення зобов’язання у зв’язку з належним його виконанням боржником), рівно як і у разі будь-яких змін основного зобов’язання гарантія залишається чинною; б) при переведенні принципалом боргу на іншу особу гарантія не припиняється і зобов’язання гаранта перед бенефіціаром зберігаються; в) сплив строку позовної давності за основним зобов’язанням, на відміну від загального правила, встановленого ст. 266 ЦК України, не є підставою для спливу строку позовної давності за гарантією; г) гарант не наділений правом протиставляти проти вимоги бенефіціара заперечення, які міг би висунути принципал, що істотно відрізняє гарантію від поруки[103].  

Істотною ознакою гарантії, яка має важливе значення у питаннях правонаступництва, є також непередаваність прав за нею, закріплена як загальне правило ч. 5 ст. 563 ЦК України, що може змінюватися лише якщо гарантією прямо передбачено можливість такої передачі.

Правова природа гарантії яскраво засвідчує те, що право вимоги до гаранта, на відміну від прав за переважною більшістю інших забезпечувальних зобовязань, не є обєктом автоматичного переходу до кредитора за основним зобовязанням, а може передаватися разом з ним лише за умови, коли така можливість спеціально встановлена у гарантії. У зв’язку з відсутністю загальної норми, яка б визначала долю гарантії у разі похідного набуття прав, норму ч. 5 ст. 563 ЦК України слід застосовувати за аналогією і до інших випадків правонаступництва, обумовлених не тільки вольовою «передачею» прав за гарантією, але й переходом таких прав на підставі закону. Інше може прямо випливати із суті конкретної підстави правонаступництва.

Істотною перешкодою до втілення конструкції обмеженої циркуляції прав за гарантією є, як справедливо зауважує С.О. Косоруков[99; с. 131-132], позиція судово-господарської практики, яка обов’язкову умовою дійсності гарантій не визнає ідентифікацію особи бенефіціара[104; 105]. Певною мірою подібна практика викликана тим, що у вітчизняному законодавстві вимога щодо вказівки особи бенефіціара передбачена лише п. 3 глави 2 розділу II Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах[106], яке не поширюється на інші фінансові установи, уповноважені видавати гарантії. У разі видачі такої гарантії гарант приймає на себе зобов’язання сплатити кошти будь-якій особі, яка звернеться з відповідною вимогою та пред’явить оригінал гарантії, яка перетворюється на «гарантію на пред’явника». Тому ніщо не заважає заінтересованим субєктам здійснити фактичну передачу прав за гарантією шляхом її вручення новому кредитору в порядку простої традиції, що є притаманним для цінних паперів на предявника (п. 1 ч. 2 ст. 197 ЦК України), проте є неприпустимим для гарантії, яка згідно вимог Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»[107] до числа цінних паперів не належить.

Подібні міркування підтверджуються і практикою здійснення прав суб’єктами гарантійних правовідносин.       Г.В. Онищенко та П.Д. Петренко, розглядаючи питання щодо перевідних гарантій, права за якими передаються за договорами відступлення, зазначають про те, що необхідною умовою для переведення прав за гарантією є надання цедентом гаранту підписаної заяви, якою підтверджується факт набуття правонаступником прав та обов’язків цедента за основним правочином[108; с. 164]. Тому надання фінансовій установі-гаранту інформації щодо нового бенефіціара є обов’язковим: навіть знаючи про перехід прав бенефіціара до нового кредитора, але не володіючи інформацією щодо останнього, гарант навряд чи зможе задовольнити його вимоги щодо сплати за гарантією.

Коментуючи приписи ч. 5 ст. 563 ЦК України, С.О. Погрібний відзначає, що крім випадку, коли наступництво новим бенефіціаром гарантійних прав передбачено у тексті самої гарантії, такий перехід відбувається також у випадку повної заміни кредитора у зобов’язанні (п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК України). Інші підстави заміни кредитора у основному зобовязанні, зазначені у ч. 1 ст. 512, не призводять до такої ж заміни особи бенефіціара[109; с. 277]. Вважаємо, що подібне тлумачення потребує певного уточнення з урахуванням змісту і призначення коментованої норми, яка спрямована на утвердження принципу автономності інституту гарантії та передаваності прав за нею лише якщо це передбачено у самій гарантії. Зазначені обмеження застосовуються і при універсальному правонаступництві, у звязку з чим права вимоги до гаранта можуть, звичайно, перейти до спадкоємця кредитора або до реорганізованої юридичної особи-правонаступника за основним зобовязанням, але не автоматично, а лише за наявності відповідного застереження у гарантії. Аналогічне регулювання не може поширюватися на інші випадки заміни кредитора у зобов’язанні, охоплені пунктами 3-4 ч. 1 ст. 512 ЦК України. Незважаючи на те, що виконання обовязку боржника поручителем, заставодавцем (майновим поручителем) або третьою особою тягне за собою перехід усіх прав кредитора у порядку суброгації, такі правові наслідки виникають щодо цілком самостійних зобовязань і не можуть стосуватися гарантії.

За загальним правилом ч. 5 ст. 563 ЦК України право вимоги до гаранта новому кредитору не передається. Водночас з огляду на незалежність гарантії від основного зобовязання, за відсутності наділення кредитора правом здійснювати передачу прав за гарантією третім особам, такі права при переході прав за основним зобовязанням до нового кредитора, на відміну від прав вимоги до поручителя, припиняються не завжди. Припинення відбувається за відсутності у тексті гарантії підстав для переходу прав до універсального правонаступника, позаяк попередній кредитор вибув зі складу правовідносин у зв’язку з настанням смерті (при спадкуванні) або внаслідок припинення юридичної особи-правопопередника (при реорганізації).

Практичним наслідком переходу прав за основним зобовязанням на підставі договору цесії є не припинення, а навпаки, збереження обовязку гаранта щодо сплати за гарантією особі, яка вже не є кредитором за основним зобовязанням, що реалізується за умови обґрунтування ним сутності порушення основного зобовязання боржником та подання документів, вказаних у гарантії (ч. 2, 3 ст. 563 ЦК України). Можливість роз’єднання кредиторів за основним та гарантійним зобов’язаннями підтверджується також нормативним визначенням гарантії, у якій зазначається про кредитора (за основним зобов'язанням) та бенефіціара, який може співпадати або не співпадати з кредитором, і має розглядатися як ще один прояв незалежності гарантії від основного зобов’язання. Винятком хіба що має вважатися факт виконання основного зобов’язання принципалом, що визнається судовою практикою підставою для втрати бенефіціаром вимоги щодо гаранта і має призводити до припинення прав попереднього кредитора. Зазначена особливість підкреслює нетривіальність природи гарантії, як незалежного зобов’язання, але водночас не узгоджується з її цілями забезпечення основного зобов’язання, які вимагають здійснення сплати гарантом саме кредитору за основним зобов’язанням, а не іншій особі. 

Зважаючи на надзвичайну складність та законодавчу  неурегульованість подібних ситуацій, у літературі з проблем цесійного правонаступництва звертається увага на те, що цесіонарій (новий кредитор) має право вимоги до цедента (попереднього кредитора-бенефіціара) щодо одержання виконаного за гарантією як майна, набутого без достатніх на те правових підстав. При цьому кредитором за кондикційним зобовязанням може бути як цесіонарій, якщо видачі сум за гарантією передувало порушення зобовязання принципалом, так і сам гарант, якщо принципал належним чином виконав своє зобовязання. Однак якщо гарант одержав від принципала суми, сплачені ним кредитору у регресному порядку, суми безпідставного збагачення мають бути повернені принципалу[99; с. 133]. Загалом, звернення до норм про кондикційні зобов’язання є вимушеним кроком, а диверсифікація особи кредитора не є безспірною і аж ніяк не спрощує вірне розуміння та ефективне розв’язання таких ситуацій на практиці, що визнає і сам автор, пропонуючи як альтернативу використовувати конструкцію відступлення права на надходження, існуючу у міжнародних актах[99; с. 133-134].

Ч. 1 ст. 10 Конвенції ООН «Про відступлення дебіторської заборгованості у міжнародній торгівлі» регламентує, що якщо забезпечувальне право може передаватися тільки з додатковим актом передачі (як це має місце у незалежних гарантіях), цедент зобов’язаний передати це право і будь-які надходження цесіонарію. Аналогічний підхід притаманний Конвенції ООН «Про незалежні гарантії та резервні акредитиви» від 11 грудня 1995 р. [110], яка наділяє бенефеціара правом відступити будь-якій особі які б то не було надходження, які він може мати або одержати за зобов’язанням, якщо інше не визначено у зобов’язанні або іншим чином не погоджено між гарантом (емітентом) та бенефіціаром (ч. 1 ст. 10). За ст. 4 Уніфікованих правил для гарантій за першою вимогою 1992 р. право бенефіціара вимагати виплати грошової суми, обумовленої у гарантії, не може бути передано іншій особі, якщо інше прямо не вказано у гарантії або доповненні до неї. Проте дана стаття не зачіпає право бенефіціара передати іншій особі виручку, яку він може одержати за гарантією.

Сприйняття подібного міжнародного досвіду дозволить заповнити існуючий правовий вакуум регулювання питання щодо долі гарантійного зобовязання у випадку заміни кредитора за основним зобовязанням без переходу забезпечувальних прав за гарантією. Користуючись свободою договору, проголошеною ст. ст. 3, 6, 627 ЦК України, контрагенти при укладенні договору відступлення права вимоги не позбавлені можливості одночасно погоджувати умови щодо відступлення надходжень за гарантією, які цедент одержує від гаранта, на користь цесіонарія.

Дослідження субінституту переходу прав за гарантіями свідчить про наявність істотних особливостей та низки проблематичних питань правозастосування, вирішення яких навряд чи може бути оптимізоване без доопрацювання редакції закону. З урахуванням запропонованих нами змін до ст. 514 ЦК України доцільно доповнити її частиною третьою наступного змісту: «3. Перехід прав первісного кредитора за основним зобовязанням, забезпеченим гарантією, тягне за собою перехід прав за гарантією лише якщо це визначено у гарантії.

Якщо у гарантії не міститься положень щодо можливості переходу прав за гарантією до нового кредитора, перехід прав до нового кредитора за основним зобовязанням не є підставою для припинення гарантії. У цьому випадку право вимоги за гарантією залишається у первісного кредитора. Якщо первісний кредитор одержує від гаранта грошову суму, передбачену гарантією, вона може бути передана ним кредитору за зобовязанням, забезпеченим гарантією, на підставі договору».

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (ч. 1 ст. 572 ЦК України). Правовою основною для визначення долі заставних прав при переході прав за основним зобовязанням до нового заставодержателя є ч. 2 ст. 27 Закону України «Про заставу»[111], яка встановлює, що застава зберігає силу у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу. Неможливість розєднання особи заставодержателя і кредитора за основним зобовязанням підтверджується також аналізом ч. 1 ст. 583 ЦК України, ч. 2 ст. 11 Закону України «Про заставу», якими окремо регламентується можливість виступати на стороні заставодавця як боржника за основним зобовязанням, так і третьої особи, яка боржником не є (майнового поручителя). На противагу цьому, заставодержателем може бути виключно кредитор за основним зобовязанням[112; с. 115; 113; 114; с. 77], що обумовлюється загальною спрямованістю норм про заставу на задоволення інтересів останнього за рахунок предмета застави при невиконанні боржником забезпеченого нею зобовязання. Ч. 1 ст. 572 ЦК України, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу», абзац дев’ятий ст. 1 Закону України «Про іпотеку»[115], ч. 3 ст. 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованих іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»[116] наділяють правами заставодержателя (іпотекодержателя) лише кредитора за основним зобов’язанням.

Таким чином, зміст чинного законодавства переконливо свідчить про те, що права заставодержателя мають автоматично переходити до нового кредитора при переході прав за основним зобовязанням, забезпеченим заставою, що навряд чи потребує відтворення у вигляді окремої додаткової норми закону[8; с. 9]. Водночас контрагенти мають право погодити у договорі, що заставні права не переходять до нового кредитора за основним зобовязанням. В останньому випадку застава припиняється.

Виділяючи принцип недопустимості передачі (відступлення) прав за акцесорним зобовязанням окремо від прав за основним боргом, Р.С. Бевзенко разом з тим допускає існування ситуацій, коли здійснюється відступлення заставного права із збереженням права основної вимоги за первинним кредитором. Зокрема, ізольована передача заставного права можлива за умови, коли у одного боржника є два кредитора, права одного з яких є забезпеченими заставою, а другого – ні. У такому випадку відступлення права вимоги одним кредитором іншому не призведе до ущемлення прав боржника, позаяк розмір його боргу не змінюватиметься і він не примушуватиметься до подвійного виконання. Сепаратне правонаступництво у заставному праві можливе у разі ідентичності вимог обох кредиторів, але не спростовується автором і тоді, коли їхні вимоги відрізняються[53]. Незважаючи на певну економічну доцільність здійснення подібних операцій, зокрема, у сфері рефінансування банків, під яким розуміється надання банкам кредитів у встановленому Національним банком України порядку під заставу певного майна (активів) (пп. 8, 9, 16 п. 2, п. 7, 13 Постанови Правління Національного банку України «Про затвердження положення про застосування Національним банком України стандартних інструментів регулювання ліквідності банківської системи»[117]), правового підґрунтя для них на сьогодні не існує.

Про тотожність особи кредитора за основним та забезпечувальним зобовязанням можна з упевненістю стверджувати і з аналізу іпотечних правовідносин. За ч. 1 ст. 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав  за  іпотечним  договором  здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням (виділено автором – Є.Р.). Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. З огляду на вищевикладене, згода іпотекодавця на відступлення прав іпотекодержателем може надаватися лише, якщо він одночасно є боржником за зобовязанням, забезпеченим іпотекою.

У судовій практиці зазначені норми тлумачяться як передбачена законом «можливість відступити права за іпотечним договором за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов'язанням»[118], що, зокрема, обумовлює висновок про те, що «укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобовязанням»[119], а також про те, що здійснення передачі прав за договорами іпотеки відбувається у формі передачі прав за основним договором[120; 121].

Зауважимо, що у країнах ЄС, передусім у Німеччині, певну популярність одержав інститут неакцесорних іпотек, викликаний до життя необхідністю створення більш гнучких форм для залучення фінансування, який дозволяє учасникам договору самостійно визначати суть подібного титульного забезпечення, звільняючи його від складних формальностей, притаманних іпотеці. Неакцесорні іпотеки визнаються незалежними від основної вимоги, що виявляється у можливості їхнього існування як до її виникнення, так і після того, як буде виплачений забезпечуваний борг[122; с. 134]. Як правило, таке забезпечення існує у вигляді передачі кредитору права власності на забезпечувальний предмет, який кредитор зобовязується повернути у власність боржника після виконання ним основного зобовязання.  

Поряд з позитивними рисами, визнання у зарубіжному законодавстві неакцесорних іпотек породжує значні проблеми, принаймні у світлі розгляду питань правонаступництва. Абстрактність іпотечного зобов’язання передбачає можливість роз’єднання суб’єктів на активній стороні правовідношення: права вимоги до боржника можуть належати одному кредитору, в той час як у іншого – перебувати майно, передане боржником. У науковій літературі підкреслюється, що така особливість неакцесорних зобов’язань позиціонується як значний їх недолік навіть у середовищі німецьких правознавців, змушених пропонувати різні шляхи її подолання: від застосування правил про заставу за аналогією, до оспорюваності правочину щодо відокремленої передачі іпотечного права[123; с. 113], що, очевидно, істотно розхитує твердження щодо його неакцесорності.

Особливістю правового режиму застави (іпотеки), яка може вплинути і на регулювання питань правонаступництва, є утвердження у законодавстві позиції щодо можливості забезпечення майбутніх, не існуючих на момент вчинення акцесорного договору (правочину), зобов’язань. У сфері заставного права нормативним її підтвердженням є ст. 573 ЦК України, яка встановлює, що заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Широкий підхід щодо забезпечення заставою майбутніх вимог передбачений і Законом України «Про заставу», яка умовами такого забезпечення називає, по-перше, несуперечність таких вимог законодавству України, по-друге, наявність угоди сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про заставу»). У наведених ситуаціях договір застави є існуючим, проте умовним правочином, набрання чинності забезпечувальними правами за яким відбудеться після виникнення основного зобовязання (ст. 212 ЦК України). Відсутність на теперішній час права основної вимоги, з огляду на вищенаведене, свідчить і про неможливість сепаратного переходу (передачі) заставних прав у порядку правонаступництва. Так, заставне право не може бути відступлене заставодержателем кредитором іншій особі; у разі настання його смерті воно не включається у спадкову масу; у випадку реорганізації юридичної особи-кредитора воно не може перейти до новоствореної юридичної особи (осіб) і т. п.

У іпотечному законодавстві закладено інший підхід, який звужує право контрагентів привязувати іпотечне обтяження до майбутньої вимоги. Спеціальна норма ч. 4 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» регламентує, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобовязання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іншими словами, йдеться про забезпечення іпотекою тієї вимоги, яка хоча і ґрунтується на дійсному договорі, але є майбутньою у тому розумінні, що іпотечний забезпечувальний механізм реалізується лише при невиконанні основного зобов’язання. До цього часу іпотека існує не стільки як забезпечення конкретизованого права вимоги кредитора, скільки як забезпечення права домагання (рос. – притязания), яке може перетворитися або не перетворитися на право вимоги.

Вказане має враховуватися при вирішенні питання щодо державної реєстрації заставних прав (обтяжень). Ст. 4 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Таким Законом на сьогодні є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»[124], ч. 2 ст. 3 якого пов’язує виникнення речових прав та їх обтяжень, які підлягають державній реєстрації, з моментом такої реєстрації, а у п. 2 ч. 1 ст. 4 називає іпотеку серед речових прав, похідних від права власності, які підлягають державній реєстрації (спірність цієї позиції, як і поглиблення у питання про правову природу іпотеки не є предметом нашого дослідження – Є.Р.). На відміну від іпотеки, реєстрація обтяження застави рухомого майна не є обовязковою і сама по собі не створює право кредитора, але надає заставодержателю зареєстрованого (зареєстрованого раніше) обтяження пріоритет при зверненні стягнення на предмет застави (ч. 3, 4 ст. 4, ст. ст. 12, 14, 21, 22 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»[125]).

Таким чином, державна реєстрація заставного (іпотечного) права не може відбуватися щодо заставодержателя, який не є кредитором за основним зобовязанням. Проте цей висновок не усуває актуальності питання щодо чинності державної реєстрації іпотечного обтяження, якщо відбувається перехід прав за основним зобовязанням до нового кредитора. Аналіз змісту Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень[126] свідчить про цілковиту можливість існування відносин, коли правонаступництво за основним зобов’язанням вже відбулося, а іпотечне обтяження і досі зареєстроване за попереднім кредитором. Суперечність збереження такої реєстрації за попереднім іпотекодержателем з принципом акцесорності слідування іпотечного зобов’язання наявна, адже іпотекодержателем може бути лише кредитор за основним зобов’язанням, а боржник не може бути зобовязаний до виконання одночасно і попередньому, і новому кредитору. Правовий статус останнього як нового іпотекодержателя до моменту реєстрації є досить невизначеним, зокрема, невідомо, яким чином він зможе реалізовувати права на звернення стягнення на предмет іпотеки, на одержання суми страхового відшкодування при загибелі предмета іпотеки тощо. Проблема поглиблюється тим фактом, що інформація щодо неналежного іпотекодержателя у Державному реєстрі прав може вводити в оману третіх осіб.

Обґрунтованість прив’язки моменту виникнення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які засновуються на юридично значимих діях – правочинах, до моменту вчинення дії фактичної, якою є державна реєстрація, – складне і комплексне питання, яке потребує окремого дослідження. Однак, збереження ригоризму існуючого принципу про те, що обтяження нерухомого майна іпотекою є чинним з моменту його державної реєстрації у будь-якому випадку залишатиме окреслені нами проблеми без вирішення. Один із можливих шляхів послаблення цього принципу вбачається у поширенні на реєстрацію іпотечних обтяжень норм Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та застосуванні пріоритету для зареєстрованих обтяжувачів без одночасного спростування наявності їхніх прав на предмет обтяження.

Майнові права, які виникають у кредитора, що є держателем завдатку (ст. ст. 570-571 ЦК України) та притримувачем (ст. ст. 594-597 ЦК України), в силу природи таких забезпечень не можуть існувати окремо від прав за основним зобовязанням і мають автоматично переходити до кредитора-правонаступника. При встановленні завдатку сплачена кредиторові грошова сума або передане йому рухоме майно включаються у рахунок платежів за зобовязанням, яке вже виникло, тому залишення прав на таке забезпечення у попереднього кредитора при одночасній передачі прав основної вимоги до нового кредитора не вбачається за можливе. Притримання є особливим видом забезпечення зобов’язання, підставою виникнення якого виступає не воля сторін, а норми закону, який дозволяє кредитору утримувати річ, належну до передачі боржникові або третій особі, вказаній боржником, до виконання останнім зобов’язання щодо цієї речі. Перехід права за основним зобовязанням до правонаступника також передбачає автоматичне виникнення у правонаступника прав щодо притримуваної речі. Неможливість роз’єднання попереднього і нових кредиторів за основним зобов’язанням і за правом притримання підтверджується змістом ст. 591 ЦК України, яка встановлює аналогічний заставі механізм звернення стягнення на притримуване майно на користь кредитора, яким може бути лише кредитор за основним зобовязанням.

Інші, неперераховані у ст. 546 ЦК України способи забезпечення виконання зобов’язань (забезпечувальне відступлення права вимоги клієнта факторові, страхування ризику невиконання або неналежного виконання зобов’язань тощо), не породжуючи забезпечувальних прав, які могли б вважатися самостійною майновою цінністю, підпадають під регулювання загального принципу переходу разом з правом основної вимоги. Водночас розробка у перспективі нових забезпечувальних зобов’язань може обумовити появу й інших, крім розглянутих у даній роботі, винятків з цього принципу.  

Дослідження особливостей наступництва у правах вимоги за забезпечувальними зобовязаннями дає підстави для наступних висновків:

1) вивчення правової природи забезпечувальних зобов’язань зовнішньо підштовхує до загального висновку про неможливість відступлення або переходу за іншою підставою права вимоги за акцесорним зобов’язанням у відриві від основного. Аналіз практики розгляду спорів щодо відступлення права вимоги за забезпечувальними зобов’язаннями також свідчить про те, що суди, у переважній більшості, займають позицію про те, що перехід до нового кредитора  забезпечувальних прав первісного кредитора здійснюється автоматично разом з переходом прав за основним зобовязанням. Доцільним є запровадження відповідної норми у ЦК України, адже її відсутність є значною прогалиною і негативно впливає як на рівень доктринальних досліджень у сфері відступлення права вимоги, так і на динаміку циркуляції зобов’язальних прав в цілому. Правилом, яке б унормовало таку можливість, не може безспірно вважатися ст. 514 ЦК України, у якій йдеться про можливість передачі частини прав за одним і тим же подільним зобов’язанням, що не може автоматично поширюватись на відступлення прав за додатковим зобов’язанням окремо від основного, адже останні є хоча й пов’язаними між собою, але все ж окремими і самостійними зобов’язаннями.

Запровадження загальної норми про те, що права із забезпечувальних зобов’язань слідують юридичній долі прав за основним зобов’язанням дозволить сформувати одноманітне регулювання для усіх випадків правонаступництва та уникнути проблем тлумачення окремих з них. До забезпечувальних слід приєднати також й інші права, які пов’язані з основним зобов’язанням (право на відшкодування збитків, одержання процентів).

При цьому договором може бути прямо передбачено, що забезпечувальні права новому кредитору не передаються або, навпаки, правові наслідки переходу прав за основним зобовязанням можуть ним не визначатися. І у першому, і у другому випадках права за забезпечувальним зобовязанням можуть залишатися за попереднім кредитором або погашатися, що залежить від сутності конкретного способу забезпечення;

2) відштовхуючись від загального принципу щодо поєднання в одній особі кредитора-правонаступника за основним та додатковим зобов’язаннями, необхіднотакож враховувати, що складність та багатоаспектність проблематики переходу прав вимоги кредитора за забезпечувальними зобов’язаннями вимагає окремого розгляду кожного із видів (способів) забезпечення. Необхідно також враховувати, що кожен із видів забезпечення, передбачених законом (ч. 1 ст. 546 ЦК України), має свою специфіку, обумовлену їх різнорідною спрямованістю при дотриманні загальної цілі сприяння виконанню зобов’язання боржником;

3) на думку автора, можливим є сепаратне наступництво у праві на стягнення неустойки, яка існує у твердій сумі і зафіксована судовим рішенням, яке набрало чинності. Дана позиція пояснюється тим, що при невиконанні або неналежного виконанні основного зобовязання неустойка, не втрачаючи значення стимулюючого для боржника засобу, набуває водночас рис засобу цивільно-правової відповідальності. На цьому етапі розвитку правовідношення між кредитором і боржником умовне право першого на оплату (передання) неустойки перетворюється на цілком конкретну правомочність вимагати від останнього сплати певної грошової суми або передання певної речі у власність. Саме наділення неустойки значно більшим ступенем визначеності і дає можливість розглядати право вимоги кредитора як таке, що може мати самостійний характер і не слідувати юридичній долі основного зобов’язання у разі правонаступництва.

При невизначеності у договорі про відступлення права вимоги юридичної долі права на нараховану неустойку при одночасному переході прав за основним зобовязанням право на неустойку має залишатися за попереднім кредитором за основним зобовязанням. Даний висновок ґрунтується на тому, що сплата неустойки не звільняє боржника від виконання основного зобовязання. Аналогічно, правовим наслідком належного виконання останнього не визнається анулювання права на стягнення неустойки, яке вже виникло. Якщо це право не зникає у випадку припинення основного зобовязання, тим більше немає підстав для твердження про його відсутність у управомоченого субєкта у випадку відступлення прав за основним зобовязанням;

4) особливості правової природи поруки свідчать про те, що акцесорні права, які належать кредитору за основним зобовязанням щодо поручителя, є нерозривно повязаними з основним зобовязанням і тому не можуть переходити до інших осіб ізольовано, без переходу прав за основним зобовязанням. Права вимоги кредитора щодо поручителя не можуть мати самостійного характеру, подібно до права на стягнення нарахованої неустойки, ні до, ні після порушення основного зобовязання боржником, і переходять до нового кредитора за основним зобовязанням автоматично, без укладення договору. 

Якщо за договором здійснюється відступлення прав лише за основним зобовязанням, в той час як права вимоги до поручителя таким правочином не передаються, це призводить до припинення поруки шляхом прощення боргу (ст. 605 ЦК України);

5) за загальним правилом ч. 5 ст. 563 ЦК України право вимоги до гаранта новому кредитору не передається. Водночас з огляду на незалежність гарантії від основного зобовязання, за відсутності наділення кредитора правом здійснювати передачу прав за гарантією третім особам, такі права при переході прав за основним зобовязанням до нового кредитора, на відміну від прав вимоги до поручителя, припиняються не завжди. Припинення відбувається за відсутності у тексті гарантії підстав для переходу прав до універсального правонаступника, позаяк попередній кредитор вибув зі складу правовідносин у зв’язку з настанням смерті (при спадкуванні) або припиненням юридичної особи-правопопередника (при реорганізації).

Практичним наслідком переходу прав за основним зобовязанням на підставі договору цесії або внаслідок виконання обовязку боржника поручителем, заставодавцем (майновим поручителем) або третьою особою є не припинення, а навпаки, збереження обовязку гаранта щодо сплати за гарантією особі, яка вже не є кредитором за основним зобовязанням, що реалізується за умови обґрунтування ним сутності порушення основного зобовязання боржником та подання документів, вказаних у гарантії (ч. 2, 3 ст. 563 ЦК України). З урахуванням міжнародного досвіду, контрагенти при укладенні договору відступлення права вимоги не позбавлені можливості одночасно погоджувати умови щодо відступлення надходжень за гарантією, які цедент одержує від гаранта, на користь цесіонарія;

6) права заставодержателя мають автоматично переходити до нового кредитора при переході прав за основним зобовязанням, забезпеченим заставою. Водночас контрагенти мають право погодити у договорі, що заставні права не переходять до нового кредитора за основним зобовязанням, що є підставою для припинення застави;

7) викладені теоретичні узагальнення дають можливість запропонувати внесення змін до ст. 514 ЦК України, доповнивши її частинами другою та третьою наступного змісту:

«2. До нового кредитора переходять права первісного кредитора, які забезпечують виконання зобовязання, а також інші права, повязані з вимогою (право на відшкодування збитків, право на одержання процентів), якщо інше не визначено законом або договором.

Права первісного кредитора на стягнення (передачу) неустойки (штрафу, пені), які виникли у звязку з невиконанням боржником договірних обовязків, можуть бути на підставі договору передані новому кредитору без передачі прав за основним зобовязанням, якщо права первісного кредитора на стягнення неустойки встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили.

3. Перехід прав первісного кредитора за основним зобовязанням, забезпеченим гарантією, тягне за собою перехід прав за гарантією лише якщо це визначено у гарантії.

        Якщо у гарантії не міститься положень щодо можливості переходу прав за гарантією до нового кредитора, перехід прав до нового кредитора за основним зобовязанням не є підставою для припинення гарантії. У цьому випадку право вимоги за гарантією залишається у первісного кредитора. Якщо первісний кредитор одержує від гаранта грошову суму, передбачену гарантією, вона може бути передана ним кредитору за зобовязанням, забезпеченим гарантією, на підставі договору».

Використані джерела:

 

1.Исаченко В.Л., Исаченко В.В. Обязательства по договорам. Опыт практического комментария русских гражданских законов. – Том II. Часть особенная. Выпуск I. Поручительство, неустойка, залог недвижимых имений, заклад движимости, запродажа, наем имуществ, подряд и поставка, заем, ссуда и поклажа / В.Л. Исаченко, В.В. Исаченко. – СПБ: Типография М. Меркушева, 1914. – 823 с.

2.Анненков К.Н. Система русского гражданского права. – Т. III. Права обязательственные / К.Н. Анненков. – СПб: Типография М.М. Стасюлевича, 1898. – 477 с.

3. Свод законов Российской Империи 1832 г. Т. X. Законы гражданские, со включением позднейших узаконений и разъяснений по решениям Общего Собрания и Гражданского Кассационного Департамента Правительствующего Сената с 1866 по 1912 г. (включительно) / под. ред. А.К. Гаугера. – 8-е изд. – СПб: Изд-е юридического книжного магазина Н.К. Мартынова, 1913. – 907 с.

4.Вавин Н.Г. Природа и понятие договорной цессии в современных законодательствах / Н.Г. Вавин // Юридический вестник. – 1916. – Книга XIII (I). – С. 118 – 147.

5.Трепицын И.Н. Гражданское право губерний Царства Польского и Русского в связи с Проектом гражданского уложения: Общая часть Обязательственного права / И.Н. Трепицын. – Варшава: Тип. Варш. учеб. окр., 1914. – 363 с. 

6. Пергамент М.Я. Договорная неустойка и интерес / М.Я. Пергамент. – Изд. 2-е, пересм. и доп. – М.: Издание книжного магазина И.К. Голубева, 1905. – 338 с.

7.Гражданское уложение. Проект, внесенный 16 октября 1913 г. Министром Юстиции в Государственную Думу. Книга пятая. Обязательственное право. – СПб: Тип. тов-ва «Общественная польза», 1913 – 208 с.  

8.  Кот О.О. Перехід прав кредиторів: Історія. Теорія. Законодавство / О.О. Кот. – К: Юрінком Інтер, 2002. – 160 с.

9. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 року// Українське право. –  К. – 1996. – Число 2.

10. Пушкина А.В. Уступка требования как форма правопреемства в гражданском праве: дисс. … кандидата юрид. наук. – 12.00.03: гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право / Пушкина Анна Викторовна. – М., 2006. – 172 с.

11.Кавелин К. Права и обязанности по имуществам и обязательствам в применении к русскому праву. Опыт систематического обозрения / К. Кавелин. – СПб: Тип. М.М. Стасюлевича, 1879. – 410 с.

12.Ойгензихт В.А. Нетипичные договорные отношения в гражданском праве. Учебное пособие / В.А. Ойгензихт. – Душанбе: Таджикский госуниверситет, 1984. – 128 с.

13.Гонгало Б.М. Гражданско-правовое обеспечение обязательств: дисс. … доктора юрид. наук. – 12.00.03: гражданское право; семейное право; гражданский процесс; международное частное право / Гонгало Бронислав Мичиславович. – Екатеринбург, 1998. – 311 с.

14. Пучковская И.И. Неустойка не является способом обеспечения исполнения обязательств [электронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.center-bereg.ru/b1889.html.

15. Притика Д.М. Договірне право: загальна частина. Коментар до цивільного законодавства / Д.М. Притика, В.Я. Карабань, В.Г. Ротань. – Київ-Севастополь: Інститут юридичних досліджень, 2002. – 880 с.

16. Отраднова О.О. Неустойка в цивiльному правi: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Отраднова Олеся Олександрівна. – К., 2002. – 20 с.

17. Попов А.А. Размер имущественной ответственности предпринимателя при уступке требований по взысканию санкций // Арбитражная практика. – 2001. Спецвыпуск. – С. 75-81.

18. Гелевей О.І. Неустойка як вид забезпечення виконання зобов’язання: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Гелевей Олег Іванович. – К., 2003. – 20 с.

19. Иоффе О.С., Толстой Ю.К. Новый Гражданский кодекс РСФСР / О.С. Иоффе, Ю.К. Толстой. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1965. – 447 с.

20. Часть первая Гражданского кодекса Российской Федерации от 30 ноября 1994 г. N 51-ФЗ // Собрание законодательства Российской Федерации.  – 1994. – № 32. – Ст. 3301.

21. Гражданский кодекс Республики Армения от 05 мая 1998 г. № 3Р-239 [электронный ресурс]. – Режим доступа:  http:www.competition.am/uploads/resources/qorensgirkRUS.pdf.

22. Гражданский кодекс Республики Белорусь от 07 декабря 1998 г. № 218-З [электронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.pravo.by/world_of_law/text.asp?RN=hk9800218.

23. Гражданский кодекс Республики Грузия от 26 июня 1997 г. №786-IIс[электронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.jguard.ru/images/attaches/235/GK_Georgia.txt.

24. Гражданский кодекс Республики Казахстан (общая часть) от 27 декабря 1994 г. № 269-XIII // Ведомости Верховного Совета Республики Казахстан. – 1994. - № 23-24 (приложение).

25. Гражданский кодекс Республики Молдова от 06 июня 2002 г. № 1107-XV[электронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.gk-md.ru.

26. Гражданский кодекс Республики Таджикистан(часть первая) от 30 июня 1999 г. № 803// Ахбори Маджлиси Оли Республики Таджикистан. – 1999. - №6.

27. Гражданский кодекс Туркменистанаот 17 июля 1998 г. // Ведомости Меджлиса Туркменистана. 1998. №2. Ст. 39.

Гражданский кодекс Республики Узбекистан (часть первая) от 21 декабря 1995 г. № 163-I[электронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.eurasiangroup.org/files/MERs%20-%20%ENG/Uzbekistan/Grazhdanskij_kodeks_RUz..pdf.

28. Обязательственно-правовой Закон Эстонии от 26 сентября 2001 г. [электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.zakon24.ee/obazatelstvenno-pravovoj-zakon/. 

29. Гражданский кодекс Республики Узбекистан (часть первая) от 21 декабря 1995 г. № 163-I[электронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.eurasiangroup.org/files/MERs%20-%20%ENG/Uzbekistan/Grazhdanskij_kodeks_RUz..pdf.

30. Модельный Гражданский кодекс стран СНГ: рекомендательный законодательный акт Содружества Независимых Государств от 29 октября 1994 г. // Информационный бюллетень Межпарламентской ассамблеи государств-участников СНГ. – 1994. – №6. – С. 3-192.

31. Пушай В.І. Уступка права вимоги і переведення боргу в цивільних правовідносинах (за матеріалами судової практики): монографія / В.І. Пушай. – Х.: Екограф, 2010. – 180 с.

32. Спасибо-Фатєєва І.В. Стаття 512. Підстави заміни кредитора у зобов’язанні / І.В. Спасибо-Фатєєва.  // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т. 7: Загальні положення про зобов’язання та договір / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: ФО-П Лисяк Л.С., 2012. – С. 24-45.

33. Андріанов М.В. Засоби та правовий режим забезпечення кредитних зобов’язань: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Андріанов Максим Вікторович. – К., 2006. – 19 с.

34. Герц А.А. Іпотека підприємства як єдиного майнового комплексу: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Герц Алла Анатоліївна. – Л., 2006. – 17 с.

35. Другова В.А. Договір іпотеки за цивільним законодавством України: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Другова Валентина Анатоліївна. – К., 2010. – 18 с.

36. Дякович М.М. Цивільно-правові аспекти забезпечення майнових інтересів заставодержателя: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Дякович Мирослава Михайлівна. – К., 2003. – 20 с.

37.  Єсіпова Л.О. Гарантія у цивільному праві: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Єсіпова Любов Олександрівна. – О., 2006. – 20 с.

38. Іваненко О.А. Цивільно-правове регулювання притримання: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Іваненко Олеся Анатоліївна. – К., 2008. – 18 с.

39. Карнаух Т.М. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язань: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Карнаух Тетяна Миколаївна. – Х., 2008. – 16 с.

40. Макаренко Г.В. Завдаток як спосіб забезпечення зобов’язань: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Макаренко Ганна Володимирівна. – О., 2008. – 18 с.

41. Мальцев Д.О. Застава як спосіб забезпечення банківського кредиту за цивільним законодавством України: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Мальцев Дмитро Олександрович. – О., 2005. – 20 с.

42. Молодико К.Ю. Гарантії фінансових установ як засіб цивільно-правового захисту прав та інтересів учасників цивільних відносин: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Молодико Кирило Юрійович. – К., 2007. – 19 с.

43. Нижний С.В. Застава майнових прав як спосіб забезпечення виконання зобов’язань: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Нижний Сергій Валерійович. – К., 2007. – 18 с.

44. Остапенко В.І. Порука як спосіб забезпечення виконання зобов’язань, що виникають з кредитних правовідносин (на матеріалах судової практики): автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Остапенко Вікторія Ігорівна. – К., 2015. – 20 с.

45. Проценко І.О. Види забезпечення належного виконання зобов’язань у цивільному праві України: єдність та диференціація / Проценко Ігор Олексійович. – Х., 2007. – 17 с.

       46. Слома В.М. Гарантія як вид забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Слома Валентина Миколаївна. – Л., 2007. – 16 с.

47. Соколянський Д.В. Договір притримання у цивільному праві України: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Соколянський Дмитро Вікторович. – К., 2009. – 19 с.

48. Чанишева А.І. Іпотечні цивільні правовідносини: автореф. дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право / Чанишева Аліна Рашидівна. – К., 2009. – 20 с.

49. Голевинский В.О происхождении и делении обязательств / В.О. Голевинский. – Варшава: Типография Осипа Бертера, 1872. – 309 с.

50. Жила А.С. Страхування як спосіб забезпечення зобов’язань в цивільному законодавстві України: автореф. дис. ... кандидата юрид. наук. – 12.00.03: цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / Жила Анна Сергіївна. – О., 2009. – 16 с.

51. Федорчук Д.Е. Забезпечення виконання зобов’язань: Навчальний посібник / Д.Е. Федорчук. – Донецьк: «Вебер» (Донецька філія), 2007. – 217 с.

52. Первомайський О.О. Стаття 548. Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання / О.О. Первомайський // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т. 7: Загальні положення про зобов’язання та договір / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: ФО-П Лисяк Л.С., 2012. – С. 203-206.

53. Бевзенко Р.С. Акцессорность обеспечительных обязательств: европейская правовая традиция и российская практика / Р.С. Бевзенко [электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.center-bereg.ru/b2397.html.

54. Загорулько О.А. Пучковська І.Й.  Забезпечення виконання зобов’язання // Цивільне право України. Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; за заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 2. – С. 31-63.

55. Боднар Т.В. Договірні зобов’язання в цивільному праві: (Заг. положення): Навч. посіб. / Т.В. Боднар. – К.: Юстініан, 2007. – 280 с.

56. Кізлова О.С. Застава в цивільному праві України (концептуальні засади та правова природа): автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – 12.00.03: цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / Кізлова Олена Сергіївна. – О., 2011. – 38 с.

57. Носік Ю.В. Правова природа забезпечувальних правовідносин / Ю.В. Носік // Цивільне право України. Особлива частина: підручник / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 48-49.

58. Шимон С.І. Теорія майнових прав як об’єктів цивільних правовідносин: монографія / С.І. Шимон. – К.: Юрінком Інтер, 2014. – 664 с.

59. Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України «Про деякі питання уступки вимоги та переводу боргу» від 14 грудня 1993 р. № 01-6/1301 // Офіційний сайт Верховної Ради України [електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v1301800-93.  

60. Постанова Вищого господарського суду України від 01 грудня 2015 р. – Справа № 904/2619/15 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа/Review/54078847.

61. Постанова Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2014 р. – Справа № 914/965/14 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа/Review/40990749.

62. Постанова Вищого господарського суду України від 31 травня 2011 р. – Справа № 21/295/10// Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа/Review/16460241.

63. Постанова Вищого господарського суду України від 07 жовтня 2008 р. – Справа № 16/33-08// Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа/Review/2182960.

64. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 15 липня 2015 р. – Справа № 922/4266/14 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа/Review/47026421.

65. Постанова Одеського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2012 р. – Справа № 18/152/09 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа/Review/25690677.

66. Рішення Господарського суду Одеської області від 19 травня 2014 р. – Справа № 916/775-14 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа/Review/38949324

67. Рішення Київського апеляційного господарського суду Херсонської області від 02 березня 2010 р. – Справа № 31/424 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/8270156.

68. Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 02 жовтня 2014 р. – Справа № 909/368/14// Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/40835670.

69. Рішення Господарського суду Херсонської області від 13 травня 2010 р. – Справа № 2/76-10 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/9500895.

70. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 січня 2007 р. – Справа № 2-342/07 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/567957.

71. Рішення Господарського суду Харківської області від 03 травня 2012 р. – Справа № 17/5005/109/2012-5023/517/12 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/25383243.

72. Рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 р. – Справа № 922/4266/14 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/42074553.

73. Новоселова Л.А. Сделки уступки права (требования) в коммерческой практике. Факторинг / Л.А. Новоселова. – М.: Статут, 2003. – 494 с.

74. EuropeanContractCode. Bookone. Contractsingeneral[електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.eurcontrats.eu/site2/newdoc/Norme%20_LibroII-inglese_.pdf; російськомовний перекладкниги першої Кодексу здійснений В.А. Бєловим. Белов В.А. Кодекс европейского договорного права – EuropeanContractCode: общий и сравнительно-правовой комментарий: в 2 кн. Книга 1 / В.А. Белов. – М.: Издательство Юрайт, 2015. – 308 с. – Серия: Профессиональные комментарии.

75. Конвенция Организации Объединенных Наций об уступке дебиторской задолженности в международной торговле.Принята Генеральной Ассамблеей ООН 12 декабря 2001 года 56/81 // Офіційний сайт Верховної Ради України [електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_a37/print1452959715883919.

76. Принципы европейского договорного права (Principles of European Contract Law), в ред. 2002 г. / пер. с англ. Б.И. Пугинского и А.Т. Амирова // Вестник Высшего Арбитражного Суда РФ. – 2005. – № 3. – С. 125-177; № 4. – С. 152-177.

77. Доклад Комиссии ОрганизацииОбъединенных Наций по правумеждународной торговли. Сорок четвертая сессия(27 июня – 8 июля 2011 года)Генеральная АссамблеяОфициальные отчетыШестьдесят шестая сессияДополнение № 17. – Нью-Йорк, 2011. – 163 с.

78. Регламент (ЕС) Европейского Парламента и Совета «О праве, подлежащем применению к договорным обязательствам» («Рим I») N 593/2008 (Страсбург, 17 июня 2008 года) // Офіційний сайт Верховної Ради України [електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_905/print1455100870916185.

79. Принципы международных коммерческих договоров УНИДРУА 2010 [электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.unidroit.org/overview-principles-2010-other-languages/russian-black-letter.

80. Свод принципов, правил и требований lex mercatoria CENTRAL, в ред. 2008 г./ пер. с англ. ред. 2008 г. под научной ред. Б.И. Пугинского и А.Т. Амирова // Коммерческое право. 2008. № 2. С. 181-214.

81. Практика применения Гражданского кодекса РФ части первой/ А.Б. Бабаев, Р.С. Бевзенко, В.А. Белов, Ю.А. Тарасенко; под общ. ред.В.А. Белова. – М.: Издательство Юрайт, 2010. – 1161 с.

82. Калиманов С.С. Проблемы правового регулирования уступки требования и перевода долга в российском и зарубежном законодательстве: автореф. дисс. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право / C.C. Калиманов. – М., 2009. –  32 с.

83. Вошатко А.В. Договор уступки требования:автореф. дисс. … кандидата юрид. наук: 12.00.03 – гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право / Вошатко Антон Владимирович. – СПб, 2009– 24 с.

84. Обзор практики применения арбитражными судами положений главы 24 Гражданского кодекса Российской Федерации. Информационное письмо Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации от 30 октября 2007 г. № 120 // Официальный сайт Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации [электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.arbitr.ru/as/pract/vas_info_letter/18448.html.

85. Обзор судебной практики по вопросам применения норм об уступке права (требования) и переводе долга. Постановление Президиума Арбитражного суда Республики Коми от 16 апреля 2010 года [электронный ресурс]. – Режим доступа: http://komi.arbitr.ru/node/13470.

86. Карапетов А.Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве / А.Г. Карапетов. – М: Статут, 2005 – 286 с.

87. Белов В.А. Сингулярное правопреемство в обязательстве / В.А. Белов. – М.: ЮрИнфоР, 2007. – 266 с.

88. Новицкий И.Б., Лунц Л.А.Общее учение об обязательстве / И.Б. Новицкий, Л.А. Лунц. –  М.: Госюриздат, 1950. 416 с.

89. Почуйкин В.В. Цессия в российском дореволюционном и советском гражданском праве // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2000. – № 4. – С. 119-128.

90. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Т. III. Договоры и обязательства / К.П. Победоносцев. – СПб.-М.: Тип. Его Императорского Величества, 1880. – 629 с.

91. Рішення Господарського суду Луганської області від 07 листопада 2011 р. – Справа № 8/167/2011 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/19892080.

92. Михальнюк О.В. Стаття 553. Договір поруки / О.В. Михальнюк // Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України [електронний ресурс]. – К.: ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2009.

93. Гуменюк В.І. Аналіз застосування судами законодавства, яке регулює поруку як вид забезпечення виконання зобов’язання (витяг) / В.І. Гуменюк,  О.Є. Бурлай, С.В. Павловська // Офіційний сайт Верховного Суду України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DD0F3EF6453DE1A1C2257E43003AE9EB.

94. Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ» від 30 березня 2012 р. № 5 // Офіційний сайт Верховної Ради України [електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0005740-12.

95. Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 21 листопада 2011 р. № 01-06/1624/2011 // Офіційний сайт Верховної Ради України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v1624600-11.

96. Федосєєв П.М. Інституту поруки за римським правом та його рецепція у цивільному праві України: автореф. дис. ... кандидата юрид. наук. – 12.00.03: цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / Федосєєв Петро Михайлович. – Х., 2003. – 19 с.

97. Лутовинова Н.В. Акцессорные и неакцессорные обязательства в гражданском праве / Н.В. Лутовинова // Nauka-rastudent.ru.Электронный научно-практический журнал. – 2015. – № 6 (18) [электронный ресурс] – Режим доступа: http://nauka-rastudent.ru/18/2700/.

98. Постанова Верховного Суду України від 03 червня 2015 р. – Справа № 6-206цс15 // Офіційний сайт Верховного Суду України [електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5894074227A7B6DBC2257E5F001D3C7D.

99. Косоруков С.А. Основные проблемы теории и практики сингулярного  правопреемства в обязательстве по российскому гражданскому праву: дисс. … кандидата юрид. наук. – 12.00.03: гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право / Косоруков Сергей Александрович. – М., 2006. – 184 с.

100. Унифицированные правила Международной торговой палаты для гарантий по первому требованию от 01 января 1992 года. Документ № 458 // Офіційний сайт Верховної Ради України [електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/988_001/print1452965695140879.

101. Безклубый И.А. Банковская гарантия как односторонняя сделка // Альманах цивилистики: Сборник статей. Вып. 2 / Под ред. Майданика Р.А. – К.: Алерта; КНТ; Центр учебной литературы, 2009. – С. 360-369.

102. Безклубий І.А. Банківські правочини: Монографія. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 456 с.

103. Михальнюк О.В. Стаття 562. Незалежність гарантії від основного зобовязання / О.В. Михальнюк // Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України [електронний ресурс]. – К.: ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2009.

104. Постанова Вищого господарського суду України від 14 жовтня 2010 р. – Справа № 38/528 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/11785015.

105. Постанова Київського апеляційного господарського суду від 05 липня 2010 р. – Справа № 38/528 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/12015853.

106. Про затвердження Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах. Постанова Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. № 639 // Офіційний вісник України. – 2005. - № 3. – Ст. 156.

107. Про цінні папери і фондовий ринок. Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3480-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2006. - № 31. – Ст. 268.

108. Онищенко Г.В. Банківські гарантії: монографія / Г.В. Онищенко, П.Д. Петренко. – К.: Алерта, 2014. – 288 с.

109. Погрібний С.О. Стаття 563. Правові наслідки порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією / С.О. Погрібний  // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т. 7: Загальні положення про зобов’язання та договір / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: ФО-П Лисяк Л.С., 2012. – С. 273-277.

110. Конвенция Организации Объединенных Наций о независимых гарантиях и резервных аккредитивах от 11 декабря 1995 г.  // Офіційний сайт Верховної Ради України [електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_517.

111. Про заставу. Закон України від 02 жовтня 1992 р. № 2654 – XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 47. – Ст. 642.

112. Дроздова Н.В. Стаття 583. Сторони у договорі застави / Н.В. Дроздова // Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. – 5-те вид., перероб. і допов. / за ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – Т. II. – С. 115-119.

113. Рябоконь Є.О. Стаття 583. Сторони у договорі застави / Є.О. Рябоконь // Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України [електронний ресурс]. – К.: ТОВ «ЛІГА:ЗАКОН», 2009.

114. Шкрум Т.С. Стаття 583. Сторони у договорі застави / Т.С. Шкрум // Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 2 / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К.: Юстініан, 2006. – 680 с. – С. 76-78.

115. Про іпотеку. Закон України від 05 червня 2003 р. № 898 – IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 38. – Ст. 313.

116. Про іпотечне кредитування, операції з консолідованих іпотечним боргом та іпотечні сертифікати. Закон України від 19 червня 2003 р. № 979 – IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 1. – Ст. 1.

117. Положення про застосування Національним банком України стандартних інструментів регулювання ліквідності банківської системи. Постанова Правління Національного банку України від 17 вересня 2015 р. № 615 // Офіційний вісник України. – 2015. - № 82. – Ст. 2728.

118. Рішення Господарського суду м. Києва від 13 жовтня 2015 р. – Справа № 910/25111/14 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/52798559.

119. Постанова Вищого господарського суду України від 21 березня 2011 р. – Справа № 7/1-ПД-09/14 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/14635851.

120. Рішення Господарського суду м. Києва від 22 жовтня 2015 р. – Справа № 917/1922/15 // Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/529540593.

121. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернігова від 20 листопада 2015 р. – Справа № 727/6979/145-ц// Єдиний державний реєстр судових рішень України [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.uа /Review/53728890.

122. Демушкина Е.С. Проблемы применимости акцессорности и вещной защиты ипотеки в российском гражданском праве. – М.: ИД «Юриспруденция», 2008. – 208 с.

123. Егоров А.В., Усманова Е.Р. Залог и титульное обеспечение: теоретико-практическое сравнение конструкций / А.В. Егоров, Е.Р. Усманова // Вестник гражданского права. – 2014. - № 4. – Т. 14. – С. 56-127.

124. Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Закон України від 26 листопада 2015 р. № 834 – VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. - № 1. – Ст. 9.

125. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень. Закон України від 18 листопада 2003 р. № 1255 – IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 11. – Ст. 140.

126. Порядокдержавної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Постанова Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 р. № 1127 // Офіційний вісник України. – 2016. - № 2. – Ст. 108.

Прочитано 851 разів Останнє редагування Неділя, 17 липня 2016 14:53
Ви тут: Home Архів номерів #3(11)/2015 ОСОБЛИВОСТІ НАСТУПНИЦТВА У ПРАВАХ ВИМОГИ ЗА ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНИМИ ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ - Рябоконь Є.О.